Соціально-економічні процеси в XIV – першій половині XVII ст.

1.1. Промисли та сільське господарство. Основу економіки України у XIV-XVIІ ст. становили землеробство й промисли: мисливство, бортництво, рибальство. У XIV-XV ст. у господарській діяльності значної частини населення переважали промисли. Внаслідок татарської навали і близькості Криму занепала аграрна культура східноукраїнських земель. Обезлюднівши, вони перетворились на суцільні мисливські й бортні “уходи” (угіддя). Вони стали територією особливої форми експлуатації природних багатств – сезонного “уходництва”. Ним займались промисловики-професіонали, а також міщани і селяни.

У XIV ст. на Волині та Поліссі існували села мисливців, бобровників, сокільників, що жили з полювання. У лісах були також села бортників, які займались пасічництвом. Повсюдно займались полюванням, рибальством та розведенням худоби. Села на волоському праві сплачували данину худобою. У XIV-XV ст. зерно ще не стало статтею експорту, тому феодали при зборі данини віддавали перевагу шкірам бобрів, куниць чи меду та воску.

Значний попит на ринках Західної Європи мали вироби із дерева. Багаті на ліси українські землі постачали на експорт як пиломатеріали, так і попіл, поташ, смолу і дьоготь. Хижацька вирубка лісів призвела у XVI ст. до значного зменшення лісових масивів. Значне місце належало соляному промислу (на Прикарпатті, на лиманах Чорного моря та на Слобожанщині). На Правобережжі з болотяної руди виплавляли у спеціальних печах залізо. З XVI ст. у панських маєтках з’являються перші водяні млини.

Промислова діяльність, яку живив стабільний попит на продукти мисливства, бортництва та рибальства, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров’я від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель.

“Революція цін” у Європі, викликана підвищеним попитом на сільськогосподарську продукцію та появою великої кількості колоніального золота та срібла, стимулювала розвиток тваринництва та землеробства українських земель. У XV ст. в Європі підвищились ціни на худобу, тому розпочався масовий експорт волів з України. Наприклад у 1534 р. через Городок перегнали 12 тис., а через Ярослав – 18 тис. волів. Українська худоба була широко відома в Західній Європі.

У XV-XVI ст. значно покращено агрокультуру, зросли врожаї та продуктивність праці. Щоб збільшити виробництво сільськогосподарської продукції землевласники перетворювали свої володіння на комерційно орієнтовані господарства – фільварки. Феодали забирали землі у селян, примушуючи їх замість сплати оброку обробляти фільваркову землю, захоплювали общинні землі, освоювали мало- або незаселені райони Придніпров’я. Наслідком зростання попиту на робочу силу для обробітку землі стало зростання панщини та закріпачення селян. Заможні магнатські родини, отримували від короля землі для колонізації, заохочували селян до переселення створенням слобід (поселень, звільнених від будь-яких повинностей та податків на визначену кількість років). Так виникали величезні магнатські латифундії, основу яких становило фільваркове господарство.

1.2. Розвиток міст. Магдебурзьке право. Розвиток міст у польсько-литовській добі став причиною економічного піднесення. Держава була зацікавлена у розширенні торгівлі, центрами якої виступали міста. У цей час міста поділялись на державні та приватні. Інтенсивне заснування приватних міст відбулось на Подніпров’ї (Київщина та Брацлавщина) на початку XVII ст. у зв’язку з колонізацією даного регіону.

У XIV-XVІІ ст. розвиток міст був зумовлений поширенням Магдебурзького або німецького права, яке принесли на українські землі із Західної Європи німецькі ремісники. Сутність німецького права зводилась до отримання великими містами королівського привілею на самоуправління. Подібні міста звільнялись від королівської та місцевої адміністрації, мали виборну владу та суд, користувались торгівельними привілеями. Очолювали міське самоврядування війт та бургомістри. Адміністративною інстанцією була рада з радниками, судовою – лава з лавниками,

Першим на українських етнографічних землях Магдебурзьке право отримало місто Санок (1339), згодом Львів (1356), Кременець (1374), Київ (1494-1497) та інші міста. Жителі кожного більшого міста боролись за надання їм привілею магдебургії, як правової автономії від держави та великих феодалів.

Значний відсоток українських міст, засновниками яких виступали світські чи церковні феодали (інколи монастирі) вважались приватними. При цьому феодали визискували у жителів міста у вигляді податків та поборів більшу частину прибутків. Володільці міст зосереджували у своїх руках всю адміністративну та судову владу.

Влада у королівських містах на магдебурзькому праві фактично належала невеликій кількості найзаможніших родин (патриціїв). При цьому більшість посад були пожиттєвими і, як правило, передавались у спадок родичам. Більшість міських жителів боролись за здобуття політичних прав і можливість впливати на діяльність міської влади. Наприклад, населення Львова у 1577 р. вибороло право обирати “колегію 40 мужів”, яка користувалась обмеженими правами контролю роботи магістрату.

Провідне становище у містах займали католики (поляки, німці). Згідно зі статутами міст на Магдебургському праві православне українське населення часто обмежувалось у правах, та навіть повністю було усунене від влади (Львів, Перемишль та інші міста західноукраїнських земель). Подібні обмеження були поширені і на участь у цеховій організації, яку в XIV-XV ст. запровадили на українських землях німецькі ремісники.

1.3. Торгівля. Упродовж XIV-XVIІ ст. українські землі відігравали важливу роль в системі європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, що з’єднував Крим і Північне Причорномор’я з Черкасами, Каневом, Києвом, Черніговом та Москвою. Крім того з Криму до Московщини йшов ще один торгівельний шлях “полем” – від Перекопу до витоків ріки Коломак – Путивль – Новгород-Сіверський і Москву. З Криму у напрямку на Москву перевозили різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап’ян, прянощі, фарби, коштовності, ладан, мило, зброю. З півночі йшли предмети московського експорту: хутра, шуби, шкіра й шкіряні вироби.

Декілька торгівельних шляхів пролягали через Галичину, Волинь та Поділля. Ними у Західну Європу перевозились як східні та московські товари, так і місцеві продукти: віск, мед, зерно, шкіру, худоба, солону рибу, сіль, деревину, поташ та ін. З Поділля через Львів та Броди у напрямку Південної Німеччини та Італії переганялись тисячі волів. Дійшло до того, що воли почали заміняти гроші, стали мірилом вартості. Натомість з Європи ввозились західноєвропейські тканини, одяг, ремісничі вироби, залізо, вино. Упродовж XV-XVI ст. економіка західноукраїнських земель переорієнтувалась на зовнішні ринки.

Внутрішня торгівля на українських землях не була надто інтенсивною. Натуральне господарство, в якому майже все вироблялось для власного споживання, гальмувало внутрішній обмін і торгівлю. Саме тому вона розвивалась, переважно, у містах та містечках. Тут відбувались сезонні ярмарки та постійні торги, де міщани та селяни збували ремісничі вироби, а землевласники надлишки сільськогосподарської продукції.

Торгівлею продуктів сільського господарства займались міщани (вірмени, греки, євреї, турки) та шляхта, які користувалась королівськими привілеями, а тому не платила багатьох митних зборів і податків. Між міщанством та феодалами постійно велась конкурентна боротьба, оскільки останні хотіли обмежити торгівельні права міських купців.

Значною перешкодою для внутрішньої та зовнішньої торгівлі були мита. Їх платили власникам шляхів (мостів, переправ) та містам. Державне мито стягували за переїзд державного кордону. Щоб уникнути сплати мита купці намагались їхати бічними дорогами. Правом безмитної торгівлі користувалась лише шляхта (у випадку якщо було доведено, що товар везеться не для продажу, а для власного вжитку).

Як внутрішня, так і закордонна торгівля чітко регламентувалась державою. Держава забороняла іноземним купцям здійснювати транзитну торгівлю. Великі міста, зокрема Львів (1372 і 1444 рр.) здобули право “складу”, згідно з яким іноземні купці були зобов’язані продавати весь привезений товар.

1.4. Соціальна структура населення. На українських землях під владою Литви та Польщі поступово була сформована станова система суспільства. Стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків. Вершину соціальної піраміди займав прошарок шляхти (не більше 5‍‍‍‍‍‍‍‍%), сформований на основі королівських привілеїв за виконувану військову службу.

У середовищі шляхти теж існували прошарки. Найбагатшими та найвпливовішими були магнати – представники відгалужень князівських родів Рюриковичів та Гедиміновичів, які хоч і були позбавлені державних прав, проте зберегли свої величезні земельні володіння та низку привілеїв (підлягали лише суду великого князя), посідали вищі державні посади. Князі зберегли право виступати на війну з власним військом і під власним прапором. Найбільше українських князів збереглося на Чернігівщині та Волині. Чернігівські князі разом із своїми землями перейшли під владу Московської держави. На Волині близько 30 князівських родин володіли більшістю земель. Найбагатшими були князі Острозькі (30 % усієї Волині), Сангушки, Чорторийські, Заславські, Четвертинські, Ружинські, Порицькі, Збаразькі, Вишневецькі. До князів наближалися багатством старовинні боярські роди: Боговитини, Семашки, Монтовти, Сенюти, Немиричі та ін.

На Берестейщині, Побожжі та Підляшші було розвинене дрібне шляхетське землеволодіння, на Київщині та Брацлавщині були відсутні князівські роди. У середині XVI ст. князівські роди з Волині, отримавши від польського короля привілеї на колонізацію українських земель, створили на Київщині та Брацлавщині величезні латифундії. На Поділлі не збереглося старовинних українських боярських родів, тому їх місце зайняли польські роди Потоцькі, Конєцпольські, Гербурти, Ондровонжі, Бучацькі, Фредри, або спольщені українські: Струси, Киреї, Чурили. Денаціоналізація та окатоличення вищих прошарків шляхти була повсюдним явищем. Наприклад, у Галичині в ХVІ ст. не залишилось жодного магнатського роду, який би притримувався українських традицій.

Нижче від магнатерії стояла шляхта, яка отримувала землі від князя (короля) і за це виконувала військову службу за першим закликом володаря. Уряд роздавав шляхті привілеї (1387, 1413, 1430, 1434 рр.), наприклад право звільнення від податків, безмитної торгівлі, окремий шляхетський суд та ін. На початках шляхетська верства не була замкненою, до неї міг потрапити міщанин чи навіть селянин. Щоб отримати статус шляхтича необхідно було відбувати службу у кавалерії. Городельський привілей 1413 р. визначав, що шляхтичем може бути лише католик, який має власний герб. Розпочалось повсюдне “приписування” місцевих шляхтичів до польських гербових родин.

Ще нижче у соціальній ієрархії стояли бояри (військові слуги) та “панцерні слуги”, що жили на державних землях і служили у війську персонально, без обов’язку приводити з собою людей.

Люблінська унія 1569 р. теоретично урівняла права всіх шляхетських прошарків, санкціонувала створення єдиної шляхетської верстви.

Найчисленнішою соціальною групою (80 % населення) було селянство. Упродовж XIV-XVII ст. відбулись значні зміни у структурі селянства та його соціальному становищі. На початку цього періоду ще зберігались селянські прошарки з часів Київської Русі (вільні селяни, напіввільні, невільники). Вільні селяни (“тяглі” або “похожі”) працювали на власній землі, мали право вільно розпоряджатись своїм наділом та переходити на інше місце. На чолі сільських громад стояли виборний “старець” або “отаман”, або “староста” та громадська рада, які виконували адміністративні та судові функції. Декілька селянських дворів об’єднувались у дворища (від 33 до 500 моргів землі), які були одиницею оподаткування. У 1528 р. “Устава на волоки” визначила точний розмір “волок” – 33 морги на дворище. “Надлишок” землі автоматично ставав власністю феодала, на ній найчастіше влаштовувалось фільваркове господарство. Крім цього “Устава на волоки” встановила узаконила низку селянських повинностей на користь пана, значно обмежила право переходу селян. У 1457 р. феодали отримали право суду над селянами (за винятком найтяжчих злочинів). Третій Литовський статут (1588 р.) позбавив селян права продажу землі, з цього часу вона вважалась власністю держави чи пана (феодала).

Згодом в залежності від характеру повинностей формуються три основні категорії селян: 1) тяглі селяни (працювали на панському полі з власною тягловою худобою та реманентом, сплачували на користь держави грошовий податок, а для пана – низку натуральних податків та відробляли повинності (повіз, ремонт доріг, мостів, сторожівщина та ін.); 2) ремісники (ковалі, пекарі, колісники та ін.) та службові селяни (рибалки, конюхи, бортники), які жили селами чи поблизу укріплених замків; 3) данники, або чиншові селяни, що сплачували панові лише натуральний подак (зерно, мід, шкіри). Крім того, існувала ціла низка напіввільних людей та невільників. В XVI – на початку XVII ст. ці соціальні прошарки злились із звичайними “тяглими” селянами.

До XVI ст. на українських землях в складі Литовської держави панувало “руське” право, після Люблінської унії (1569) – “польське” право (на західноукраїнських землях поширене ще у ХV ст.), яке нормувало аграрні відносини. Крім того, починаючи з XIV ст., з’явились села на німецькому праві. Їх засновники – солтиси або осадники (переважно німці або поляки) за певну плату отримував від феодала дозвіл на заснування села, в якому ставав спадковим війтом і користувався значним земельним наділом та частиною податків на користь пана. Суд у таких селах здійснювався за “німецьким” зразком.

Наприкінці XIV – XVI ст. у Галичині (в основному у місцевостях де було розвинене тваринництво) існували села на “волоському” (молдавському) праві. Жителі таких сіл замість відробітку панщини сплачували феодалові натуральний оброк (переважно вівцями). Проте судочинство тут здійснювалось за “руським” правом, оскільки осадчими цих сіл були українці.

У другій половині XVI – першій половині XVII ст. становище селянства значно погіршилось. Розвиток товарно-грошових відносин та поява західних ринків збуту сільськогосподарської продукції підштовхнув феодалів закріпачувати селян, обрізати їх земельні наділи та збільшувати панщину. У XVII ст. панщина зросла до 200 днів на рік, а селяни втратили право переходу до іншого пана. Реакцією селян на погіршення їх становища стали повстання та масові втечі на малозаселені східні терени України.

Населення середньовічних міст формувалось, в основному, іноземними колоністами та місцевими селянами. Жителі невеликих міст і містечок продовжували займатись сільським господарством, а тому майже не відрізнялись від селян. Проте з розвитком міст вирішальну роль у житті міщан починає відігравати ремесло та торгівля. У середині XVI ст. налічувалось вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих – близько 80.

З кінця XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком об’єднувались у цехи. Цехами називались корпорації ремісників певного фаху. Згідно з дослідженнями Я. Кіся, у 1462-1483 роках у Львові було 14 цехів, які об’єднували ремісників 50 різних фахів, а в 1579 р. – вже 20 цехів.

Цехи мали виборного голову – “цехмістра”, власний статут та суд. Цехову ієрархію очолювали майстри. Їм підпорядковувались підмайстри та учні. Цехові статути чітко регламентували права та обов’язки членів цеху. Цехові майстри економічно експлуатували підмайстрів та учнів, чинили перешкоди для їх професійного росту. Водночас цех слідкував за якістю та кількістю створюваної продукції, регулював ціни.

Ремісники які не входили до цеху, через низьку ціну та погану якість їхньої продукції, зневажливо називались “партачами”. Між цеховими та позацеховими ремісниками існувало постійне напруження, викликане боротьбою за покупця.

1.5. Формування козацтва як стану. Важливу роль у житті Південної України в XV-XVII ст. відіграло козацтво. Внаслідок постійних татарських нападів ці землі обезлюдніли і перетворились на суцільні мисливські та бортні уходи. Cлабо заселені, проте багаті на природні багатства території манили промисловиків та утікачів. Постійна татарська загроза змусила їх створити військову організацію, здатну не тільки відбивати напади войовничих сусідів, але й самим здійснювати набіги на татарські улуси. Формування козацтва відбувалось протягом століть.

Вперше назва “козак” з’явилась ще у XIV ст. і у перекладі з половецької означала “вартовий”, “вояк”, “вільна людина”. У XV ст. цей термін поширився на українське населення Подніпров’я, яке здійснювало напади на татар. Поза сумнівом, козацтво мало слов’яно-тюркське походження. Про це свідчать кримсько-татарські елементи в одязі, озброєнні, військовій тактиці й навіть побуті козаків. Джерелом для поповнення козацьких лав стали представники всіх станів і національностей, яким подобалось вільне життя або які були поза законом. Важливим чинником формування козацтва стала повторна колонізація Наддніпрянщини, здійснювана польськими або полонізованими українськими магнатами.

У XVI ст. козаки починають об’єнуватись у військову організацію, яку литовські правителі та прикордонна адміністрація намагались залучити для захисту південних рубежів держави. Серед перших організаторів козацтва слід виділити прикордонних старост: Остапа Шашкевича, Предслава Лянцкоронського, Бернарда Претвича, Семена Полозовича, представників магнатських родин: Заславських, Корецьких, Ружинських, Сангушків та ін.

Князь Дмитро Байда Вишневецький у 40-х рр. XVI ст. об’єднав козацькі загони і заклав на Дніпровському острові Хортиця укріплену фортецю, що згодом стала зватись “Запорізька Січ”. Вже у 80-х рр. XVI ст. козаки, що звали себе “січовими” або “низовиками” стали самостійною військово-політичною силою, яка вела незалежну зовнішню політику. Литовська, а згодом польська державна влада намагалась приборкати свавільних козаків шляхом запису частини з них до “реєстру”. Реєстрові або городові козаки (їх чисельність постіно збільшувалась за рахунок розширення реєстру) отримували від держави платню за охорону прикордонних замків. Реєстрові козаки були поділені на шість полків. Першими полковими містами стали: Київ, Канів, Біла Церква, Корсунь, Переяслав і Черкаси. Полки поділялись на сотні.

Козаки, які не увійшли до реєстру проживали на Січі. Запорізька Січ являла собою своєрідну демократичну лицарську республіку з виборними органами влади та чіткою регламентацією внутрішнього життя. Січ була закрита для жінок та не християн. Серед козацтва була відчутною соціальна диференціація. Багаті козаки, на відміну від бідноти (“сіроми”), володіли хуторами та зимівниками, очолювали промисли.

Козаки досягли значних успіхів у військовому вишколі. Прекрасне знання степу, досконала техніка ведення бою на суші та на воді перетворила козацтво у потужну військову силу, яка не тільки нападала на Крим та Туреччину, але й втручась у внутрішні справи сусідніх держав, зокрема Молдавії, Лівонії, Московщини. Слава про українських козаків швидко поширилась по світу, європейські правителі нерідко за винагороду наймали козацькі загони на службу. Адміністрація Речі Посполитої змушена була приборкувати козаків, через яких мала значні неприємності у зовнішньополітичній сфері. Водночас козацтво формуючись як окремий стан (проміжний між шляхтою і селянами) вимагало надання прав та привілеїв, які мала шляхта. Натомість, слабка королівська влада була неспроможна виконати вимоги зростаючої козацької маси, яка була так необхідна, але й небезпечна для держави. Цей чинник у поєднанні із соціальним, національним і релігійним гнітом українського населення став причиної низки козацько-селянських повстань останнього десятиліття XVI – першої половини XVIІ ст., а згодом національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Після укладення Люблінської унії спостерігався масовий наплив селян-втікачів у ряди козацтва. Це призвело до того, що у першій половині XVIІ ст. козацтво перетворюється не тільки на виразника своїх вузькостанових, але й загальнонаціональних інтересів. Важливу роль у цьому процесі відіграли видатні гетьмани козаків Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1620, 1621-1622) та Михайло Дорошенко (1625-1628). Вони добились від королівської влади узаконення полково-сотенного устрою на Надніпрянщині. Маючи талант полководця та широку ерудицію Сагайдачний поєднав інтереси українського козацтва, міщанства і духовенства, сприяв відродженню Києва як політичного осередка нової України.

2. Церковне життя. Роль православної церкви в житті українського народу була визначальної ще з княжих часів. У Литовській державі правителі не бажали втратити підтримку української та білоруської знаті, тому толерантно ставились до православної церкви. У 1458 р. великі князі литовські щоб не допустити верховенства московського митрополита над православними Литви (київський митрополит переїхав до Москви ще у 20-х рр.XIV ст.), відновили митрополію у Києві. Підпорядкована константинопольському патріархові нова митрополія налічувала 10 єпископств на українських і білоруських землях.

Непоборні антагонізми розділяли православну та католицьку конфесії після розколу християнства в 1054 р. Окатоличення литовської верхівки та інтенсивне поширення католицизму на українських теренах суттєво погіршило становище як православної церкви так і православних мирян. Кревська унія (1385), Городельський привілей (1413), а згодом Люблінська унія (1569) надавали католикам виключні права на земельну власність, державні посади та різні привілеї. Православне населення поступово перетворювалось на людей другого сорту, єритиків в очах католиків.

У XV-XVI ст. православна церква за рівнем розвитку суттєво поступалась римо-католицькій. Проблеми церкви поглиблювались через падіння авторитету священнослужителів та навіть своєрідну кризу у розвитку православ’я на теренах Литви. Після завоювання турками Константинополя (1453) послабились культурні зв’язки православної церкви із патріаршим центром, звідки духовенство отримувало філософсько-релігійну літературу та запозичувало зразки морального ідеалу служителя християнського культу.

Негативним явищем у житті православної церкви стала норма призначення великим князем світських осіб на вищі церковні посади, зокрема єпископів та ігуменів монастирів. Це підривало авторитет митрополита і всієї церковної ієрархії. Призначувані на єпископські кафедри вихідці із вищих прошарків суспільства часто здобували сан шляхом підкупу. Їхнє моральне життя не тільки не слугувало прикладом для священників та мирян, але й суттєво компрометувало саму православну церкву та східний обряд. Нерідко єпископи жили розгульним мирським життям, на чолі озброєних загонів здійснювали напади на своїх сусідів, звинувачувались у кримінальних злочинах і навіть притягувались до суду.

В умовах церковного безладдя та шляхетського свавілля православні парафії розлядались елітою як джерело прибутку. Землевласники продавали світським особам, передавали у спадщину родичам і заставляли розташовані на їхніх землях парафії та монастирі Малограмотні парафіальні священники нерідко порушували церковні та мирські закони. Вони вимагали спеціальних подарунків від мирян за здійснення обрядів, брали хабарі. Неосвічене православне духовенство втрачало авторитет у народі.

Значно понизився рівень освіти, яку пропонувала православна церква. У церковних школах малограмотні вчителі навчали дітей лише основ письма, читання та катехизису. Продовжити навчання можна було лише у католицькому шкільництві, куди православних допускали неохоче.

В XVI ст. православна церква робила спроби навести порядок серед духовенства. Церковні собори відлучали від Церкви тих хто був звинувачений у продажу духовних посад та парафій, двоєженстві та ін.

На захист православної церкви, освіти та культури стали окремі українські магнати та церковні братства – перші громадські організації, створювані при парафіяльних храмах. Найбільшими серед них були Львівське Успенське, Віленське Святодухівське, Луцьке Чесно хресне, Київське Богоявленське. Засновниками та членами братств були українські православні міщани (переважно заможні). Вони займались будівництвом, ремонтом та внутрішнім упорядкуванням храмів, слідкували за моральністю священників та єпископів, надавли допомогу хворим та зубожилим братчикам, захищали права православної церкви у судах та перед королем, створювали та контролювали діяльність братських шкіл. Братства існували за кошти самих братчиків, які сплачували членські внески та робили добровільні пожертви.

Активне втручання братств у церковні справи викликало з одного боку обурення багатьох владик та священників, а з другого – розуміння та підтримку православних патріархів. У 1586 р. Львівське Успенське братство за свою “зразкову роботу” отримало від патріарха право ставропігії – тобто звільнення від юрисдикції єпископа та безпосереднє підпорядкування патріарху. Крім того братство отримало право засновувати та контролювати діяльність інших братств.

У XVI ст. через Польщу у Велике князівство Литовське проникають ідеї гуманізму та реформаційні рухи. Реформація у Європі була реакцією на діяльність католицької церкви, яка дискредитувала себе продажем церковних кафедр, індульгенцій та світським життям церковних ієрархів. Різноманітні протестантські церкви та секти підривали устої римо-католицького “мракобісся”, поширювали освіту та передові думки. В свою чергу католицька церква повела рішучу боротьбу проти новостворених церков (контрреформація) з допомогою інквізиції та чернечого ордену єзуїтів. Останні, маючи розгалужену сітку навчальних закладів, спрямовували свої сили не тільки на боротьбу з протестантами, але й православними. Єзуїти закликали державні органи латинізувати й денаціоналізувати українців. У цих умовах вищі церковні ієрархи православної церкви щораз активніше схилялися до ідеї об’єднання православної церкви з католицькою.

3. Берестейська унія та її наслідки. Першою спробою укладення унії стала нереалізована ініціатива київського митрополита Ісидора, котрий на Флорентійському соборі (1439) підписав акт об’єднання православної та католицької церков. У 1589 р. Московська патріархія проголосила автокефальність (незалежність), а її глава отримав титул патріарха Московського і Всієї Русі. Щоб позбавити московського царя та патріарха претензій на православних України та Білорусії король та політичні верхи Речі Посполитої рішуче виступили за об’єднання церков західного і східного обряду шляхом унії (угоди).

На початку 1590 р. православні єпископи Гедеон Балабан, Кирило Терлецький, Леонтій Пельчинський та Діонісій Збируйський після таємної конференції у Белзі звернулися до короля із листом, в якому погодились визнати владу папи. Ця таємничість обурила князя Костянтина Острозького – одного із найбагатших прихильників православної віри, й він відмовився приєднатись до прихильників унії. К. Острозький опублікував “Окружник” антиунійний зміс якого справив сильне враження на православних.

Наприкінці 1595 р. прихильники унії направили до Риму на аудієнцію до папи Климента VIII єпископів Іпатія Потія та Кирила Терлецького. Климент VIII погодився прийняти українську православну церкву на умовах визнання основних догматів католицької церкви та главенства римського папи. За угодою унійна (уніатська, греко-католицька) церква зберігала відправу слов’янською мовою та обряди православної церкви.

У жовтні 1596 р. в Бересті відбулись два альтернативних собори прихильників та противників унії. Прихильники унії на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою проголосили утворення уніатської церкви, а противників унії прокляли. Собор противників унії на чолі з двома єпископами та Костянтином Острозьким відлучив від церкви з позбавленням сану митрополита та п’ятьох єпископів-уніатів. Так відбувся розкол у середині української православної церкви. Розпочалась тривала полемічна боротьба, в якій на сторінках літературно-публіцистичних творів кожна з ворогуючих сторін доводила свою правоту.

Король та державна адміністрація, не рахуючись із численними протестами православних, рішуче виступили на захист унії. Розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалась силою, православні церковні маєтності передавались уніатам. Всупереч умовам Берестейської унії уніатська церква не була зрівняна у правах з римо-католицькою. Єпископи-уніати не були допущені у сенат Речі Посполитої.

Унія не вирішила таке гостре у суспільстві релігійне питання. Католики вбачали в уніатській церкві лише засіб поширення свого впливу. Натомість, більшість православних не визнала Берестейську унію. Згодом, у 1620 р. у Києві єрусалимський патріарх Феофан таємно висвятив православних єпископів, проте король Сигізмунд ІІІ не затвердив їх на церковних посадах. З цього часу функціонували паралельно православні і уніатські єпархії.

4. Культура України в ХІV – першій половині ХVІІ ст. Українська культура упродовж другої половини XIV – першої половини XVIІ ст. зазнала суттєвої трансформації. Вона була пов’язана із зміною політичного статусу українських земель, проникненням новітніх течій західної культури, поглибленням релігійної конфронтації між православ’ям і протестантизмом з одного боку та католицизмом з другого. Із занепадом Константинополя, як культурного орієнтиру для української культури, західні впливи стали особливо помітними в освіті, літературі та мистецтві.

Західна Європа в XV-XVI ст. переживала епоху Відродження (Ренесансу), поступово відходила від середньовічної схоластики, з її залежністю від релігійних авторитетів, творчо засвоювала та переосмислювала античну спадщину та формувала світський характер культури. Формувався новий тип світогляду. Людина Ренесансу це незалежна, політично й економічно активна особистість, головною метою якої є самоутвердження, особистість, яка критично ставиться до суспільних явищ й, водночас, сповнена почуття власної гідності, широка за натурою, відкриває глибину і складність людських почуттів, їх витончене вираження.

На зміну ренесансній прийшла барокова культура (кінець XVI – перша половина XVIII ст.), сформована на основі розширеного релігійного уявлення про світ, зміцнення позицій церкви в суспільно-культурному житті. Термін бароко (у перекладі з португальської “вибагливий”, “химерний”) на початках застосовувався лише у мистецтві, а згодом ним почали окреслювати сукупність культурних явищ.

Хоча бароко зберегло окремі елементи мистецтва ренесансу, проте запропонувало нові художні цінності: експресивність, емоційність, незвичність, багатство й складність форм світосприйняття, ірраціональність змісту і форми. Бароко було тісно пов‘язане із контрреформацією, пошуками католицькою церквою нових засобів впливу на віруючих і суспільство загалом. Але водночас цей мистецький стиль був модернізований та поєднаний з елементами українсько-візантійського зразка.

Культурний рівень населення на українських землях був тісно пов’язаний із розвитком освіти. Початкова освіту можна було здобути при церквах та монастирях. Учителями в цих школах були дяки. Учні вивчали азбуку, молитви, читали “Часослов”, “Псалтир”, “Учительні Євангелії”, кращі учні – “Апостола”.

Помітний вплив на розвиток освіти в Україні справили протестантські школи. Їх чисельність, враховуючи й нижчі, перевищувала 150. Найвідомішими протестантськими середніми навчальними закладами були социніанські гімназії в Ракові та Киселині на Волині, аріанські школи в Гощі та Березці на Волині, кальвіністські школи в Дубецьку на Перемишльщині та Панівцях на Поділлі.

Щоб подолати вплив протестантизму і православ’я католицька церква з допомогою чернечого ордену єзуїтів створила розгалужену мережу навчальних закладів (колегій). Навчання у них велось за найновішими педагогічними методиками й звичайно поєднувалось із вихованням у католицькому дусі. Діти православних, які потрапляли в єзуїтські школи найчастіше поривали із рідною конфесією й переходили у католицизм. Саме тому, українська православна еліта робила все можливе для піднесення рівня національної освіти, і, передусім, священників.

Зусиллями магната К. Острозького на Волині створено чимало шкіл, які мало чим поступались єзуїтським колегіям. Він же у 1576 р. в Острозі заснував колегію, школу вищого зразка, в якій крім грецької та церковно-слов’янської мов вивчалась латинь та сім “вільних наук” із арсеналу західного шкільництва. Згодом Острозька колегія стала іменуватись Слов’яно-греко-латинською академію. Вона справила значний вплив на розвиток української культури, оскільки була науковим осередком, що підготував низку відомих вчених, церковних ієрархів та громадсько-політичних діячів. Академія занепала із смертю К. Острозького (1608), коли онука магната – католичка Анна-Алоїза Ходкевич перетворила її на єзуїтську колегію.

Значний внесок у розвиток української освіти належить братським школам. Створена у Львові в 1585 р. при Успенському братстві школа перейняла в 1593 р. програму Острозької академії. В її стінах пройшли підготовку чимало вчителів та священників. Школа Львівського Успенського братства служила зразком для низки шкіл Галичини, Волині та Білорусії.

У 1609 р. уніатський митрополит Іпатій Потій заснував у Володимирі на Волині середню школу, програма навчання якої була запозичена в Острозькій академії. На зразок єзуїтських колегій було взороване училище при Києво-Печерській Лаврі, засноване 1631 р. з ініціативи архімандрита Петра Могили. Наступного року (1632) ця школа була об’єднана із Київською братською школою (існувала з 1615 р.). Новий навчальний заклад отримав назву Києво-братська колегія, а згодом Києво-Могилянська академія.

Розвиток освіти не був би настільки успішним, якби не впровадження книгодрукування. На початках книги друковані кирилицею поставляли на українські землі з друкарень Кракова та Вільно.

Перша друкарня на Україні була заснована у Львові 1573 р. друкарем, вихідцем із Московщини, дияконом Іваном Федоровичем. Першою книгою надрукованою у Львові став Апостол (1574). У 1576 р. на запрошення князя К. Острозького Іван Федорович переїхав до Острога і тут надрукував близько 30 видань. Найвідоміше серед них – Острозька біблія.

Крім згаданих міст друкарні існували у Рогатині, Крилосі, Кутеїні, Угорцях, Сірятині, Почаєві, Луцьку, Кам’янці, Рахманові. Проте найбільше значення мала Києво-Печерська (Лаврська) друкарня (1616). Лише за перших 15 років існування у Лаврській друкарні надруковано 40 книг, окремі з них мали по 1-1,5 тис. сторінок.

Українська культура литовсько-польської доби не поривала з грецькою культурою. На Україні широко розповсюдився неоплатонізм, особливо твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також ідеї ісихазму (ісихія – спокій, німотність), що виник у Візантії в XIV ст. Крім ідей Платона та неоплатонізму, відроджуються ідеї Арістотеля, популяризовані київськими книжниками у праці “Арістотелеві врата”.

referatvfx.nugaspb.ru url.deutsch-service.ru referattem.nugaspb.ru referatqoq.nugaspb.ru Главная Страница