Образотворче мистецтво. Школа увікраїнських монументалістів М.Бойчука.

Українське образотворче мистецтво початку XX століття ознаменувалось творчостю видатного українського художника Михайла Бойчука та його послідовників. Це явище дістало назву «бойчукізм», хоча сам Михайло Львович та його учні називали себе «школою українських монументалістів».Творчі зуcилля школи українських монументалістів були спрямовані на пошуки сучасного стилю вітчизняного мистецтва, якій би грунтувався на національних традиціях і водночас перебував на рівні новітніх досягнень світової культури. Бойчук звернувся до візантійських витоків української культури, до традицій середньовічних фресок, іконопису, народної творчості.

Михайло Львович Бойчук народився на Тернопільщині у 1882 році,в 17 років переїздить до Львова, , де він знайомиться з церковним мистецтвом – іконописом та книжковою мініатюрою. Вже тоді Бойчук виявив зацікавлення візантійськими витоками українського християнського мистецтва. Навчався у Віденській, Краківській, Мюнхенській Академії мистецтв. Мріяв заснувати українську школу церковного монументального малярства. Бере участь в заснуванні Української Академії мистецтв,з 1924р.-професор Київського художнього інституту. Студентів підбирав собі сам, по можливості із сіл, оскільки бажав, щоб майбутні учні не були зіпсовані. Програма, розроблена Бойчуком, була розрахована на чотири роки навчання. За цей час студенти проходили шлях від знайомства із різними техніками та матеріалами, копіювання кращих зразків образотворчого мистецтва (ікони, , народний живопис) до виконання закінчених робіт в архітектурних ансамблях, його учні, займаючись різними видами мистецтва. До нас дійшли твори Бойчука:портрет А.Шептицького,«Молочниця»,начерк «Пастушок»,Людина і дерево – один з основних мотивів у творах Бойчука і його школи.Михайло Бойчук підготував цілу плеяду учнів, таких як: Оксана Павленко, Василь Сідляр, Іван Падалка, Емануїл Шехтман, Тимофій Бойчук, Антоніна Іванова, Микола Рокицький, Кирило Гвоздик. Михайло Бойчук намагався творити сучасне в істино життєвих формах і колориті давніх професійних та народних майстрів. Простота рисунка, вишукане тло, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі – саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і в творчості своїх учнів і послідовників.

48.Лесь Курбас – визначний діяч українського театрального мистецтва.

Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

Музика у 20-40 рр. ХХ ст.

Музичне життя радянської України у 1920-30 pp. зосереджувалось передовсім у Києві, а другим таким осередком був Харків.

Основним прямуванням творчих сил, як це зрештою було вже помітним на початку XX ст., було вивести українську музику з провінціалізму доби Лисенка і відірвати її від вокалістичної однобічності. Треба признати, що в перше десятиріччя радянської влади українська музична культура розвивалася з неменшим розмахом, як і література чи театр. По більших містах України засновано оперні театри, творено українські філармонії, молоді композитор звертаються до інструментальної творчості і до творення музичних композицій великого стилю.

Першим організаційним центром, довкола якого почали скупчуватися молоді представники нової генерації композиторів, було, засноване в 1923 p., Т-во ім. Леонтовича, і воно довший час зберігало своєрідну автономію, а його члени культивували в своїх творах укр. національний дух. Його членами і визначними постатями музичних кіл Києва були: Левко Ревуцький, один з найвизначніших учителів композиції в Києві, автор симфонії і багатьох фортеп’янових творів, і Борис Лятошинський, професор московської і київської консерваторій, великий майстер композиції та інструментації, чільний репрезентант модерного напрямку в укр. музиці. Скомпонував він «Золотий обруч» - першу новочасну, в європ.у стилі, оперу, а крім цього три симфонії, два концерти для фортепіано з оркестром і багато інших творів. Він теж скомпонував приблизно 50 пісень на слова Шевченка, Франка, Рильського. Дав обробки народних пісень, писав музику до фільмів, зінструментував оперу Лисенка «Тарас Бульба». Він теж, разом з Ревуцьким, виховав цілу плеяду композиторів.

З інших визначних композиторів, творців модерної укр. музичної культури, треба назвати Віктора Косенка, професора Київського музично-драматичного інституту, композитора і піаніста; Михайла Вериківського, композитора, диригента, що скомпонував симфонічні і хорові твори, балетну музику; Валентина Костенка, композитора і музичного критика, професора Музичного інституту в Харкові, автора опери «Кармелюк», «Кочубеївна», «1917», «Карпати» і автора монографії про українську музику. В ці ж роки творили свої композиції Гнат Хоткевич, К. Богуславський і М. Фоменко.

Т-во ім. Леонтовича протривало п’ять років і в 1928 р. перетворилось у Всеукраїнське Т-во Революційних Музик (ВУТУРМ), яке, не дивлячись на кілька інших подібних асоціяцій, зуміло згрупувати в своїх рядах найкращі сили з цієї ділянки.

Одначе під кінець 20-их pp., як і у всіх інших ділянках культури, посилюється партійна контроль і вимога служити інтересам партії. У 1932 р. постановою партії «Про ліквідацію художніх об’єднань», утворено єдину Спілку Совєтських Музик з її національними відділами, в тому числі і з українським. В цілому, період 1920-30 pp. був одним з найбільш інтенсивних періодів розвитку української музики, яка змагала до високого професіоналізму і проявила себе у різних жанрах.

В парі з цим, у тих роках розвивається музично-театральне і концертове життя, розгортається музична освіта, відроджується зацікавлення до національного інструменту — бандури.

Після 1930 р. музику, як і інші ділянки мистецтва, починають трактувати як засіб партійної пропаганди і ставлять до неї вимоги соціалістичного реалізму, тобто догми радянської естетики. Композитори мусять компонувати свої твори на замовлення, посередньо чи безпосередньо пов’язані з комуністичним будівництвом або з героями революції («Щорс» Лятошинського, «Перекоп» Мейтуса, «Невідомі солдати» Козицького). Вони теж змушені компонувати урочисті восхвальні композиції — пісні в честь радянської батьківщини, партії, вождів комунізму. Свобідний вияв музичної творчості міг бути скасований тільки у творах на тексти української класики (Шевченка, Франка чи Л. Українки).

Музичне життя України проявилось теж у розвитку оперових театрів у більших і менших центрах, як от у Харкові, Одесі, Вінниці, Дніпропетровську де відзначився своїми талантами цілий ряд співаків і співачок (М. Голинський, Ю. Кипоренко-Доманський, М. Донець, І. Паторжинський, а з жінок Марія Сокіл, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко). Якщо йдеться про репертуар, то це був здебільшогорадиційний репертуар італійської чи німецької опери, але в

Кінематограф у 20-30 рр

Отже, українське радянське кіно, народжене революцією, пройшло складний шлях становлення і утвердження. Спираючись на кращі традиції суміжних мистецтв, кіно виробляло свої художні засоби і принципи відтворення нової дійсності, нового героя, будівника соціалістичного суспільства.
Український радянський кінематограф починався з хронікально-документальних стрічок, які фіксували історичні події, факти, біографії безпосередніх учасників боротьби за встановлення Радянської влади. Пізніше ці герої «образної публіцистики», що повстали проти старого світу, стануть прообразами героїв агітфільмів, перших ігрових стрічок.

У становленні і розвитку укр. радянського кінематографа важливу роль відіграли як творчий, виробничий, організаційний досвід російського кіно, так і безпосередня участь митців Росії в кінопроцесі республіки.
Вирішальне значення для розвитку кіномистецтва на нових засадах мав ленінський декрет про націоналізацію всієї кіно - і фото-справи. Партія і уряд створили максимально сприятливі умови для розвитку кіно як дійового засобу естетичного виховання трудящих мас в дусі комуністичної моралі, відданості справі революції. Сам час покликав до життя такі фільми, які б організовували, піднімали радянських людей на виконання завдань відбудови й індустріалізації країни, колективізації села, культурного будівництва.
кіно.

Збагачується в цей час й художньо-естетична, жанрова палітра українського кіно. Інтенсивно розвиваються історичний, історико-революційний, історико-біографічний фільм, жанри драми, зокрема революційної мелодрами, пригодницького фільму, політичного детективу, кіноповісті, кінокомедії (сатиричної, ексцентричної, трюкової, побутової), кінолубка та ін. Утверджуються нові для українського кіно жанри кіноепопеї, кінопоеми, політичного памфлету, притчі-плакату, трагікомедії. Перші кроки робить дитячий фільм.
В укр., як і в усьому багатонаціональному радянському кіномистецтві, формується творчий метод соціалістичного реалізму, ідейно-естетичною основою якого стають принципи партійності й народності, інтернаціоналізму і соціалістичного гуманізму.

В естетичному розвитку радянського суспільства кіно посідає одне з провідних місць, вносить нову ідейно-художню проблематику, стверджує якісно новий тип героя - творця всіх матеріальних і духовних цінностей. Природно, що для відображення сучасності в усій складності наявних проблем необхідні були дальші пошуки нових специфічних засобів екранної мови, збагачення сценарної поетики.
Процес художнього освоєння нового героя в радянському кіно німого періоду неоднозначний у провідних своїх явищах і тенденціях. В їх оцінці важливо враховувати конкретно-історичний зміст принципів типізації й індивідуалізації, властивих мистецтву в різні періоди його розвитку, ті художні завдання, які воно вирішувало. У цьому плані до 20-х рр. не слід підходити з тими ж критеріями, що й до 30-х.
Художні відкриття 20-х рр. у сфері зображення героя підготували і майбутні перемоги радянського кіно в фільмах братів Васильєвих, Г. Козинцева і Л. Трауберга, О. Зархі й І. Хейфіца, О. Довженка та І. Савченка.
У цей період (20-ті роки) відбувається становлення особливої художньо-естетичної якості типізованого образу, що відбиває нове розуміння зв'язку особи й історії, особи й маси, особи й колективу. Форми узагальнення цього образу, принципи його типізації зумовлені закономірностями розвитку мистецтва в зазначений час. У 30-ті рр. ці форми помітно змінюються, художня індивідуалізація набуває нових рис, коли центральною естетичною проблемою стає дослідження характеру нової людини.
Однак це не означає, що в кіномистецтві 20-х рр. проблема особистості героя не була заявлена. По-різному, але вона знаходила своє вираження в творчості С. Ейзенштейна, О. Довженка, В. Пудовкіна.
Українське радянське кіно, утверджуючись як самостійне мистецтво, завойовує своє місце у всесоюзному кінопроцесі, в духовному житті радянських людей. Кращі українські фільми здобувають визнання не лише в братніх республіках, а й за рубежем. Вирішальна роль в цьому належить провідним кіномитцям, особливо О. П. Довженку, - визначному художнику-новатору, самобутньому режисерові і кінодраматургу.

vtt.deutsch-service.ru wlh.deutsch-service.ru referatqgq.nugaspb.ru referatuwc.nugaspb.ru Главная Страница