Західноукраїнські землі у повоєнні роки. Операція «Вісла»

Незважаючи на складну обстановку в регіоні, швидкими темпами здійснювалась "радянізація" Західної України. За сталінською моделлю двадцятирічної давності відбувалася колективізація сільського господарства західних областей. Спочатку так званих куркулів обкладали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Тих, хто не бажав вступати в колгоспи, депортували до Сибіру. Були й випадки форсування та примусу до вступу в колгоспи, порушення законності, зарахування середняцьких господарств до категорії куркульських тощо. Унаслідок цих форсовано-примусових методів колективізацію в західних областях України було завершено на початку 50-х років.

Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним з Німеччини, вони стали одними з найсучасніших в СРСР. У 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло в 2,3 раза порівняно з 1945 р. і становило 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % в 1940 р.

Украй негативний вплив на громадсько-політичну обстановку в західних областях мали репресивні заходи комуністичного режиму проти Української греко-католицької церкви. Апогеєм її насильницького закриття, руйнування і знищення стало скликання за вказівкою Сталіна 8—10 березня 1946 р. у Львові собору греко-католицької церкви, на якому інспірували рішення про "скасування" Берестейської унії 1596 р. та про розрив з Римом і повсюдне запровадження руської православної церкви як представника офіційної релігії.

Більш довготривалої і більш виснажливою виявилася боротьба сталінського режиму проти Української повстанської армії (УПА) та підпілля ОУН, яка тривала в повоєнний період. З II пол. 1945 р. за вказівкою Центрального проводу було переведено реорганізацією УПА. Великі з'єднання повстанців поділилися на малі рухливі загони, добре згуртовані та озброєні, з дислокацією в лісових масивах. Вони тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. м2, прагнучи до утворення нелегальних національно-державних структур, альтернативним органам радянської влади.

Водночас відбувалося відселення українців з УРСР шляхом проведення масових оргнаборів робочої сили і спецпереселень. Не обійшлося в післявоєнні роки і без переміщення населення. Ще 9 вересня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М.Хрущов і голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українців з території Польщі та поляків з території України до Польщі. У 1944—1946 pp. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. Складнішим було переселення українців, яких до УРСР силоміць вислано більш як 500 тис. осіб. Відносно добровільно переселилося лише близько 90 тис. українців. Небажання виїзду пояснювалося страхом перед колективізацією і політичними репресіями в СРСР.

Припинення добровільних зголошень для переселення змусило польський комуністичний уряд вдатися до примусового виселення. 29 березня 1947 р. Політбюро ЦК Польської робітничої партії, очолюване В. Гомулкою, своїм рішенням започаткувало акцію "Вісла" — виселення українських та змішаних українсько-польських сімей уже не до УРСР, як це було раніше, а в північні та західні воєводства Польщі (передусім у Північну Пруссію), які повернули полякам за угодою 1939 р. Причому заселялися ці райони з метою швидшої асиміляції не компактно, а не більше трьох сімей на село і не ближче ніж 100 км від кордонів. Унаслідок операції "Вісла", яка тривала з квітня до серпня 1947 p., було примусово виселено 150 тис. українців.

23 квітня 1947 р. польський прокомуністичний режим ухвалив злочинне рішення про створення для "підозрілих українців" табору в Явожно поблизу Кракова, що розташувався на території філіалу колишнього концтабору Освенцім. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в'язнів українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з яких загинуло близько 200 чоловік.

І коли кількатисячний загін УПА — Захід, перейшовши р. Сян, став на захист українського населення, три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН—УПА. Частини УПА — Захід було розбито в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Акцією "Вісла" польський комуністичний уряд передовсім прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншину. Усім переселенцям заборонялося жити в містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати до вищих навчальних закладів, здійснювався жорстокий поліцейсько-адміністративний нагляд. їх переслідували навіть за те, що вони співали українських пісень на весіллях.


75. Ідеологічний наступ сталінізму на культурно-національну сферу суспільного життя України в повоєнний період.Основу політичної структури України в повоєнний період складала партія. Знесилена війною, відроджуючи країну, вона відроджувала і себе. Якщо чисельність комуністів в Україні в 1945 р. становила 200 тис., то на початок 1947 р. – 561 тис., на кінець 1950 – 716 тис., на початок 1953 р. – 782 тис. чоловік. Але знов треба зазначити, що це відродження відбувалося в умовах тоталітарної системи. В кадровій політиці Сталін все робив сам. Він навіть визначав представництво від парторганізацій на ХІХ з’їзд партії. Відбулася не тільки сталінізація ідеології, але й сталінізація всього духовного життя. Все, що суперечило сталінізму, оголошувалось ворожим. Вийшла ціла низка постанов про літературу, театр, науку тощо. Це постанови про журнали “Звезда” і “Ленинград”, про кінофільм “Большая жизнь” та інші, які стали своєрідним сигналом нової ідеологічної атаки. У повоєнний час в Україні теж починається хвиля ідеологічних репресій. Її перший напрям здійснювався під гаслом боротьби проти “націоналізму”. Вже у 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в “Нарисі історії української літератури”, про журнал сатири і гумору “Перець”, про журнал “Вітчизна” та інші. Всі ці документи, як правило, містили три ключові тези: критика “націонілізму”, заходи про недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Особливо активізувалась боротьба з “націоналізмом” із призначенням Л.Кагановича у 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети “Правда” від 2 липня 1951 р. “Проти ідеологічних перекручень в літературі”. У цій статті популярний вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, написаний у 1944 р., називався в основі своїй ідейно порочним твором. Гострій критиці піддавалися представники мистецтва Б.Лятошинський, М.Вериківський, К.Данькевич, О.Довженко. Л.Каганович створив групу для перевірки роботи Інституту історії Академії Наук України. У 1943-1944 рр. групою авторів цього інституту було видано “Нариси історії України”. Тепер їх звинуватили у відході від більшовицького принципу партійності, у антинауковості, відродженні ключових ідей історичних концепцій В.Антоновича та М.Грушевського, у висвітленні історії України ізольовано від історії Росії. Справжня ж суть усіх цих критичних зауважень полягала у відстоюванні офіційною владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної системи. Другий напрям кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута з кінця 1948 р. боротьба проти “низькопоклонства” перед Заходом, а згодом – проти “космополітизму”. Ці кампанії переслідували ряд цілей: посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої; відновити важливий фактор функціонування тоталітарної системи – образ внутрішнього ворога, що у роки війни дещо відійшов у тінь. Горезвісна кампанія боротьби з “космополітизмом” привела до ряду негативних наслідків: у літературі та театрі по суті зникло поняття мистецької школи; літературна та театральна критика фактично перетворилася із засобу стимулювання творчості на засіб втримання митців у рамках офіційного “соціального замовлення”; катастрофічно була обмежена свобода творчості. Програмні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення “холодної війни”, засобом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення ідеологічного контролю за суспільними процесами; методом нейтралізації активної, патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити поступальності і духовного розвитку народу, вони суттєво гальмували його. Одним з перших і жорстоких кроків сталінщини стало знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Сигналом до кампанії, спрямованої проти УГКЦ, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита А.Шептицького. Він очолював цю церкву з 1901 р. Розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКУ, як “ворога народу". Ліквідовані всі церковні освітні установи, проведено арешти серед духовенства – понад 2 тис. чоловік. В березні 1946 р. Сталін особисто схвалив інструкцію для ліквідації УГКЦ. Була створена ініціативна группа, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г.Костельник, М.Мельник, А.Пельвецький. 8-16 березня 1946 р. “ініціативна група” скликала Собор у Львові в храмі св.Юра, участь у якому взяли 214 священників і 19 світських осіб. Відповідно до рішення цього зібрання греко-католицька церква “возз’єднувалась” з російською православною. Таким чином, ліквідація УГКЦ була частиною крупномасштабного плану, спрямованого на зміцнення радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою завдяки послабленню у повоєнні роки греко-католицької церкви, загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переростало у “холодну війну”.


76. Відбудова і подальший розвиток народного господарства УРСР в повоєнний період.Відродження господарства республіки розпочалось в 1943 р., по мірі визволення з-під фашистської окупації, і особливо активізувалось у повоєнний час. Негативно позначився те, що нічого не залишали під час відступу. Німці вивезли, підірвали те, що ще не було знищено. На руїни було перетворено 714 міст і селищ. В республіці залишилося лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств. Було втрачено 30% нац. багатства. На виробництві не вистачало кваліфікованої робочої сили. Спостерігалось різке звуження паливно-енергетичної та металург. бази господарства. Таким чином, процес відродження мирного життя проходив у дуже тяжких умовах. На першому плані була відбудова промисловості і с/г, забезпечення обороноздатності країни в умовах “холодної війни”. В межах 4-ї п’ятирічки (1946-1950рр.) для України було виділено 20,7 % заг.союз. капіталовкладень. Це перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п’ятирічки, разом узяті. При уряді в Москві було створено спеціальний комітет з відбудови господарства, який контролював всю роботу. З Уралу, Далекого Сх., Поволжя та інших регіонів в Україну направлялись кадри, надсилалась техніка й устаткування. У 1945-1946 рр. республіка отримала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. До кінця 1945 р. було відновлено близько 113 % довоєнного індустріального потенціалу республіки Запрацювали перші агрегати Дніпрогесу, Харк. тракторний завод, закінчено будівництво газопроводу “Дашава-Київ”. В 40-50-х рр. засновані нові галузі промисловості (авіа- та автомобілебуд., радіотехнічна та інші). В 1950 р. Україна вже давала майже 1/2 всесоюзного видобутку чавуну, 53% залізної руди, сталі – 30,6%, прокату - 33,2%. Відбудова промисловості була неможлива без широкого розгортання будівництва житла. Створено десятки буд. організацій з постійними кадрами робітників та інженерно-тех. працівників. Чимало міст відроджувалось шляхом народної будови. У короткий строк був відбуд. транспорт: вокзали, ж/д станції, зводилися мости, в містах налагоджувалось тролейбусне та трамвайне сполучення, яке було повністю зруйноване. Повоєнне відновлення здійснювалось на екстенсивній основі. Понад 70% робітників промислових підприємств Укр. досягли норм виробітку переважно ручною працею. На початковому етапі відбудови використов. примусова праця як нім. військовополонених, так і радянських людей. Наприкінці 1940-х рр. становище з робочою силою полегшилося. Працелюбність, патріотизм, ентузіазм, надзвичайне терпіння народу зробили здавалося неможливе. Ціною величезного напруження фізичних, духовних сил, з допомогою усієї країни за нечувано короткий строк удалося загоїти страшні рани війни, відродити економіку, культуру. На кінець 1947 р. з’явилась можливість ліквідувати карткову систему, була проведена грошова реформа. З 1948 р. життя входило у відносно нормальне річище. Попри позитивні зрушення рівень життя залишався нижчим від довоєнного, а в основі уявного добробуту великих міст було цілковите пограбування села, яке опинилось на грані вимирання. Була реалізована програма енергетичного забезпечення країни методом будівництва гідроелектростанцій,що призвело до великих екологічних втрат. Були збудовані Каховська, Кременчуцька, Канівська, Київська та ін. ГЕС. Процес відбудови в Зх. Укр. проходив набагато складніше, ніж на Сх. республіки. Це було зумовлено рядом причин: слабкістю економ. потенціалу регіону, особливостями менталітету зх. укр-в, які досить неоднозначно сприймали соц.-ні перетворення, що йшли паралельно з процесом відбудови, пасивним та активним опором нововведенням з боку значної частини місцевого населення та ін. Їх суть полягала в тому, щоб продовжити і завершити соц.-ну перебудову возз’єднаних земель. У роки 4-тої п’ятирічки була здійснена суттєва реконструкція старих заводів і фабрик, відбудовані понад 2,5 тис. великих і середніх промислових під-ств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946-1950 рр. зріс тут у 3,2 рази. Відкрито у зх.-укр. регіоні значні родовища кор. копалин. У 1950 р. геологи відкрили більш потужне, ніж Бориславське, родовище нафти на Станіславщині, у Дрогобицькій обл. Були розвідані газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. Був виявлений Львівсько-Вол. кам.-вуг. басейн. Найтяжчим наслідком війни був стан с/г. Оплата праці в була вкрай низькою, а підсобні господарства колгоспників обкладалися великими податками. Селянам забороняли без дозволу властей навіть виїжджати із сіл, вони не мали паспортів, селяни похилого віку не отримували пенсій тощо. Все це разом узяте привело до невиконання планів четвертої п’ятирічки. Поступово становище дещо поліпшилося. На селі з’явилися зразки нової с/г техніки, зросла електрифікація. Прискорився процес підготовки кадрів для села, яких на початок 50-х рр. в УРСР було понад 200 тис. В цілому ж с/г було збитковим, його збитки покривалися державними кредитами й дотаціями. В зх. обл. Укр. протягом 1948-1949 рр. здійснювалась примусова суцільна колективізація До середини 1950 року 7190 колгоспів об’єднали 98% селянських господарств.

Главная Страница