Європейська соціально-політична думка XIX- XX століть

Досліджування політичних процесів в Європі XIX-XX століть направлене на подальший розвиток соціальної концепції політики. Основними рисами політичної думки цього періоду прийнято вважати розвиток лібералізму і позитивізму, ціль - з’ясувати походження і зміст політики культурними і релігійними висотами, конструювання парадигм конфлікту і консенсусу і одночасно виникнення ряду антидемократичних тенденцій і реакційних навчань.

Політична думка Східної Європи представлена дослідженнями А.Токвіля, І.Канта, Г.Гегеля, Дж.Милля, О.Конта, Г.Спенсера, Л.Гумпловича, Г.Єлінека, М.Вебера, Е.Дюркгейма, Г.Ласкі, М.Кроз’є та ін.

Французький мислитель Алексис Токвіль(1805-1859) є одним з творців ліберальної політичної теорії. В підручнику “Демократія в Америці” А.Токвіль стверджував, що демократичні ідеї (рівність) неухильно пробивають собі шлях в багатьох країнах. Але його турбувала проблема можливого конфлікту між політичною рівністю і свободою в політичному суспільстві.

Для елітарного суспільства, стверджував Токвіль, характерна тенденція перетворювати корпоративні структури аристократичного суспільства в масу розобщенних, ізольованих одне від одного людей. В результаті політичним наслідком демократичного індивідуалізму може бути не рівність в свободі демократичного республіканізму, а рівність в рабстві демократичного деспотизму.

На думку Токвіля демократії властиві два небажані наслідки:

§ демократія не дає народу наймайстернішого уряду і

§ політичне тиранія більшості.

Він пояснював це тим, що буржуазний індивідуалізм приводь до відмови громадян від участі в суспільному житті. «У демократичні часи приватне життя таке діяльне, таке неспокійне, так переповнена прагненнями та працями, що у кожної людини майже не залишається ні енергії, ні дозвілля для політичного життя”.[10]

Політична апатія стверджував Токвіль, позначає початок процесу політичної централізації і соціального підпорядкування. Токвіль відмічає і дві головні переваги демократії над іншими формами правління:

§ вона сприяє благополуччю найбільшого числа громадян,

§ забезпечує політичні свободи або широку участь мас у політичному житті.

На межі XVIII- XIX століть спостерігається бурхливий підйом політичної думки в Германії, насамперед в руслі німецької класичної філософії. І.Кант (1724-1804) всебічно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. Людина, вважав він, повинна в своїй поведінці керуватися веліннями морального закону. Свобода іманентна кожної особи, але вона завжди переростає в свавілля однієї людини по відношенню до іншої. Щоб обмежити таке свавілля, необхідно право. Всебічна обов’язковість права досягається за допомогою примусової сили держави, благо і призначення якої Кант бачить у максимальній відповідності її устрою та діяльності принципам права (концепція правової держави). Ідеал Канта – верховенство народу, свобода, рівність, незалежність усіх громадян у державі при обмеженні виборчих прав працюючих. Він був противником революційних методів боротьби за владу, признаючи тільки поступові реформи зверху, пропонував проект “вічного миру”, положення якого актуальні і сьогодні.

Еволюцію від ліберальних до консервативних ідей демонструє в своєму вченні Г.В.Гегель(1770-1831). На ранньому етапі своєї діяльності він Темаяв політичні ідеї французької революції (“Конституція Германії”), в подальшому (“Філософія права”) Гегель у корні змінює свої погляди. Виводячи право зі свободи волі, він просліджує процес перетворення закону в закон, даючи праву форму всебічності і справжнього визначення. Свобода особистості реалізується в праві приватної власності, в правовій рівності людей. Німецький вчений розрізняє громадянське суспільство і політичну державу. Елементи громадянського суспільства – система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація, його структура - три сослов’я: землероби, промисловці і чиновники.

Державу Гегель вважав основою громадянського суспільства. Вона виступає в трьох іпостасях:

Ø як дійсність конкретної свободи (індивідуальна держава),

Ø як зовнішнє державне право (у відносинах з іншими державами),

Ø як суб’єкт всесвітньої історії.

Індивідуальна держава, по Гегелю, в ідеалі – заснована на розподілі влади конституційної монархії. Але Темаення законодавчої, представницької влади і влади государя він розуміє як органічну єдність, відстоює суверенітет спадкового конституційного монарха. Гегель признає нормою міждержавних відносин стан війни. На основі його участі, використання відкритого їм діалектичного метода в подальшому розвивались політичні школи самих різноманітних напрямків.

Перша половина XIX-го ст. – час закінченого становлення індустріальної цивілізації у ведучих європейських країнах. Цей період характеризується закінченням оформлення основних політичних ідеологій, появою методологічних підходів до вивчення політичних явищ.

Ліберальні ідеї Нового часу достатньо повно сконцентровано в політичному вченні Джона Стюарта Мілля(1806-1873), англійського утилітариста і прибічника рівноправ’я. Заявляючи, що індивідуум в сучасному суспільстві загублений в натовпі і світом править суспільна думка, Мілль шукав шлях подолання тиранії більшості. Щоб позбавитись від більшості притискаючої меншість, у своїй роботі “Роздуми про представницьке правління” пропонує систему пропорційного представництва, а щоб позбавитись від утисків неуками освічених людей – систему подачі голосу освіченими індивідуумами в деяких виборчих округах. Всі останні повинні мати один голос. По суті він урівняв дві обставини: широку участь, з одного боку, а вплив інтелектуальної і моральної знатті, з іншого. Ця концепція Мілля була поставлена під сумнів в результаті росту партійних організацій в останній чверті XIX -го ст.

Мілля переслідувала ідея захисту приватної свободи.

Будучи утилітаристом, він підкреслював що щастя– принципова мета суспільства. Основний скарб щастя – це досконала особистість, основною потребою якої є свобода: свобода – частина щастя, вона необхідна для пошуку нових форм щастя. Особиста свобода повинна захищатися законом.

Соціальний характер політичних поглядів Мілля найбільш помітний в його роздумах про мету держави. Благодійник держави, відмічав він, висновується в прагненні зробити своїх підлеглих добрими та освіченими. Держава повинна, з одного боку допомагати загальному ментальному розвитку суспільства, а з іншого, повинна організовувати вже існуюче моральне та інтелектуальне багатство. Цю позитивну роль відмічав Мілль, краще всіх може виконати представницька система, тому-що, по-перше, вона заснована на особистому егоїзмі, і, по-друге, вона в стані заручитися підтримкою своїх громадян. Наявне правління, яке може повністю задовільнити всі потреби соціальної держави – це те правління в якому приймають участь усі люди.

Дж.С.Мілль, О.Конт дослідження суспільного життя пропонували у першій половині XIX-го ст. новий методологічний підхід: позитивізм. Відмовляючись від пізнання суті політичних явищ, позитивізм зводить задачі політичної науки лише до опису їх статики і динаміки. Цей метод дав поштовх початку конкретних соціологічних досліджень в області політики. Його в рівній мірі використовували прибічники різноманітних політичних ідеологій.

В цей період завершується формування ідей утопічного соціалізму (комунізму) А.Сен-Симон, Ш.Фур’є, Р.Оуен та інші. Їх соціально-політичні погляди направлені на обґрунтування ідеального суспільства, заснованого на рівності усіх членів, колективній власності і обов’язку праці для усіх. Вони критикували суспільство засноване на приватної власності, експлуатації і ворожнечі кожного з іншим. Джерело соціального зла – торгівля як система узаконеного обману (Фур’є). Наївно вірили в геніальну особистість, гарний закон, які приведуть людство в царство гармонії, виступали проти соціальних революцій, за еволюційне відмирання держави.

В другій половині XIX-го ст. індустріальне суспільство в Європі продовжувало розвиватися поступово змінюючись: к кінцю століття свобідна конкуренція в найбільш економічно розвинутих країнах поступово змінюється пануванням монополій. Європейські держави під впливом боротьби працівників приймають елементи соціального законодавства, починають все активніше втручатися в економіку, інші сфери суспільного життя. Поряд з бурхливим розвитком ліберальних і соціалістичних політичних ідеологій посилюються і консервативні, антидемократичні тенденції в політичній думці. Позитивізм все більше витісняє в науці класичні філософські методи, але до кінця сторіччя все більше світле робиться обмежені його можливості. Політичні мислителі знову звертаються до “вічних” питань сутті та аксіології держави, політики повертаються до найбільш цінних досягнень філософської методології (неокантіанство, неогегеліанство та ін.).

Ліберальні ідеї в цей період розвивали Г.Спенсер (1820-1903) зі своєю “обмеженою теорією держави”, Л.Гумплович (1833-1909) з “теорією насильства”, Г.Єлінек (1851-1911) з “дуалістичною теорією держави” та ін.

Англійський мислитель Герберт Спенсер є одним з ведучих представників соціологічного позитивізму і обмеженої теорії держави.

Основою політичного вчення Г.Спенсера є аналогія держави з біологічним організмом. Держава (“політичний агрегат”, “політичне суспільство”), доводив Спенсер, є організм, постійні відносини між частинами живої істоти. Держава включає два основних процесу: диференціацію і спеціалізацію.

Диференціація полягає в розвитку від однорідного до різнорідного: держава росте, збільшується в розмірах, ускладнюється у побудові, подальша диференціація припиняється тільки в “завершеному типу” держави, досягненням зрілого віку, передуючому занепаду. Подібно до біологічного організму, держава народжується, розмножується, старіє і гине.

Спеціалізація пропонує собою об’єднання індивідів в групи органів, виконуючих певні функції. В результаті робиться система органів політичного тіла. Спочатку вона будується відносно положення частин організму: пануючий клас виконує в основному зовнішні функції (оборона та напад), клас робітників – внутрішні функції (підприємства продуктів харчування, підтримання життя всього суспільства). Правлячий апарат є регулятивною системою такою же як нервово-м’язовий апарат у житті, в живому тілі.

Причиною виникнення держави є боротьба його з іншими суспільствами, зовнішня війна і насилля. У війнах і насиллях, стверджував Г.Спенсер, виникає закон боротьби за існування, природний відбір “виживання сильніших”. Постійна війна, виживання за існування є необхідна умова розвитку політичного організму більш високого типу, більш пристосованих до цієї боротьби. Недивлячись на усі жахи первісних війн, думав Г.Спенсер, без них світ був би населений тільки людьми слабких типів, які ховаються у печерах і вживають грубу їжу.

Спенсер виділяв дві стадії розвитку і співвідношення двох типів держави:

1. Примітивний або військовий хижацький, в якому держава є тотальною військовою організацією, військо – це весь мобілізований працездатний народ, а народ – розпущене по домівках військо.

2. Вищий, або особовий, в якому широко розвивається організація для підтримки зовнішнього господарського життя.

Розвиток господарської діяльності, по Г.Спенсеру, приводить до зміни мілітариського типу держави індустріальним, заснованим на мирі, свободі, рівності, добровільної згоді і кооперації. Метою держави “промислового типу” є благо індивіда. При такій системі особистість – вихідний початок, а держава – лише похідний засіб, “організація створена добровільним союзом людей”, добровільна політична асоціація для взаємного захисту інтересів індивіду”.

В теперішній східній політології отримали розвиток ідеї Г.Спенсера про бюрократію, про системний, структурно-функціональний аналіз, про методи аналогії в дослідженні політичних організацій та ін.

Спираючись на методологію позитивізму, польсько-австрійський соціолог і правознавець Людвиг Гумплович розробив соціологічну теорію держави і права. Причину походження і головну основу політичної влади і держави він бачив не в економічних відносинах, а в завоюванні, насиллі, поневолення одних племен іншими. В результаті такого насилля створюється єдність протилежних елементів держави: пануючих і підвладних, правлячих і керуючих, панів і рабів, переможців і переможених. Не господнє провидіння, суспільний договір або ідеал свободи, а зіткнення ворогуючих племен, груба більшість сили, боротьба, війна, спустошення, словом, насилля – “ось батьки і повивальна бабка держави” – заявляв Л.Гумплович. Таким чином, згідно його концепції, держава – “природно” (шляхом насилля) виникла э організація панування одного племені над іншим.

Ідеї Л.Гумпловича про політичні відносини як двохсторонні зв’язки груп, про державу і право як інструментах здійснення пануючих інтересів, про соціально-економічну діяльність держави, динамічний підхід до політики як взаємодії груп, які борються за владу, послужили джерелом різних направлень західної політології та юриспруденції.

Дуалістична теорія держави, представником якої був німецький професор Г.Єлінек, спробувала з’єднати юридичну концепцію держави з соціологічним направленням в поведінці. Держава, на його погляд, не являє собою єдине і належить з одного боку, до сфери сущого, з іншого – до сфери повинного.

Г.Єлінек вважав, що держава, це феномен суб’єктивної свідомості, має двоякий характер, тому вона може бути досліджена як за допомогою соціологічних, так і за допомогою юридичних методів. Політичні відносини він сприймав, як вольові відносини владарювання, об’єднані спільною метою. Ці відносини повинні бути обов’язково поміщені в юридичні кордони. Вчення Г.Єлінека сприяло формуванню державного мислення німецького народу.

В другій половині XIX ст. посилюються антидемократичні тенденції політичної думки. Створюється концепція, згідно якої визначними факторами в виникненні і розвитку політичних інститутів є боротьба різноманітних рас, природній відбір, який веде до панування вищої раси. Прибічники цієї концепції по різному розуміли термін “раса”. А.Гобино, Х.С.Чемберлен, Л.Вольтман та інші мислителі трактували його чисто біологічно.

Ф.Ніцше (1834-1900) – дещо інакше. Для нього вища раса - передусім інтелектуальна еліта суспільства, люди, які володіють найбільшою “волею до влади”. Демократію Ніцше вважав винаходом людей з сильною волею до влади. Весь розвиток людства – лише досягнення великої мети – формування раси “надлюдини”.

В цей час Ф.Ратцель виступив з концепцією “геополітики”. Він стверджував, що ведучим принципом діяльності держави є боротьба за географічний простір.

XX- XXI століття, як ніяке інше, багате, з точки зору політичної науки. Це доба загострення ідейної боротьби і в той же час початок зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження і оновлення деякого ряду традиційних методологій.

Політична думка сучасної Європи розвивається під впливом таких видатних теоретиків, як німецький історик і соціальний філософ М.Вебер (1864-1920) і французький соціолог Е.Дюркгейм (1858-1917).

Макс Вебер визначав політику як “прагнення до участі у владі або до надання впливу на розподіл влади, будь то між державами, в середині держави між групами людей, які вона в собі заключає”.[11] Держава, на його думку, є відношення панування людей над людьми, що спирається на легітимне (яке признано з боку індивідів, якими управляють) насилля як засіб.

Намагаючись вирішити проблему типології релігійної свідомості, М.Вебер прийшов до висновку, що в історії існувало три способи організації суспільства: традиційний, харизматичний і раціональний. Власне, він виділяє і три типи легітимної політичної держави.

Перший тип держави він називає легальним – так він хоче називати правову державу, в якій підкоряються не особі, а законам.

Другий тип легітимної держави – традиційна – основана на вірі не тільки в законність, але навіть, святість здавна існуючих порядків і влад.

Третій тип – харизматичне панування, яке припускає виходячу за рамки повсякденної особову вірність, яка визвана природністю священного дару (харизми) або доблесті у якої-небудь людини, і довіра до найденого або встановленого нею порядку.

Відома веберівська теорія бюрократії. Вебер стверджував, що керування професійних експертів розповсюджується інтенсивно по всіх політичних системах, незалежно від типу, і, крім того, у всіх організаціях, де вирішуються складні широкомасштабні задачі на підприємствах, в профспілках, політичних партіях та т.п.

Він визначав бюрократію як систему правління, для якої характерні ієрархія, безособовість, безперервність, конкурсний відбір. Ці риси, на думку Вебера, значно сприяють ефективності правління, і в кінці бюрократія стає неминучою для складних індустріальних суспільств.

Одним з перших Вебер звернув увагу на бюрократизацію суспільного життя держави, яка посилюється у XX ст., що, на його думку, могло привести до можливого конфлікту між бюрократією і демократією. Він одним з перших помітив парадокс демократизації: результатом втягнення натовпу в соціально-політичне життя є виникнення великої кількості організацій, які потім робляться деструктивними для демократичного політичного функціонування. плебеститароной

Щоб уникнути тиранії бюрократів, Вебер пропонує теорію плебестітарної демократії, згідно якої харизматичний лідер, вибраний плебестітарним шляхом (пряме голосування усього народу), повинен доповнити недостатню силу, що легітимує парламентську демократію. Ось чому, харизматичний лідер, на думку Вебера, дуже багато в чому може рішати питання взаємовідносин особистості, суспільства і держави.

Слідуючи своїй ідеї в тому, що раціоналізація соціальних дій є тенденція самого історичного процесу, Вебер аналізував і форми демократії без вождя, мета яких – звести до мінімуму панування людини над людиною дякуючи виробці системи раціонального представництва інтересів, механізму колегіальності і розподілу влади. Прогресуюча раціоналізація – неминуча воля західного світу і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Сучасна політична наука знаходиться під значним впливом ідей М.Вебера.

Е.Дюркгейм вважається основоположником широко поширеної в сучасній політичній науці методології структурного функціоналізму. Продовжуючи традиції позитивізму, він спробував подолати його обмеженість. Центральною ідеєю соціальної філософії Дюркгейма була ідея суспільної солідарності. Він розвивав думку про необхідність створення професійних корпорацій на заміну старих політичних форм організації. На основі ідей Дюркгейма виросло ціле направлення французької політичної думки – солідаризм (Л.Дюги і ін.). Його представники виступали за широке тлумачення законів, орієнтування на “юридичну совість епохи”, відкидали значення прав людини, вважаючи, що їх захист веде до порушення суспільної солідарності, пропонували замінити їх обов’язками в відповідності з місцем людини в системі соціальної солідарності, критикували поняття “народний суверенітет” і парламентські заклади. Солідаристи виступали за заміну загального виборчого права “органічним” пропорціональним керівництвом політичних партій і професійних союзів.

Значний вплив на політичну думку XX століття здійснив фрейдизм. Хоча більшість сучасних політологів вважає спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин, з точки зору перетворення форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія дає немало корисного для дослідження проблем “лідер – маса”. Ідеї З.Фрейда продовжують розвиватись в працях Е.Фромма, Г.Маркузе і ін.

XX-XXI сторіччя – це продовження старої суперечки про цінності політичного життя, і в центрі дискусії знаходиться проблема демократії як суспільної цінності.

Серйозну критику демократії, її цінності знаходимо у багаточисельних представників теорії еліти. Класикою елітизма стала концепція В.Парето (1816-1923), Г.Моска (1858-1941) і Р.Міхельса (1878-1936). Елітисти відстоювали непорушність ділення будь-якого людського суспільства на правлячу еліту та підвладний натовп.

Парето обґрунтував цей поділ біопсипсихологічними відзнаками людей, розумів весь суспільний розвиток як круговорот еліт.

Г.Моска вважав, що ідеальна еліта повинна включати людей, маючих заслуги перед суспільством, завдяки розуму, здібностям, які відрізняють їх від інших людей (еліта-меритократія), вона повинна бути відкритою (для включення нових гідних членів).

Р.Михельс висунув ідею про незбіжність олігархічного переродження демократичних організацій і інститутів (“залізний закон олігархічних тенденцій”).

XX-XXI століття – час розквіту теоретичних досліджень демократії. Широкого розповсюдження отримала теорія плюралістичної демократії. Згідно цієї теорії, суспільство на сучасному етапі складно структуроване, стратифіковано, і кожна окрема група прагне реалізувати свої інтереси під дією політичної влади. З метою виявлення цих інтересів і їх впровадження в життя створюються відповідні “зацікавлені групи” і “групи тиску”: профспілки, асоціації підприємців, групи лобістів та ін. Усі вони діють на органи державної влади. Прийняття політичних рішень на державному рівні – завжди розрізняють “результат свобідної гри”, багатьох різноманітних політичних сил. Проходить як би дрібнення влади між правлячими і неправлячими закладами. Держава в цих умовах робиться інструментом узгодження інтересів різних соціальних груп. Такі погляди розвивали в різний час Г.Ласки, М.Дюверже, Р.Дарендорф, Р.Ален, Р.Даль, Н.Бобіо та деякі інші політологи.

Ім’я Гарольда Джозефа Ласки (1893-1950) – британського політичного дослідника, викладача, активного діяча лейбористської партії широко відомо в світовій політології. Він плодотворно працював над теоретичними питаннями політики. Його праці “Дослідження проблеми суверенітету” (1917), присвячені проблемам суверенітету і правомочності держави, захисту політичного плюралізму. Держава, стверджував Г.Ласка, - це не вища асоціація середовища суспільних об’єднань, є і інші – корпорації, союзи, церкви, суспільства усякого роду, з якими воно знаходиться в постійній боротьбі за людську лояльність та поведінку.

У 1925 році вчений написав книжку “Введення в політику”. В ній Г.Ласки відійшов від раннього плюралізму і утвердив нову позитивістську теорію держави. Він повернувся до погляду (який раніше відкидав), згідно якого держава є фундаментальним інструментом суспільства і її мета – це “задоволення або організація задоволення бажань людей в можливо більших розмірах”. Для ефективної діяльності держави необхідний уряд.

Людина сучасного суспільства знаходиться під владою уряду. Вона повинна підкорятись його наказам. Це відбувається тому, що людина є утворюючою суспільство твариною і рухома природженим інстинктом жити серед собі подібних. Поряд з цим Г.Ласки захищав і децентралізацію, вважаючи, що необхідні консультації держави з організованими групами громадян, стриманість урядових дій. Держава, відмічає політолог, все більше і більше контролює в різних видах ті необхідні товари споживання (воду, енергію, транспорт), від яких, в кінцевому рахунку залежить благоустрій її громадян. Але вона в рівній мірі допускає і те, що виробництво парфумерії і косметики може бути надано, з визначеними обмеженнями, приватному підприємству. Яке значення це має зараз, і яке значення буде мати в майбутньому, покаже хід суспільного розвитку. Держава має намір охопити все коло людської діяльності. Тому існує різниця між державою і суспільством. Держава може встановлювати основний принцип соціального порядку, але принцип цей не ідентичний соціальному порядку. Свідомість цієї відмінності є фундаментальною в розумінні відмінності між державою і суспільством. Держава є частиною нас самих. Її можливості в здійсненні нашої волі – це і є мета, якої ми добиваємось. Але якщо воля виражається індивідуально на основі власного досвіду з використанням неправильних направлень розвитку і помилкових цілей, то тоді суспільству намічається довгий шлях до своєї мети. Воля держави – це рішення невеликої кількості людей, які володіють законною владою його прийняття. Держава стає нами по мірі того, як виражає наші бажання. Держава посилює владу над нами, що робить можливим ствердження єдинообразної поведінки. Влада уряду представляє собою право уряду на визначеному рівні здійснювати мету соціального життя.

З 1925 року Г.Ласки почав сумніватися в тому, що так необхідні реформи економічної і соціальної системи можуть бути впроваджені в життя шляхом політичної демократії. В своїй книжці “Комунізм” (1927) він доказував, що єдиною альтернативою революції є поступлення уряду, націоналізація індустріальних галузей, значне скорочення спадкових прав, всезагальна регуляція приватного бізнесу, гарантії адекватного заробітку, умов праці, виникнення можливостей та побутових умов. Він не був оптимістом і в “Свободі в сучасному суспільстві” (1930), попереджав, що ціна соціального конфлікту завжди руйнівна для свободи.

У ряді робіт, написаних на протязі 30-х років, таких як, “Демократія у кризі” (1933), “Держава в теорії і на практиці” (1935), “Початок європейського лібералізму” (1936), Г.Ласки намагається ствердити, що політична демократія з капіталізмом знаходиться в депресивному стані. В цей період Г.Ласки продовжує дослідження проблем політики міжнародних відносин. В 1931 році він написав нову книжку “Введення в політику”, яка доповнила попередні. В цій роботі велику увагу він приділив місцю держави в міжнародному суспільстві. Взаємовідносини між державами необхідно регулювати. Тому міжнародне право є основою тих норм, у відповідності з якими проходять взаємні контакти між державами і їх громадянами. Вони необхідні людям, так як без них в суспільстві може виникнути монархія.

Г.Ласки відмічає, що воля держави повинна бути підпорядкована першорядної волі в справах, які стосуються світового суспільства, точно так же як окрема воля підпорядковується системі законодавчих імперативів, які лежать в основі держави. Взаємозалежність держави робить необхідним постуліровати (приймати в якості початкового положення) світове суспільство як суспільство держав зі всіма особовими імперативами як вищими нормами, перед якими всі інші норми повинні втрачати свою силу. Муніципальний закон в світі повинен бути підпорядкований міжнародному праву.

Ось чому можливе створення теорії міжнародного права на основі гіпотези про вищу волю співтовариства держави і першочерговості цієї волі над всіма іншими волями в сучасному цивілізованому суспільстві. На основі такої гіпотези відношення даної держави до суспільства держав будується на основі субординації. Інститути подібні Лізі Націй та Об’єднаним Націям, можуть розвиватись тільки продовжуючим обмеженням прав окремих держав міжнародним законодавством.

Тенденція розвитку така, відмічає Г.Ласкі, що зараз необхідно визначити поведінку держави у всіх випадках, що торкається спільних інтересів міжнародного співробітництва. Наш світ різноманітний і що вражає в першу чергу, так це не національний сепаратизм, а інтернаціональний взаємозв’язок, не цінність змагання, але й необхідність кооперації. Ми зрозуміли, що держава не може бути так, як думав Аристотель, тобто незалежна в економічному відношенні життя; вона повинна мати мирні і товариські відносини з іншими державами, тому що вона є частиною великого співтовариства, потреби якого визначають кожний аспект її існування.

Головними публікаціями воєнних років Г.Ласкі є “Роздуми про революцію і наш час” (1944). Книга “Американська демократія” (1948) присвячена дослідженням американських інститутів і цінностей. Цікавим явищем в політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітиських і плюралістичних концепцій. Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як владарювання лідерів декількох елітарних груп, які досягнули стабільного взаєморозуміння між собою. Даль називав цю ситуацію “поліархією”.

XX-XXI століття – століття небачених раніше за масштабами і глибині соціальних конфліктів. Політична наука не залишається осторонь цих проблем: виникло ціле направлення політології – теорія конфліктів.

Великий вклад в її розвиток вніс німецький політичний соціолог Р.Дерендорф. Основною причиною соціально-політичних конфліктів він вважає природність в суспільстві відносин панування і покори. Дерендорф запропонував розгалужену типологію конфліктів по різноманітним основам, точно вивчив можливість їх регулювання. Цікаві ідеї внесли в розробку теорії конфліктів М.Дюверже, А.Турен, М.Кроз’е, К.Боулдінг, Л.Крайсберг, Й.Галтунг та ін.

М.Кроз’е є одним з найбільш яскравих представників французької політичної соціології. Книга “Феномен бюрократії” (1963) принесла автору відомість дослідника в області теорії організації.

В ній М.Кроз’є виходить на узагальнення загальносоціального порядку про характер функціональної влади, різноманітних типів бюрократії, значення соціально-психологічних факторів.

В книгу “Блоковане суспільство” (1970) включені матеріали, написані напередодні і після травнево-червневих подій 1968р., які вразили Францію і увесь західний світ. М.Кроз’є пише, що французьке суспільство, затиснуте лещатами бюрократії “зрушилось з місця” і розпочало назрівши зміни, оскільки воно заблоковано”. Для пошуку виходу із такого стану він аналізує основи феномена влади. Всякий феномен влади, який би він не був, його джерела, ступінь законності, цілі та методи здійснення, означає можливість впливу якого-небудь індивіда або якої-небудь групи на одного або багатьох інших індивідів цієї групи. Саме це хотів затвердити американський політолог Роберт Даль, коли наступне неодноразово відтворююче визначення, головне достоїнство якого в його простоті: влада А над В є спроможність А добитися того, щоб В зробив дещо, чого він ніколи не зробив би без впливу А. Перевага такого визначення в тому, що воно не зв’язано з якою-небудь теорією про сутність влади, рівно примінима до будь-якої форми влади і допускає можливість вимірювань. М.Кроз’є відмічає, що всяке відношення між двома сторонами А і В передбачає взаємообмін і адаптацію один до одного. Повертаючись до формули Даля, можна сказати так: влада А над В відповідає спроможності А добитись в переговорах з В кращих для себе умов.

Якщо подивитись на учасників відношення А і В, то характер їх поведінки обумовлений ступенем свободи і незалежності, котру вони можуть собі забезпечити. Конфронтація партнерів полягає не в співвідношенні сил, а в обміні можливостей діями. Чим більше у вас можливість, використовуючи свою свободу поведінки, впливати на положення партнера, тим ви невразливіші і тим більшою владою ви над ним володієте.

Отже, гра полягає в боротьбі з метою обмежити іншого рамками визначеної поведінки, самому залишаючись достатньо вільним, щоб отримати платню за свою згоду. Владні відносини встановлюються тільки якщо дві сторони А і В інтегровані, хоча б тимчасово, в організоване ціле. Між двома подорожуючими, винятково об’єднаними в купе поїзда, різні в культурі, силі або багатстві не можуть створити ситуацію влади. Але тільки обставини змусять їх зробити що-небудь разом, у переговорах, які вони в природній формі поведуть між собою, відкриються власні відносини і одночасно зародиш організації. Рамки обміну, умови переговорів глибше зв’язані з організацією і складають в якійсь мірі її ознаки. Влада передбачає організацію. Люди можуть досягати своїх колективних цілей тільки дякуючи здійсненню особових відносин, але й навпаки, влада одних над іншими може здійснюватися в процесі досягнення цих колективних цілей, що прямо обумовлюють необхідність переговорів. Вся влада проявляється не тільки як відносини, але і як процес, невідокремлений від процесу організації, в якому учасники гри розробляють правила гри.

Книжка М.Кроз’є “ Скромна держава, сучасна держава. Стратегія другого виміру» (1987) розвиває дві основні теми: тему змін і тему держави, політики.

Автор як би зводить дві теми разом, приходячи до висновку про те, як повинна змінюватися політика і держава: вони повинні стати “скромними”, тобто перестати претендувати на головну роль в суспільстві, не визначати долі людей, а обмежувати свою діяльність умовами сприятливого середовища і його особових змін.

Неможливо і аморально змінити людину, відмічає М.Кроз’є, але можливо допомогти їй змінитись самій. Принцип поваги свободи другої людини значно більш важливий, ніж цінності консенсусу і гармонії. Тривалі зміни людини за “вказівкою” або декретом ніколи не були успішними. Вона змінилася сама у неперервному процесі в придбані свого різноманітного досвіду. Нова політична мораль, яка необхідна скромної державі, полягає у визнанні цього факту: політика не може змінити людину, але людина безперервно змінюється сама. Скромна політика не буде консервативною в тій мірі, в якій вона поставить своєю задачею допомогти людині бути більш вільною, вибирати з найліпшим знанням справи і, послідовно, ліпше змінюватися самому. Політика повинна слугувати громадянам. Держава повинна розвивати освіту і можливості навчання.

Книжка М.Кроз’є “Як реформувати державу? Три держави, три стратегії: Швеція, Японія, США. Доповідь міністру державних служб і адміністративних реформ” (1988) присвячена опису реформ в різних країнах.

В роботі М.Кроз’є відмічає те, що вражає схожість роздумів посадових осіб по причині характеру кризи держави і його модернізації в контексті пришвидшеної зміни світу. Кожне з трьох суспільств втілює досконально особливий полюс в адміністративній системі і політичній філософії.

Швеціявтілює державу добробуту (або соціальну державу) в її найбільш розвинутій формі, але з ліберальною і мультинаціональною економікою.

Японія представляє собою найбільш успішний приклад діріжістсько-капіталістичної держави і в той же час розвинутої країни з найменшими соціальними витратами.

США– батьківщина найбільш розвинутого ліберального капіталізму, має політичну і адміністративну систему, засновану на індустріальному розрахунку, окремо від шведського соціал-демократичного протекціонізму і зверхрганізованого консенсусного суспільства Японії. Кожне з цих суспільств випробовує криза адміністративного правління. Усвідомлення кризи відноситься до різних проблем: бюджетний дефіцит і розбазарювання засобів в США, перешкоди, які складає традиційний діріжізм для необхідної відкритості Японії зовнішньому світові, крайнє ускладнення в правлінні великою адміністративною машиною в Швеції. Схожість в діагностиці кризи будується на п’яти основних моментах:

1. Відоме нам класичне індустріальне суспільство зникає. Його моделі кількісного аналізу вичерпали себе. Адміністративна система способу правління, прийняття рішення, втручання і контролю держави, які зв’язані з ним, повинні бути ґрунтовно поновлені, щоб пристосуватися до нового світу.

tnl.deutsch-service.ru vaj.deutsch-service.ru vmy.deutsch-service.ru referatroq.nugaspb.ru Главная Страница