Вимоги до оратора

Підготовка ритора до публічної промови

Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу

Усне спілкування поділяється на публічне та приватне. Особливим видом усного спілкування є публічний виступ. Ораторські виступи відіграють важливу роль у житті кожної людини. Живе слово, особистий приклад активно впливають на слухачів. Справжній промовець – яскрава особистість, неповторна індивідуальність. Проте ця індивідуальність не властива людині від народження; вона виробляється протягом життя в результаті роботи над собою, зокрема над своєю мовою.

Існує 4 основні способи підготовки публічної промови.

1. Експромт – виступ без підготовки.

2. План-конспект, коли готується детальний план, у якому кож­ний пункт супроводжується коротким викладом основних ідей ви­ступу.

3. Написання тексту, коли готується текст виступу, який потім повністю зачитується.

4. Заучування напам’ять – виступ заучується напам’ять і виго­лошується без опори на будь-які записи.

Досвідчені ритори користуються, звичайно, усіма цими спосо­бами, але ідеалом вважають виступ без записів.

Чому початківцеві слід мати під рукою повний текст промови? Тому, що виступаючи перед широким загалом, він повинен стежи­ти за багатьма речами: станом свого одягу, виходом на трибуну, ди­ханням і голосом, виразністю артикуляції, силою голосу, реакцією слухачів і т. ін. Навряд чи зуміє молодий ритор думати ще й над змістом промови та формулюванням думок. Тільки ритор з вели­ким досвідом, який не боїться публічно виступати, може наважитися виголосити промову перед великою кількістю слухачів без написаного тексту.

Підготовка до виступу має такі стадії:

· обдумування теми;

· опра­цювання й писемне оформлення її (тобто складання конспекту, плану, написання тексту);

· критичний розбір уже готового виступу, тимчасовий «відхід» від теми (треба, щоб вона уклалася в пам’яті, остаточно викристалізувалася, зазнала певних змін та ін.);



· виголошення.

Не можна розраховувати на успіх промови, якщо ритор не вміє логічно організувати матеріал, пов’язати основні ідеї свого висту­пу, наведені факти й цифри в єдине ціле, якщо він не вміє повно й глибоко висвітлити тему, і, нарешті, якщо він не вміє враховувати основні особливості своєї майбутньої аудиторії, щоб одразу всту­пити з нею в контакт. Адже контакт забезпечується не в той момент, коли ритор з’явився перед слухачами й побачив їх, а тоді, коли він почав обдумувати свій виступ, уявляючи свою майбутню аудиторію, шукаючи засобів упливу на неї і визначаючи її можли­ву реакцію.

Розпочинати підготовку потрібно з конкретизації теми виступу, встановлення кола питань, що вона має охопити. Для початку ви­беріть
один – два аспекти або питання. Дуже важливо, щоб Ви мали «резервні знання» (матеріалу у вас повинно бути на 1/3 більше то­го, що Ви плануєте виголосити). Американський учений Дейл Карнегі, якому належить термін «резервні знання», писав, що вони надають особливої впевненості, виникає відчуття, яке важко описати, – Ви будете заряджені позитивно.

Обдумуючи майбутній виступ, потрібно розбити його в думках на тематичні блоки (їх має бути 3 – 4): спочатку скажу про те, потім те, іще те, а на кінець розкажу про те...

До виступу готуйтеся не за 1 день, розтягніть це на декілька днів, робіть перерви в підготовці, готуйте свій виступ блоками – так Ви краще його запам’ятаєте. Після обдумування потрібно приступати до підготовки кон­спекту промови. Конспект – це короткий писаний виклад змісту чого-небудь: лекції, статті, монографії, розділу з підручника і т. п. Конспектувати слід не одразу (під час першого читання). Доцільніше спочатку одержати загальне уявлення про твір у цілому, а лише після цього, під час повторного його читання, почати кон­спектувати. Отже, готуючись до виступу, по-перше, робіть короткі записи прочитаного, нагромаджуйте фактичний матеріал. По-друге, складіть перелік фактів, які Ви можете віднести до цієї теми виступу. По-третє, виберіть найосновніше й напишіть перелік головних пунктів виступу. Залишіть між ними місце, щоб потім вписати другорядні питання. По-четверте, викресліть усе зайве, що нагромадилось із самого початку. По-п’яте, складіть план виступу: вступ, основна частина, висновки. Вступ і висновки повинні бути сформульовані найбільш чітко. Напишіть повністю вступні та за­ключні фрази. По-шосте, розробіть план основної частини виступу, прослідкуйте, щоб був логічний перехід від однієї думки до іншої.

Як саме користуватися конспектом? Ритори користуються своїми записами по-різному. Найбільш оптимальним варіантом є, коли конспект написано на невеликих листках, щоб їх можна було взяти в руки, іти з ними в зал, зрідка заглядати в них.

Публічні виступи можуть відбуватися в різних формах: до­повідь, лекція, радіовиступ, телевиступ, бесіда, зустріч за круглим столом, репліка.

Будь-який виступ має структуру, будується за певними прави­лами.

Існують деякі загальні принципи, які слід мати на увазі, коли розробляється структура публічної промови.

1. Принцип стислості, компактності. Аудиторія не любить довгих виступів. Короткий виступ оцінюється завжди краще, ніж тривалий (якщо мати на увазі один і той самий зміст). Аудиторія, як правило, оцінює короткі виступи як виступи по суті.

2. Принцип послідовності. Не перескакуйте від однієї теми до іншої, викладайте матеріал послідовно.

3. Принцип цілеспрямованості. Виступ композиційно потрібно будувати так, щоб слухачі сприймали його в такій послідовності: проблема (теоретичне або практичне питання, що заслуговує обговорення тією чи іншою групою людей) → тема (аспект проблеми, що буде обговорюватися )→ теза (вихідне положення, що вимагає доведення)→ аргумент (факти, які наводяться для підтримки тези) → мета виступу (довести власну думку, розкрити певну проблему).

4. Принцип нарощування зусилля. Темп мовленнєвої дії на слухачів повинен зростати від початку до кінця. Це можна здійснювати за допомогою розміщення ма­теріалу за значимістю, зусиллям емоційної висхідної, розміщенням аргументів, фактів.

5. Принцип результативності. Виступ завжди повинен мати висновок: заклик до якоїсь дії, певні рекомендації.

Усі виступи складаються з 3-х частин: вступ, основна частина, висновки. Така композиція традиційна, аудиторія звикла саме до такої структури промови і її не потрібно змінювати.

Початок виступу має для промовця найважливіше значення, бо від нього залежить:

· подолання ритором хвилювання;

· установлення контакту зі слухачами;

· зацікавлення слухачів, привернення їхньої уваги;

· стислий виклад тему виступу.

Для недосвідченого промовця початок виступу – це як стрибок у крижану воду. Перед ним відразу ж постає багато завдань, він опиняється серед широкого загалу, на нього спрямовані погляди присутніх. Тре­ба витримати ці погляди. Не можна показувати свого хвилювання, страху. Промовця представляють, і йому необхідно якось реагува­ти на те, що про нього говорять. Слід зайняти зручну позу, подола­ти внутрішнє напруження, кілька разів удихнути повітря й лише після цього почати повільно й спокійно говорити.

Вступне повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим. Мета вступу полягає ще й у тому, щоб стисло пояснити зміст завдання промови й указати на часткові питання, на яких ав­тор збирається зупинитися.

Основа виступу – це схема його основних положень, яка запов­нюється деталями.

Ритор може розвивати думки по-різному: пояснювати, опису­вати, розповідати, доводити. У виступі можна користуватися цими чотирма формами викладу. Найцікавішою формою викладу є роз­повідь.

Детальніше цю проблему висвітлимо в третьому питанні.

Закінчення виступу складається з двох частин:

· узагальнення головних думок;

· обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставленій меті, заклик до виконання певних дій.

Про наближення завершення виступу слухачів треба повідоми­ти. Це загострює їхню увагу – вони захочуть послухати узагаль­нення й підсумки промови. Промову потрібно закінчувати протягом 2 – 3 хв. Психологи рекомендують приблизно 10 – 12 % загального часу присвятити вступові;
4 –5 % – закінченню, а реш­ту – основній частині. Ніколи не закінчуйте свій виступ словами: «Оце і все, що я Вам хотів сказати».

Від моменту, коли оратор виходить на сцену, і до моменту, коли сходить з неї, промовець виконує два виступи. Один – словесний, інший – це рухи тіла, жестикуляція, хода, спокій­ний погляд. Усе це бачать слухачі. Тому перший момент появи оратора є одним з найвідповідальніших. Як же поводитися, виявившись у фокусі уваги присутніх, як установити контакт із аудиторією, підкорити її своїй волі?

Потрібно спокійно й упевнено покласти перед собою годин­ник, записи й привітно поглянути на слухачів, зробити невели­ку паузу й тільки тоді розпочинати свій виступ.

Науковці розробили обов’язкові вимоги до оратора:

· виглядати зовні бездоганно (одяг, взуття, зачіску мати акуратними);

· почуватися енергійним та впевненим;

· поводитися природно, використовувати невимушені рухи;

· бути зосередженим, урівноваженим;

· стояти в освітленому місці, знаходитися ближче до слу­хачів;

· оптимально використовувати свою індивідуальність.

Основні навички оратора:

· вибір літератури;

· вивчення обраних джерел;

· складання плану;

· володіння собою;

· орієнтація в часі.

Основні вміння оратора:

· самостійно готувати виступ;

· зрозуміло й переконливо викладати матеріал;

· уміти відповідати на запитання слухачів;

· підтримувати контакт з аудиторією;

· використовувати різні технічні засоби навчання.

Як бачимо, застосування концептуального, тактичного й стратегічного, а також закону моделювання аудиторії допоможуть риторові підготувати публічний виступ, який вимагає словесної огранки, застосування знань про мовленнєвий закон, про який піде мова далі.

Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Зупинимось на характеристиці комунікативних якостей мовлення.

Правильність – це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Цицерон писав так: «... уміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, на мою думку, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина».

Основними шляхами, які сприяють розвитку правильного мовлення, є тренінги (вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокрема Ф. Прокопович, М. Ломоносов.

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно покликане передусім упливати на свідомість людини, активізуючи роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинне бути виразним.

Виразність – це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється уплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів’я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо вони вживаються суб’єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Це також емоційно-експресивні засоби, напр., стилістично забарвлені слова, поєднання антонімів в одній фразі, риторичні звертання й питальні речення, попарно з’єднані сполучником однорідні члени речення, лаконічні безсполучникові речення, у т. ч. у складі фразеологізмів, засоби суб’єктивної оцінки як вияв особистого ставлення оратора до висловлюваного. У більшості видів публічних виступів, за винятком суто ділових, важлива й образність: абстрактні поняття, закони, висновки, цифровий матеріал в усному висловлюванні сприймається важко. Яскраві порівняння, образи художньої літератури, крилаті вислови сприяють усуненню цієї перешкоди. І навпаки, слід всіляко уникати зайвих слів, штампів, канцеляризмів, які утруднюють сприймання, викликають негативну емоційну реакцію.

Дієва форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Ясність – це така комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

· порушення мовцем норм літературної мови;

· перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

· індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування.

Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мовлення.

Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів відповідно до їх мовних значень. Ця якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб’єктом предмета мовлення, його політичні установки – вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

Точність найтісніше пов’язана з наступним комунікативним аспектом – стислістю.

Стислість – це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити по суті. На це вміння давні греки звертали особливу увагу: «Усе, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам незрозумілий, бо забутий початок». Багатослів’я деформує процес комунікації, перетворює його в демагогію, у результаті чого дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення меті та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності – виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно керувати поведінкою аудиторії.

Отже, кожна з названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов’язковий компонент системи ДСФ, тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; моделювання аудиторії – на ясність та доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції – на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії – на правильність, виразність, ясність, доцільність, стислість мовлення.

Специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика, прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації й завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння й навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова.

Мовленнєвий закон, як і інші закони риторики, що діють сукупно, чинні для різних видів публічного мовлення.

Таким чином, успішність виголошення публічного виступу залежить від структури доповіді, її змістового наповнення, вдало дібраних прикладів, наочних засобів, що передбачає ретельну підготовку ритора до виступу перед аудиторією.

heavy.halmer.ru skc.deutsch-service.ru tjs.deutsch-service.ru referattis.nugaspb.ru Главная Страница