Утворення СРСР: місце та роль України в цьому державному утворенні

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік - Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки - Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично управлялися єдиним центром - ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву „договірної федерації".

Так, наприкінці 1920 р. УСРР і РРФСР уклали „Союзний робітничо-селянський договір". В ньому визначалася суверенність першої. Одночасно проголошувалося, що „із самого факту колишньої належності території УСРР до колишньої Російської імперії не виникає ніяких зобов'язань до кого б то не було". Разом з тим, за цим договором створювалося 7 об'єднаних відомств: військових і морських справ, Вища рада народного господарства, фінансів, праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти й телеграфу. Вони входили до складу уряду -Ради Народних Комісарів РРФСР - і мали лише своїх представників в Раднаркомі УСРР. Це обмежувало функції української радянської держави, яка юридично вважалася суверенною.

3 іншого боку, навіть ця - обмежена форма державності закріплювала існування українського народу як етносоціальної спільності, у тому числі і в своїй назві, встановлювала її кордони, виступала суб'єктом міжнародного права, міждержавних угод, мала своїх дипломатичних представників у 15 країнах.

Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосипом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду генерального секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий „план автономізації", який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації.

В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Християн Раковський та нарком внутрішніх справ Микола Скрипник. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало X. Раковському: у 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а згодом репресовано.



В. Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. Ця запропонована В. Леніним, форма утворення єдиної держави, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б).

10 грудня 1922 р. делегати VII Всеукраїнського з'їзду рад схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Союзного договору. 30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так на політичній арені світу з'явилася нова держава - СРСР, до складу якої ввійшли Україна, Росія, Білорусія та Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан).У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР.

Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б) (з 1925 р. - Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків) - ВКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.

У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.

Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави.

Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів:

- територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були
об'єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично
усталені тісні економічні зв'язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних
районів та розподіл праці;

- у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками
склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський
та дипломатичний союзи. Виникла так звана „договірна федерація" радянських
держав, де функції загальнофедеративних органів влади виконували органи влади
Радянської Росії;

- головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх
республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої
взяло курс на негайне об'єднання республік в єдину державу і здійснило це
об'єднання за власним сценарієм.

Отже, УСРР була державою, суверенітет якої істотно обмежувався відповідними статтями конституції СРСР. Така ситуація зберігалася практично до останніх днів існування союзної держави.

3. Політика „коренізації", її особливості й наслідки на українських землях

Для культурного будівництва в Україні у міжвоєнний період було характерне з одного боку певне українське відродження у 20-ті роки і крайня ідеологізація культурного життя в 30-х роках.

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х - поч. 1930-х рр. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою „коренізація". Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такі заходи центру пояснювалися різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-державному апараті. Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80% населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 - 23,3%. Виправити цю невідповідність взявся в 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику „коренізації" партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Отже, щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що „коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

В Україні політика „коренізації" набрала форми „українізації". Вона передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

- висування українців на керівні посади;

- впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу,
навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних
меншин, які проживали в Україні.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках і з самого початку зустріла значний опір з боку шовіністично налаштованих представників партійної верхівки, частини працівників партійно-радянського апарату, місцевої російської інтелігенції тощо. Незважаючи на це, результати її були вагомі:

- у 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%,
на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ,
українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів.
Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%;

- українізація сприяла залученню до радянського культурного
будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі,
зокрема М.С. Грушевський;

- відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці
видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів,
виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45
професійних театрів і т. д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

І, взагалі, українізація почала виходити за дозволені центром рамки:

- вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

- зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і
бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців,
стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму
вважали, що не можна нав'язувати усім народам російський шлях до комунізму, що
кожен народ, в т. ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом,
пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами
українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком
освіти з 1924 по 1926 рр. О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

„Хвильовизм", „шумськізм" і „волобуєвщина" були оголошені проявом „буржуазного націоналізму", небезпечним „націоналістичним ухилом".

З кінця 20-х рр. українізація поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

Главная Страница