Культура Галицько-Волинського князівства: літописання, архітектура, живопис, музика.

Західноукраїнські землі, Галичина і Волинь, за перших князів належали
до Києва. Коли ж після смерті Ярослава Україна поділилася на князівства,
над Бугом виникло Волинське князівство з столицею у Володимирі, а над
Дністром – Галицьке князівство. Спочатку сильніша була Галичина. Значної
сили Галичина набула за князя Володимира (1124-1153 рр.). Коли помер
останній князь з роду Ростиславичів, Галицьке князівство перейшло під
владу волинського князя Романа Мстиславича (1199-1205 рр.). Роман
наслідував свого прадіда Володимира Мономаха і всіма силами старався
знищити степового ворога – половців. Князь Роман злучив Галичину і
Волинь в одну Галицько-Волинську державу.

Галицько-Волинське князівство, не дивлячись на сильне наслідування
культури Київської Русі, встигло за період свого існування залишити свої
особливі риси в мистецтві, архітектурі, усній та письмовій творчості
тощо.

Галицько-Волинське князівство, не дивлячись на сильне наслідування
культури Київської Русі, встигло за період свого існування залишити свої
особливі риси в мистецтві, архітектурі, усній та письмовій творчості
тощо.

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій.
Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склепіння і "стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими".
Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-волинській державі.
У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характер-ною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.
У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.

23.Постать Петра Могили в релігійному та культурному житті України.

Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського роду. Він народився 21 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. В 1607 році внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі — князі Стефан Потоцький, Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

З моменту проголошення Берестейської унії головним прагненням православних у Речі Посполитій було повернення всіх прав неуніатській Церкві. Ці прагнення реалізувалися лише після смерті Сигизмунда III, котрий до кінця життя непохитно підтримував унію. Розпочатий в 1632 році період безкоролів’я підніс значення конвокаційного та елекційного сеймів, які проходили в той період. Під час засідань сеймів виступали і православні зі своїми вимогами. Вони зустрілись з прихильністю королевича Владислава, який прагнув отримати корону. Королевич старався робити все, аби зберегти спокій в державі і не відкладати термін коронації, Тому-то православні і отримали обіцянки виконати їхні вимоги. Обіцянки ті, хоча з певним спротивом, справді були виконані. У 1633 році була затверджена православна ієрархія, а в 1635 році сейм погодився і на часткову передачу православним статків, які належали до тих пір уніатам. На політику поступок православним вплинула, мабуть, війна з Росією (1632—1634) рр., яка живила надії Владислава на владу в цій державі. Але коли ці плани зруйнувалися, король почав менш прихильно ставитися до православних у Речі Посполитій. Проте це не загальмувало процес відродження Православної Церкви. Ця Церква була реорганізована. Перевагу набули тенденції централізіції. Дійшло до прямого підпорядкування духовенства і братств митрополитові. Важливу роль у цьому відіграла особистість нового керівника православних — митрополита Петра Могили. Приймаючи від попередників розхитану Церкву, в якій часто вирішальний голос мали світські особи, він розпочав дії, спрямовані на зміну тогочасної ситуації. Зразком для нього були порядки в тогочасному Католицькому Костелі. Він не зупинився на реорганізації самої церковної адміністрації Дбав він і про піднесення морального рівня та освіченості духовенства і світських вірних. Для цього він провів реорганізацію православних шкіл та видавничої діяльності. При цьому митрополит Петро Могила використав специфічне розташування тогочасного Києва. Місто віддалене від головних осередків католицизму, розміщене на периферії Речі Посполитої неподалік козацьких центрів, переживало в 1632 — 1646 роках справжній розквіт. Петро Могила, вносячи свій вклад у відновлення київських святинь і підтримуючи місцеву колегію, перетворив Київ на справжню столицю православ’я в Речі Посполитій. Власне тому за часів Владислава IV православ’я в його державі пережило період дійсного розквіту, якого вже після смерті митрополита Петра Могили воно не знало аж до падіння польської держави.

33.Григорій Сковорода – останній геній Старої України.

Григорій Савич Сковорода є однією з величних постатей української культури. Видатний просвітитель, філософ і письменник, він був всебічно обдарованою людиною. Його геній зріс і викристалізувався на рідному національному ґрунті, а його проповідь, його філософія , його мудрість мали універсальний, всесвітній характер. Не менший інтерес ніж літературно-філософська спадщина Сковороди викликають відомості про його життя. Так, О.Ізмайлов у своїх спогадах наводить таке висловлювання Л.Толстого: “Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія , мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори”. Тож не дивно, що протягом ХІХ-ХХ століть факти життєвого та творчого шляху митця були об’єктом уваги дослідників, його яскрава особистість надихала письменників на створення високохудожніх творів.

Аналіз поетичних і прозових творів української літератури 70-80-х років ХХ століття, у яких було створено образ видатного філософа і письменника Григорія Савича Сковороди, дає змогу зробити певні висновки. Цей період у мистецтві характеризується посиленою увагою до життя і творчості українського мислителя, що було зумовлено загальними закономірностями розвитку літератури, зверненням до духовних надбань українського народу, а також інтересом усього суспільства до цієї непересічної особистості напередодні 250-річного ювілею митця.

Освоєння конкретного історичного образу відбувалося різними шляхами, які є свідченням основних літературних тенденцій тієї доби. Так, у контексті загального розвитку історико-біографічної прози з’явилися численні повісті й романи про Г.С.Сковороду. Деякі з них мали відверто ілюстративно-популяризаторський характер(твір І.Ільєнка “Основ’янська повість”, фрагмент з роману В.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди”). Інші прозові твори були дійсно кроком уперед в осмисленні особистості Сковороди, його ролі в духовному розвитку нашого народу, їх автори створили цілісний художній образ митця, розкрили концептуальні положення його філософії. Так, найзначнішою спробою осягнути цей феномен української культури стало колективне дослідження “Григорій Сковорода” І.Драча , С.Кримського та М.Поповича .

У поезії цього періоду поряд із відмираючими тенденціями до ідеологічно-політичного трактування образу Сковороди, які проявилися у творах В.Коржа, П.Бондарчука, беззмістовного переспівування відомих фактів, створення поетичних ілюстрацій, а також орнаментування творів славетними іменами, що слабо пов’язувалися із ідейно-тематичним змістом поезій, спостерігалися нові, оригінальні шляхи освоєння культурної спадщини. Яскравим прикладом подібного альтернативного підходу є вірш Л.Костенко “Ой ні, ще рано думати про все”, в якому відбувається відхід від традиційної для радянських часів канонізації видатної людини, а освоєння історичного образу проходить на рівні духовного діалогу.

Отже, для літературного процесу досліджуваного періоду образ Григорія Сковороди був надзвичайно актуальним, існувала значна кількість підходів до його трактування, з’явилися нові твори про українського мислителя, що мали неоднакову художньо-естетичну вартість. Велике значення при цьому мав культурно-естетичний авторитет образу Сковороди, його вагомість для національної духовності, пафосна символічність, що зумовлює неможливість остаточного його пізнання. З цього погляду українська поетична й прозова сковородіана в загальному плані осмислення вітчизняної духовної спадщини має значні перспективи. Аналіз творів показує динаміку духовно-інтелектуального освоєння образу письменника й мислителя, що збагачується новими рисами та ідеями, привнесеними часом, культурним розвитком суспільства.

referatvqt.nugaspb.ru refamdt.ostref.ru refantw.ostref.ru refapne.ostref.ru Главная Страница