Тема 11. Проблема пізнання у філософії

План

  • Проблема пізнання у філософії. Структура процесу пізнання.
  • Діалектика пізнання. Проблема істини.
  • Проблема методу пізнання у філософії
  • Ключові поняття: Агностицизм, гносеологія, епістемологія, догматизм, пізнання, чуттєве пізнання, логічне пізнання, відчуття, сприйняття, уявлення, діалектичний стиль мислення, поняття, судження, умовиводи, істина.

    Теми доповідей та рефератів

  • Пізнання як вид духовної діяльності і феномен культури.
  • Основні принципи сучасної наукової гносеології.
  • Діалектика суб’єкта і об’єкта як проблема сучасної філософії.
  • Істина і омана в сучасній науці.
  • Взаємозв’язок логіки та інтуїція у пізнанні. Умови інтуїції.
  • Проблема розуміння в сучасній філософії.
  • Основні концепції істини та їх оцінка.
  • Взаємні впливи наукового, мистецького та життєво-досвідного пізнання.
  • Питання для контролю та самоперевірки знань

  • Що вивчає гносеологія і як формулюється її основне питання?
  • Як у сучасній гносеології визначається суб’єкті об’єкт пізнання?
  • Для чого в пізнавальній діяльності необхідне поняття істини?
  • Яка різниця між « істиною віри» та «істиною знання»? Чим відрізняється віра від впевненості та від переконання?
  • У чому полягає діалектика абсолютного та відносного в об’єктивній істині?
  • Чим обумовлена вимога конкретності істини і в чому полягає її суть?
  • Чому омана є постійним супутником істини в процесі пізнання?
  • Завдяки яким своїм суттєвим характеристикам саме практика є основним критерієм істини?
  • У чому полягає діалектичний взаємозв’язок логіки та інтуїції, пояснення та розуміння в процесі пізнання?
  • Рекомендована література:

    1. Історія української філософії : підручник. — К. : Академвидав, 2008.—624 с.

    2. Історія філософії України : хрестоматія :навч. посіб. /упоряд. : М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.

    3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К. : Академвидав, 2006. — 592 с.

    4. Філософія : навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін. ; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.

    5. Таран В.О. Соціальна філософія : навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.

    6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол : В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.

    7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.

    8. Ящук Т.І. Філософія історії : курс лекцій : навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.

    Методичні поради

    Під час вивчення цієї теми необхідно усвідомити, щопізнання–це процес набуття та розвитку знань,обумовленийсуспільно-історичною практикою людства, це така взаємодія об’єкта й суб’єкта, результатом якої є нове істинне знання про світ. Розділом філософії, що вивчає дані проблеми, є теорія пізнання (гносеологія). Інколи цей розділ філософії іменують «епістемологія», але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання. Варто відзначити, що гносеологія більш характерна для часів класичної філософії, скільки розглядає пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія – це більше явище некласичної філософії. Головним у філософії були і є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

    Студентам варто звернути увагу, що на останнє питання існували в минулому й існують сьогодні різні відповіді. Так, своєрідну точку зору захищає філософський напрямок, що відомий як агностицизм, термін був запропонований англійським природознавцем Томасом Гекслі. Агностицизм – це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірного пізнання сутності дійсності. Необхідно розглянути історичні форми агностицизму, зокрема:

    1) скептицизм давньогрецьких філософів ( Піррон, Енесідем, Секст Емпірик);

    2) агностицизм Давида Юма;

    3) агностицизм Імануїла Канта;

    4) агностицизм Ернста Маха і Ріхарда Авенаріуса.

    Проаналізувавши різновиди агностицизму, можна сказати, що його наявність обумовлена складністю і суперечливістю процесу пізнання, обмеженістю почуттєвого пізнання, можливістю у ньому помилок і ілюзій, складністю логічного пізнання, історичною обмеженістю і неповнотою знань.

    Розглядаючи процес пізнанняяк системне утворення, слід виокремити такі його елементи: суб’єкт пізнання; об’єкт пізнання; посередники пізнання. Необхідно також звернути увагу на принципи, що мають місце в пізнавальному процесі:об'єктивності, пізнаванності, відображення, творчої активності, практики.Філософи вважають, що головною рушійною силою пізнання є суспільно-практична діяльність, або практика. Філософія визначає практику як цілеспрямовану предметно-чуттєву діяльність суб'єктів з перетворення матеріальних систем. Історично вона постійно розвивається, ускладнюється, диференціюється. Сучасні дослідники розрізняють практику суспільно-виробничу, соціально-політичну, науково-експериментальну, медичну, сімейно-побутову, повсякденно-господарську, спортивну, індивідуальну, мікрогрупову, макрогрупову, інші її форми і види. Отже, практика становить єдність протилежностей: матеріального та ідеального, об'єктивного і суб'єктивного. Об'єктивність у практиці спрямовується до суб'єктивності, а суб'єктивність стає максимально об'єктивною.

    Практика є джерелом пізнання. Всі знання зумовлені її потребами. Тільки завдяки практиці та через практику суб'єкт пізнає закони природи та сутність об'єктів. Так, в епоху античності з потреб практики виникли агрономія, геометрія, медицина, астрономія, інші галузі знань, а енергетичні потреби сучасної епохи детермінували виникнення і зростання досліджень у галузі фізики атомного ядра, електроніці, кібернетиці, екології та багатьох інших науках.

    Практика є також основою пізнання і його рушійною силою. Від практики виходять пізнавальні імпульси досягнення нового знання та загальний стратегічний рух суб'єкта пізнання від явища до сутності, від сутності одного порядку до глибшої сутності, а потім — від сутності до явища. Практика обумовлює і переходи форм пізнання від одних до інших. У біологічному пізнанні, наприклад, така зміна форм виражена послідовним переходом від спостереження до опису і систематизації фактів, потім — до порівняльного методу дослідження, до історичного методу, від них — до експерименту та моделювання. Практика зависли ставить перед пізнанням проблеми і вимагає їх вирішення.

    Нарешті, практика є і вирішальним критерієм істини, виконує в пізнанні критеріальну функцію: дає можливість відокремлювати справжні знання від фальшивих, уникати різного роду помилок.

    Отже, практика і пізнання — єдність протилежностей. Відношення між ними можуть бути гармонійними, дисгармонійними і навіть конфліктними. Одна з цих протилежностей може відставати від розвитку іншої, а у вирішенні суперечностей між ними вдосконалюються як пізнання, так і сама практика. Всі принципи пізнання є гносеологічною цілісністю, а пріоритетність, абсолютизація одного з них не має обґрунтувань. Людина, яка заперечує можливість пізнати світ або висловлює сумнів у такій можливості, — приречена на незнання. Тільки об'єктивне знання може бути однозначно істинним. Суб'єкт пізнання завжди соціально-історичний. Знання потрібні для практики. Всезагальні діалектичні закони розвитку матеріального світу є одночасно і законами пізнавальної діяльності людей. Теорія пізнання — це діалектика в її застосуванні до вивчення, дослідження дійсності.

    Структура процесу пізнання включає в себе три компоненти:

    суб’єкт, об’єктірезультат пізнання (знання).Знанняотримується в результаті взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання. Під суб'єктом пізнання в сучасній філософії розуміється як окремийсоціальний індивід, наділений спроможністю до логічного мислення, так і суспільство в цілому з властивими йому засобами виробництва, рівнем розвитку культури та науки. Об’єкт пізнання

    – це та частина об’єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. У цьому аспекті об’єктом пізнання може бути будь-який предмет дійсності у самому широкому значенні цього слова – як матеріальний, так і ідеальний, у тому числі і сам суб’єкт, який пізнає. Сучасна гносеологія розглядає взаємодію між суб’єктом і об’єктом пізнання в діалектичній єдності, де активною стороною виступає суб’єкт. Саме це є передумовою досягнення істинного знання про дійсність.

    Результатом процесу пізнання є пізнавальний образ.

    Пізнавальний (гносеологічний) образ – це не копія,а ідеальнийсуб’єктивний образ дійсності, який є діалектичною єдністю суб’єктивного та об’єктивного, тобто об’єктивний за змістом, суб’єктивний за мірою адекватності, глибини проникнення в сутність речей.

    У процесі життя та пізнання людина використовує всі свої здібності. Головними з них є почуття та розум. Аналіз будь-якої форми духовної діяльності людини показує, що знання є єдністю двох протилежних моментів – чуттєвого та раціонального. Воно неможливе без жодного з них. Органи чуття надають розуму фактичний матеріал. Розум їх узагальнює та виробляє інформацію. Діяльність розуму неможлива поза діяльністю органів чуття, а чуттєві дані в тій чи іншій мірі завжди осмислені, регулюються розумом.

    Студент має проаналізувати форми чуттєвого та раціонального пізнання, показати їх особливість. Потрібно відзначити, що чуттєве пізнання є початковим і взагалі передумовою пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, маючи три форми: відчуття, сприйняття та уявлення. Студент має пам’ятати, що відчуття відображають те, що лежить на поверхні явищ. Вони не в змозі проникнути в їх сутність.

    Відчуття — це ідеальні образи окремих властивостей, рис, ознак об'єктів (зорових, звукових, смакових тощо). Вони — найперша, елементарна форма образного відображення об'єктів, початок фіксування об'єктивної системи відносин, в яку реально вступає і реально включена конкретна людина. Без відчуття немає знань. Формування відчуттів — функція органів чуття людини. Крім органів чуття у людей немає інших засобів контакту з об'єктами зовнішнього для свідомості світу, без якого пізнання неможливе. Органи чуття людини — результат її тривалого історичного розвитку в процесі трудової діяльності. Людина здатна суттєво вдосконалювати можливості своїх відчуттів, у тому числі за допомогою різних технічних обладнань, приладів і технологій.

    Разом з тим можливості органів чуття людини біологічно обмежені. Обмежені вони і гносеологічно. Відчуття однобічні. Будь-яке з них надає відомості лише про одну суттєву властивість об'єкта: або про колір (червоний, синій, голубий і т. ін.), або про вагу (важкий, легкий), або про смак (солоний, солодкий, гіркий іт. ін.) тощо. Водночас відчуття про об'єкт невідокремлювані одне від одного: зорові від слухових, ті й інші — від смакових, нюхових та ін. Однобічність відчуттів долається сприйняттями.

    Сприйняття — цілісне відображення у свідомості людини предметів, явищ і подій у результаті безпосереднього впливу об'єктів реального світу на її органи чуття. Сприйняття виникають на базі відчуттів як результат спільної роботи кількох органів чуття. Це цілісні синтетичні образи зовнішніх предметів у сукупності їх властивостей, якостей, боків. Разом з відчуттями сприйняття забезпечують безпосередньо чуттєве орієнтування людини у навколишньому світі. Вони є не пасивним копіюванням миттєвої дії, а живою, творчою формою процесу пізнання.

    Сприйняття формується у свідомості багаторазовою роботою її механізмів. Це дає можливість людині утримувати в пам'яті цілісний образ предмета, навіть якщо з ним немає безпосереднього контакту. Тоді виникає ще одна складніша форма чуттєвого пізнання — уявлення.

    Уявлення — це чуттєвий образ об'єкта, який сприймався раніше або був створений продуктивною уявою; ніби чуттєве пригадування предмета чи явища, які в цей момент не діють на органи чуття людини, але діяли на них колись. Функціонально слід розрізняти уявлення пам'яті та уяву. Під пам'яттю слід розуміти здатність психіки людини тривалий час зберігати інформацію про події зовнішнього світу і реакції па неї організму та багаторазово вводити її у сферу свідомості і поведінки індивідів. Уява — фантазія, здатність людської психіки створювати уявлення і мисленні ситуації, які індивід ніколи не сприймав раніше.

    Образ об'єкта, що зберігся в уявленнях пам'яті, актуалізується за сприйняття. Прикладами е уявлення про місця минулих туристичних походів, про першу любов та ін. В уявленні уяви можливі довільні образи (русалка, кентавр, мінотавр) і фантастично-реальні (ідеальні політики, менеджери, підприємці або ідеальний спосіб життя, ідеальна держава, ідеальна економіка та ін.).

    Уявлення, як і відчуття, є формою індивідуального чуттєвого відображення. Водночас вони опосередковані мовою, наповнені загально-значущим змістом, осмислені та усвідомлені. В уявленнях насамперед синтезуються властивості об'єктів пізнання, що мають для людини практичний інтерес. їхня синтезуюча функція забезпечує можливість продуктивної діяльності людей. Перед тим, як зайнятися якоюсь діяльністю, людина створює у своїй свідомості образи, уявлення про її результати. В уявленнях відчуття і сприйняття проходять початковий етап узагальнення. Тому уявлення в процесі пізнання є перехідною формою від чуттєвого пізнання до логічного.

    Саме на цьому етапі і використовують якісно новий рівень відображення дійсності, який дістав назву раціонального пізнання або мислення. Форми раціонального пізнання – поняття, судження, умовивід – дають можливість знайти закономірності в розвитку природи і суспільства. Логічне пізнання це процес активного відображення у свідомості людей об'єктивної реальності, що полягає у цілеспрямованому, опосередкованому і узагальненому пізнанні її істотних зв'язків і відносин, у творенні нових ідей, у прогнозуванні подій та діянь.

    Логічне пізнання завжди абстрактне (звідси його синонім — "абстрактне мислення"). Під абстракцією (лат. відвернення) розуміється спосіб пізнання, за якого суб'єкт подумки відволікається (абстрагується) від несуттєвого, другорядного в об'єктах, і виокремлює в них суттєве в інтересах одержання нового знання. В абстракціях ідеальні образи об'єктів мають форму думок про них. Основними такими формами є поняття, судження та умовиводи.

    Поняття — це узагальнений логічний образ об'єкта пізнання. Воно виражається словом, але таким, в якому міститься знання про суттєві властивості, ознаки об'єкта, його різноманітні зв'язки і відношення, наприклад, філософія, наука, причина, агропромисловий комплекс, менеджмент, маркетинг, вартість, енергія та ін. Поняття не можна відчути. Воно завжди — елементарна частинка всіх логічних розмірковувань. У науковому пізнанні поняття є сутнісним образом об'єкта, у якому необхідне відокремлене від випадкового, сутність від явища, дійсність від можливості, причина від наслідку, а зміст від форми.

    У поняттях акумулюється багатовіковий практичний досвід людства. Без понять пізнання було б неможливим. Без формування, закріплення і використання понять у тривалому історичному процесі пізнання людина у кожному поколінні змушена була б знову і знову описувати, порівнювати і виражати окремими словами кожну конкретну річ, кожний факт, кожне явище. З цієї причини вивчення і створення нових понять стало в процесі поглиблення суспільного поділу праці особливим видом діяльності людей, духовним продукуванням, виробництвом теоретичного знання, а також діяльністю, спрямованою па його зберігання, накопичення, передачі та поширення.

    Поняття рухливі, мінливі та взаємопов'язані. Логічний зв'язок їх називається судженням. Це друга форма логічного пізнання. Будь-яка думка про утвердження або заборону будь-чого виражається судженням. Мислити означає усно, письмово або подумки конструювати судження, судити про речі, предмети, явища. Як приклад можна навести такі судження: золото — хімічний елемент; "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава"1; сучасний менеджмент — це тисячі можливих варіантів управлінських рішень і т. іп.

    Отже, судження нерозривно пов'язані з поняттями: поняття входять до кожного судження, жодне поняття без судження не формується, зміст будь-якого поняття обов'язково виражається судженнями. Водночас судження надають логічному пізнанню особливу гнучкість. Якщо поняття відображає лише загальне в речах, то судження — і загальне, й одиничне, й особливе. Судження завжди мають оцінний характер, виражають ставлення суб'єкта до змісту думки (сумнів, віра, переконання тощо), формулюються реченнями.

    Якщо судження утворює зв'язок понять, то зв'язок суджень — умовивід; розумовий акт, у якому з одних суджень виводяться нові судження про предмети та явища об'єктивного світу. Наприклад, з двох суджень (посилань): "Усі метали проводять електричний струм" і "Мідь -метал" випливає умовивід (висновок), що мідь проводить електричний струм. Або із серії таких суджень: "Я справляюсь із повою роботою", "Мені приємно приходити па роботу", "Мій начальник щиро бажає допомогти мені добитися успіху", "Я впевнена, що мій успіх з перших кроків свідчить про тривалу успішну кар'єру в цій організації", випливає висновок (умовивід) про те, що я прийняла правильне рішення щодо вибору саме цієї роботи; інша робота, яку мені пропонували (можливо, ще запропонують), мене вже не цікавить.

    Завдяки умовиводам мисляча людина може не використовувати дані досвіду кожного разу для доведення своїх тверджень. Умовиводи стають відносно незалежними від досвіду за формулювання все нових і нових висловлювань. На умовиводах зведено всю будову науки.

    Чуттєве і логічне у пізнанні нерозривно пов'язані. Чуття людина осмислює, а логічні роздуми завжди звіряє з досвідом. Основою їх єдності є суспільна практика. У практиці виникає безпосередній контакт органів чуття з предметами і явищами природи та суспільства. У практиці людина формує мету і програму своїх дій, тобто чинить осмислено. У кожному пізнавальному акті вона співвідносить логічну ідею з чимось, що чуттєво сприймається.

    Важливо зрозуміти, що процес пізнання спирається на сукупність чуттєвих і раціональних форм. Абсолютизація одних і недооцінка інших форм приводить у кінцевому підсумку до логічної помилки. У філософії спостерігаються два напрямки такої абсолютизації – сенсуалізм та раціоналізм. Так, прибічники раціоналізму в теорії пізнання (Р. Декарт, Б. Спіноза, К. Лейбніц та ін.) вбачали джерело знань у розумовій діяльності людей. Реальним і надійним вони визнавали лише розум, а значення чуттєвого пізнання недооцінювали і навіть ігнорували. Прибічники емпіризму (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.), навпаки, недооцінювали роль логічного пізнання, а чуттєве абсолютизували. Близьким до емпіризму був сенсуалізм (лат. сприйняття, чуття, відчуття). Сенсуалісти оголошували чуттєвість головною формою достовірного знання. Отже, обмеженість і емпіризму, і сенсуалізму, і раціоналізму полягає в однобічності, в абсолютизації одного з рівнів процесу пізнання. Насправді, абстрактне мислення неможливе без чуттєвого досвіду, а чуттєвий досвід неможливий без певного логічного обґрунтування. Отже, проблема чуттєвості і мислення полягає в специфіці та суперечливій взаємодії двох рівнів пізнавальної діяльності людей.

    Розглядаючи наступне питання семінарського заняття, відзначимо, що успішне використання результатів пізнання в практичній діяльності може бути тільки в тому разі, коли отримані знання є достовірними, є істиною. Отже, питання про істину – одне з найважливіших в теорії пізнання. Діалектико — матеріалістична філософія визначає істину як таке знання, що відповідає своєму предмету, збігається з ним, а її основною властивістю є об'єктивність.

    Істини без людини і поза людиною, тобто без суб'єкта пізнання, не буває. Істиною володіють тільки люди, виражаючи її в поняттях, судженнях, висновках, законах, теоріях, інших формах. Отже, істина не лише об'єктивна, а й суб'єктивна за внутрішнім ідеальним змістом і формами.

    Студент має знати, що в філософії виділяють абсолютну та відносну істину. Під абсолютною істиною розуміють таке повне і всебічне об'єктивне знання сутності предметів і явищ, яке ніколи не може бути спростованим, наприклад, знання про те, що "люди смертні", "матерія — об'єктивна реальність", "Одеса — місто на північному узбережжі Чорного моря" та ін. Відносна істина — це неповне, приблизне, незавершене об'єктивне знання, вираження його мінливості, поглиблення, уточнення у процесі розвитку практики і пізнання. Відносними істинами слід вважати, наприклад, положення класичної механіки, еволюційної теорії походження видів рослин, попит і пропозицію товарів на ринку іт. ін.

    Абсолютна і відносна істини — це дві необхідні сторони об'єктивної істини, хоч кожна з них має специфіку. Між ними немає нездоланної межі, вони відрізняються лише за ступенем точності та повноти знання. Кожна відносна істина завжди має деяке "зерно", частинку істини абсолютної, а абсолютна істина складається з суми відносних істин. Оволодіння кожною новою відносною істиною є черговим кроком у пізнанні істини абсолютної.

    Процес пізнання істини нескінченний. Отже, абсолютна істина є межею, ідеалом знання. Проте такої межі не існує. Людство постійно наближається до абсолютної істини, ніколи не вичерпуючи її до кіпця. На будь-якому ступені розвитку думка людей не може знати всю різноманітність дійсності, яка розвивається вічно, а здатна охопити світ лише частково, відносно, у межах досягнень науки і суспільної практики. Діалектиці відносної та абсолютної істини в гносеології протистоять дві крайні світоглядні позиції: догматизм і релятивізм. Їх практична реалізація завжди супроводжується великими негативними результатами.

    Догматизм (грец. думка, рішення, вчення, положення, доктрина, що береться за істину бездоказово, на віру) — антиісторичний схематичний тип мислення, за якого теоретичні і практичні проблеми та висновки аналізуються і оцінюються без урахування конкретної реальності, умов, місця і часу. Його гносеологічною основою є однобічне ставлення до істини, визнання в ній тільки абсолютного моменту, за одночасного ігнорування відносного. Для догматика будь-яке знання мас бути абсолютним. Догматичний стиль мислення є метафізичним. Для нього істина є зібранням завершених і незмінних положень, які треба тільки завчити і застосовувати в усіх випадках. Відмова від догматизму, подолання його на користь діалектичного стилю мислення — завдання, без вирішення якого світогляд не може бути ні філософським, ні науковим.

    Релятивізм (лат. відносний) будь-яке знання вважає відносним, не визнає в істині її абсолютного компонента. Гносеологічні корені релятивізму полягають у відмові від визнання наступності, спадкоємності у розвитку знання, перебільшенні залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану, наявності логічних форм і теоретичних засобів тощо), у суб'єктивізмі та агностицизмі. У різних історичних умовах релятивізм виконує неоднозначні соціальні функції. Він може сприяти запереченню старого суспільного порядку, догматичного мислення, рутини і відсталості, але найчастіше відображає кризу суспільства, виправдовує втрату історичної перспективи в його розвитку.

    hot.unoreferat.ru vzo.deutsch-service.ru referattia.nugaspb.ru refapkw.ostref.ru Главная Страница