ІСТОРІЯ РУСІВ. Ч.1. (уривок)

Народ Слов'янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий Слов'янами за родоначальником і Князем своїм Славеном, нащадком Росса Князя, внука Афетового. Він, переселившись з Азії од часів Вавілонського змішання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на Сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на Півдні до Північного океану і Балтійського моря на Півночі. Доказом тому о Історія Преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які всі були Академіками, або Членами тої головної школи, яку в Слов'янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом Грецьким, невдовзі по запровадженню там релігії Християнської. А взята вона з книг Священних Біблій і з старовинної багатої бібліотеки, в Києві зібраної, яка в пору нашестя варварів і од колишніх руїн загинула; від чого і самі школи ховалися в самих монастирях та підземних житлах навіть до днів Руського обраного Князя, або Гетьмана, Сагайдачного і Митрополита Київського Петра Могили, які стародавню Академію Київську поновили.

Не меншим доказом означених меж Слов'янських суть спорожнілі міста і румовища, Слов'янською мовою пойменовані, і написи, їхніми літерами і наріччям писані на каменях, цвинтарях І статуях кам'яних; також назви рік, озер, гір та улусів, які розташовані в степах Кримських, Заволжанських і на острові Тамані, або на стародавньому Тмутаракані, — все це очевидно свідчить про Слов'янське тамтешнє поселення. А зауважені деякими письменниками в тих межах чужеплемінні Слов'янам народи, а саме: Кімеріани, або Готи, Маіоти, Гунни та інші, — нарівні з ордами Понтійського Царя Мітрідата були перехожими через Слов'янську землю та іноземні колонії, які найшли сюди зі Сходу та Півночі і по короткому тут перебуванню в країни південні і західні відійшли. Та і самі Греки і Генуезці, які вважалися мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як купцями, які оселилися за згодою Слов'ян на їхніх приморських землях заради обопільної торговельної вигоди; а війни Слов'ян з містами їхніми Херсоном, Феодосією та Босфором означають хіба короткочасні сусідські чвари, що закінчувалися згодою.

Історики суміжних зі Слов'янами народів: Птолемей, Геродот, Страбон, Діодор та інші — приписували Слов'янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони, ведучи з сусідами безнастанні війни та переслідуючи чужоплемінні народи, які переходили їхньою землею, зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії і від гір Карпатських до ріки Одра; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики Слов'янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, Східних Слов'ян називали Скіфами, або ж Скіттами, тому що жили вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; Південних — Сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, і Русами, або Русняками, — за волоссям; Північних приморських Варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих; а всередині од тих мешканців, за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу — Роксоланами і Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, — Москвитами і Москами, від чого згодом і Царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського.

Самі Слов'яни і того більше собі назв наробили. Болгарами називали тих, які мешкали над рікою Волгою; Печенігами тих, що живилися печеною їжею; Полянами і Половцями, що жили на полях або в степах безлісих; Древлянами — мешканців полісних, а Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням Даниною Козарам.

Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, — і така назва назавжди вже у них залишилась. А описувані деякими письменниками війни Слов'ян з Печенігами, Половцями, Козарами та іншими слов'янськими народами і бездоказово чужоплемінними війнами звані, означають не що інше, як міжусобні самих Слов'ян січі за межі обласні, за відгін худоби І за інші домагання і чвари Князів, що їх творили; а помилки від істориків виникли з причини множества різних назв, одному й тому самому народові приписуваних. Справедливість цього доводиться тим, що описувані вище чужоземні народи, себто Готи, Гунни та інші, знані з Історій та переказів, звідки вони вийшли і куди пішли; а про сих нічого того немає, і начеб з неба вони впали І в землю ввійшли, не залишивши й потомства свого; такого Історія ніяк терпіти не повинна як вигаданого.

Таким чином, частина Слов'янської землі, яка лежить од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини, і Дінця, і Сіви, дістала назву Русь, а народ, що на ній проживає, названо Русами і Русняками взагалі. Згодом та ж сама земля поділилась назвою на Чермну, або Червону, Русь — за землею, що родить барвні трави та червець у краю полуденному, і на Білу Русь — за великими снігами, що випадають у стороні північній. Провінційними поділами тої землі були Князівства: Галицьке, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Древлянське і чільне, або Велике, Князівство Київське, котрому вся решта підлягала. Князі, або Верховні начальники, обирані були народом в одній особі, але на цілу династію, і нащадки обраного володіли за спадком. Із князів сих найзначніші за Історіями: Каган, що Грецію воював і облягав флотилією своєю та сухопутним військом столичне місто Константинополь, що врятувалось дивом Богоматері; Кий, засновник міста Києва і князівства свого імені; переможні у війнах Оскольд і Дір, що славно воювали з Греками та Генуезцями на морі і суші, що зруйнували славні міста Синоп і Трапезонт і наголову розбили війська ворожі над рікою Осколом; Ігор, що підступно побив Оскольда і Діра і сам був убитий Древлянами; Святослав, що підкорив собі Болгар Задунайських і жив там у місті Переяславці, в сучасному Рущуку; і Володимир, який першим хрестив усю Ро'сію.

І сей Володимир, понад означені Князівства, з'єднав всі інші Слов'янські Князівства, які розділилися були під різними назвами поміж його братами і родичами, був один над ними Самодержець і звався Великим Князем Руським і Цариком над усіма Князями; і, будучи могутнім і лихим у війнах, що безнастанно точилися з сусідами, набув од них і від народів віддалених великої поваги, чому ж всі Держави запобігали його дружби, а для утримування її пропонували йому свої віри або релігії. Але він, звідавши спершу їх, слушно віддав перевагу перед усіма Християнській Грецького, або Єрусалимського обряду і року 988-го по Різдві Христовому, вирушивши з військом до приморського міста Херсона, хрестився, там од Греків і побрався з Грецькою Царівною Анною; а повернувши до Києва, хрестив родину свою і народ. Перед хрещенням же всі Слов'яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного Бога Вседержителя, вважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву — його грім, або перун. Тому і вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.

Хрещення Володимирове вважається третім в літописах Слов'янських; перше у них введене за днів Апостольських, благовістям Апостола Андрія Первозванного, що приплив був кораблем з Чорного моря і рікою Дніпром до тої Київської гори, котра по заснуванню міста Києва завше Андрієвою горою звалася і що на ній опісля збудовано в ім'я його церкву. Сей же апостол рікою Десною був тоді і в Новгороді-Сіверському, благовістив Євангелію і дивувався з того, як тамтешній люд лазні свої уживає, де, за словами його, розпалювала кожна людина себе, немов розпечений камінь, сікла себе хворостом до знемоги, а тоді, кидаючись з шумом в річкову воду, виходила звідтіль жива й бадьора, начебто ніколи не розпалювана й не бита. Річки тії до упадку Чорного моря мали води вищі од нинішніх, і пороги на Дніпрі не були відкриті. Друге хрещення перевела баба Володимирова, Велика Княгиня Київська Ольга, що сама хрестилася в Царгороді і була наречена по хрещенню Оленою.

Після скону Володимира Першого незабаром скінчилося і об'єднання його царства. Сини та небожі Володимирові поділили його на дванадцять Князівств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усіма Велике Князівство Київське, де найголовніші від інших Князів були: Ярослав Володимирович, який поширив і утвердив Християнство, уложив через обраних мужів Руські закони, заснував у Києві головну школу Богослов'я та інших красних наук з багатою, із Греції виписаною, бібліотекою і додержував першості своєї зі славою; Володимир Другий, названий Мономахом по дідові його з материного боку, Імператорові Грецькому Константинові Мономахові, по якому і він визнаний од Грецької Імперії Царем Руським і одержав на те дідівську корону з усіма іншими Царськими регаліями. Та міжусобні війни за першість і наслідство, що постали були за розподілом Князівств і все тривали між Князями, спершу ослабили Велике Князівство Київське, а згодом і зовсім його розірвали, і з 1161 року назвалися Великими Князівствами: Галицьке в Чермнорусії, Володимирське на Клязьмі і, нарешті, Московське по місту Москві. Але й ті Князівства славилися першістю своєю до 1238 року; а від того року нашестя війною Мунгальських Татар під начальством Хана їхнього Батия, онука Чінгісханового, всі Князівства удільні і великі зруйнувало майже дощенту; міста їхні і села сплюндровано І багато спалено; Князі і воїнство вбито, а ті, що лишилися, розсіялись по віддалених Північних провінціях, і від того часу більша частина Руських Князівств підпала в Татарську неволю. І хоч Князівства знову постали, та перебували вони з Князями своїми в підданстві Татарських Ханів, які, стягаючи данину з народу, настановляли в них Князів і змінювали їх на свій розсуд, що тривало аж до 1462 року, у який Князь Московський Іван Васильович, Третій сього імені, скориставшись зі слабості Татар, які знемоглися від міжусобних війн та розділів, відмовив ханові Ахматові щорічної данини з народу і своєї покори; а внук сього Князя, Іван Васильович Четвертий, названий Грозним, злучивши багато Князівств Руських воєдино, в році 1547-му перейменував себе з Князя на Царя і Самодержця Московського, і відтоді завше вже Царство Московське і його володарі сею назвою титулувались з перейменуванням, нарешті, Царства Московського на Російське, яке, на відміну від Чермної і Білої Русі, звалося Великою Росією; ті ж обидві Русі вкупі названі тоді Малою Росією.

Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його Татар року 1240 більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; Князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусії та в землі Древлянській чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма Князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми і з допомогою такою подвигнули Литовського володаря Князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності Татарської і злучити її зі своєю державою під одне право і начальство.

Тому Гедимін Князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з'єднаним з Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших; вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод; та найзначніший з-поміж них відомий Симеон Олександрович, воєвода і Князь Київський і Слуцький, який відновив у 1470 році церкви і монастирі Київські, які Батий сплюндрував і які понад двісті літ були порожніми. Права ж і звичаї Руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх його просторах, але затіровадив їх на всіх своїм землях разом з письменами або грамотою Руською; чому і донині в Князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом Руським, а корінне право Руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з Руської на мову Польську, що і в самій тій книзі наприкінці надруковано.

Про таке об'єднання Русі з Литвою хоча і ведуть мову деякі письменники, що нібито Князь Литовський Гедимін учинив його силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь Князів Руських та їхнє воїнство, але це сталося з Князями Татарськими, а не Руськими, і перекручення тієї події внесено в історію вельми грубою помилкою; адже відомо з усіх літописів і найвірогідніших переказів, так би мовити, відчутним, що після підкорення Ханом Татарським Батиєм усіх Князівств Руських, перебували вони під владою Татарською: Великоросійські з 1238-го, а Малоросійські з 1240 року, отже, Литовському Князеві року 1320-го воювати було на Русі ні з ким іншим, хіба з Татарами; та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що з'єднують Руський Народ з Литвою і Польщею, видно, що він об'єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований. Хоча й було трохи війська Руського поміж Татарами, що воювали з Гедиміном, а між начальників їх були, звичайно, і з Княжого роду; але вони змушені були бути поміж них за принукою своїх володарів, воюючи за їхні інтереси, всупереч своїм, звичайно, страху ради Татар, ладних сплюндрувати родини їхні і житла при найменшій підозрі. А що справді володіли Татари Малоросією нарівні з іншими Князівствами Руськими, про те, окрім записок та переказів і окрім залишків руйнацій, що їх Татари землі цій завдали, свідчать самі герби їхні Магометанські, які на давніх церквах і дзвіницях попід хрестами позалишалися, себто півмісяччя, Магометанством за святість шановані, які в пору Татарського володіння одні встановлені були на тих будівлях з принуки їхньої, а після повалення іга Татарського залишені вони спочатку в підніжжі хреста на знак знищення святині Магометанської силою і знаменом хреста Господнього; згодом залишилось те звичаєвим вживанням майстрів, які хрести ті роблять заради їх прикраси.

І так Малоросія, перебуваючи в повному єднанні з Князівством Литовським, зробила Князівству сьому великі і важливі послуги, ратоборствуючи за нього з багатьма неприятельськими народами, а паче з неспокійними і погордливими Крижаками, Ливонцями і Пруссами, од яких чимало учинено надбань на користь Князівства Литовського як признання і подяка Литовцям за допомогу їхню Малоросіянам супроти Татар. А коли се Литовське Князівство року 1386-го, через Князя свого Ягайла, Ольгердового сина і потомка Гедимінового, з'єдналося в одну державу з Королівством Польським через одруження цього Князя з Гедвігою, Королевою Польською, наслІдницею Польської Корони, по якій і Князь той, хрещений того року, Лютого 14 дня, наставлений і визнаний як Король Польський під ім'ям Владислава Першого, то й Малоросія, під давньою назвою Русі, об'єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в сих пропам'ятних словах: «Приймаємо і з'єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних». Ту постанову час від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох тих націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім'ям: одного — коронного Польського, другого — Литовського, а третього — Руського.

На утримання Гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або рангові села, та Інші вгіддя, а для резиденції Малоросійського Гетьмана призначено місто Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва; провінційний же поділ землі був на воєводства і повіти, і Руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверія Дукатус. Чини урядові та самі Гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з-поміж лицарства вільними голосами і затверджувалися Королем і Сенатом; а Сенат складався з осіб, вибраних Сеймом, або загальними зборами, які складали Депутати, посланці народу, що складався тоді з трьох класів: шляхетства, духовенства та поспільства.

Шляхетство, за прикладом всіх народів і держав, у природний спосіб складалося із заслужених, відмінних в землі родів, і завжди воно на Русі іменувалося лицарством, що обіймало в собі Болярів, які походили з Князівських родин, урядників по виборах І простих воїнів, званих Козаками з породи, які, видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню урядів в попереднє звання вертаючи, творили один лицарський стан, споконвіку тако самим їхнім Статутовим правом затверджений, і вони мали вічистою власністю своєю одні землі з угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах, і повинність посполитих була встановлена правами. А ті, що володіли ними стосовно влади їхньої над поспільством, вважались і називались отчичами, або вотчинниками, од слова й влади, взятих од стародавніх Патриціїв, себто батьків народних, які керували первісними родинами та громадами народними, з сумирністю і характером батьківськими.

Духовенство, виходячи з лицарства по обранню гідних, відокремлювалось лише на службу Божу, а по земству мало одне з ними право.

Поспільством вважались купці та міщани, що мешкали по містах, а по селах вільні миряни, що платили військові оклади, та підданці Болярів та урядників.

Всі вони підлягали своїм Магістратам і Ратушам, в яких засідали обрані ними Війти та Лавники, І судилися за правами Магдебургії, здавна запровадженими в Польщі. При таких громадських постановах і релігія Руська Грецького, або Єрусалимського, сповідання зрівняна з Римською Католицькою в однакових правах і привілеях, яко вільна і спільниця і затверджена привілеями Королівськими І Сеймовими Конституціями.

Полуднева частина Русі, або Малоросії, себто Галичина зі своїми округами, не належить до складу нинішньої злуки Малоросії з Польщею, бо вона після навали Батия з Татарами і після виснаження і винищення Князів тамтешніх переходила спершу з рук в руки то до Угорських, то до Польських Королів; нарешті дісталася зовсім Польщі на домагання спадкове Королів тамтешніх, що побралися на Княжних Руських Галицьких. І Король Польський Казимир Третій, або Великий, 1339 року заволодів безперешкодно чільним її містом Львовом, Князем Київським Львом Даниловичем збудованим, і всією тією країною. Позабиравши в замках їхніх незліченні суми і коштовності неоціненні, ніби в придане своєї посесії, приєднав її до Польщі під одинакове з нею право і поділив тоді ж на губернії, або воєводства. Тому і вельми помиляються ті письменники, які, приписуючи все завоюванням Польським, вважають за одне нинішнє об'єднання з Польщею Литви і Малоросії з колишнім безпосереднім заволодінням Польщею Галичини, котра в цьому об'єднанні, в договорах і пактах, при тому укладених, не мала жодної участі.

Одначе Казимир Великий, об'єднуючи Галичину з Польщею, будучи в переконанні своєї справедливості і поважаючи Угорців, що завше нею цікавилися, зрівняв в усіх привілеях шляхетство і народ тамошній з шляхетством і народом Польським, а рівномірно і релігію Руську Грецького обряду з релігією Католицькою Римською, і утвердив все те своїми привілеями та пактами. І ся частина Малоросії, також як і вся та земля, ніколи зброєю Польською упокорена не була, а лише допомогою Польською і Литовською визволена од інших володарів і претендентів, якими були Татари і Угорці. Доказом тому є, між іншим, привілей Короля Казимира Великого, даний 1339 року, березня 17 дня такого змісту: «Обачивши утиски і фрасунки люду Руського, оскуділого Княжатами тутешніми, і як їх нівечать Королі Угорські, виродки нахабних Белів і Коломанів, які здавна землю ону собічили і нищили без слушних причин, але начальством і зрадами, захищаємо і приврочуємо люд той до Держави і Королівства на вічні часи, яко ж єсть він нам єдиноплемінний, від одної крові нашої Сарматицької породжений і нам теж кревною посесією приналежний, поневаж ми од предків наших і Княжни Галицької уроджені єсьми, і прето устовуємо, жеби земля Галицька з її князівствами, поділена на воєводства і повіти, прилучена і з'єдночона зоставала за Короною і Державою Польською вічно і безповоротно і жеби оборона їй була певна і неодмовна. Лицарству ж Руському, вйосками та околицями мешкаючому, мати права свої і свободи на добра і набутки зупельне, як се встановлено шляхетному Лицарству Польському, з яким єдночитися тим, як з рівними і вільними у всіляких справах і урядах, і вибори судовії чинити, і в них судитися по одному праву коронному Польському. Теж і поспільству бути на одних правах і повинностях з поспільством Польським. А належатиме до віри, альбо Релігії, Католицької Руської, то мати її в одному з Релігією Католицькою Польською, яко ся здавна так вони були; а диспута о єдностях їхніх належить до капланства, а не мирського люду, яким бути межи собою злагодне і боронити отчизну і всілякий інтерес їй справувати кождому в своїй вірі свобідно і без зневаги».

Після об'єднання Малої Росії з Державою Польською першими в ній Гетьманами зоставлено нащадків природних Князів Руських Світольдів, Ольговичів, або Олельковичів, і Острозьких, які за правом спадщини, визнаним і завше шанованим Королями Польськими і Великими Князями Литовськими, урядували своїм народом уже в якості Гетьманів та воєвод за конституціями Королівства, а не за гідністю Князівською. І се продовжилось до припинення їхньої Династії по чоловічій лінії, що і в Литовському Князівстві з тамошніми Князівськими родинами влаштовано було і так само продовжувалось. З тих гетьмануючих Князів Руських Венцеслав Світольдович, захищаючи воїнством своїм спільне Королівство Польське від лихих тоді Німецьких Хрестоносців, що поширювали завоювання свої по берегах Балтійського моря, зробив першому Королеві своєму Владиславу Ягайлові і всьому його Королівству значні послуги. І коли року 1401-го од Магістра Хрестоносців Магнуса опісля багатьох з ним сутичок і замирень були прислані до Короля Владислава з навмисним посланцем два закривавлені мечі, що означали по-тодішньому рішучу і жорстоку війну і виклик на неї, то Венцеслав за повелінням Королівським, злучившись з воїнством Польським та Литовським, мавши при тому свого війська тридцять сім тисяч при воєводах Ольговичу та Острогету та при полковниках Рогдою, Полеличу, Громвалу, Колядичу і Купалдію, наступив з ними на Хрестоносців побіля містечка Динабурга; і поміж тим, як вони Німецькими своїми лавами оберталися і були повсякчас у рухзх та обертах, Венцеслав позаду своїх військ провів значну частину піхоти під проводом Рогдая на долішній берег ріки Двіни, і звідтіль піхота, вломившись в середину табору Хрестоносців, ударила на них Руськими своїми списами в тил і на всі боки і зчинила серед них сум'яття, а довколишні війська напали тоді на них з усіх боків і завдали рішучої їм поразки, так що пораховано їх убитими і полоненими до п'ятдесяти тисяч. Запаси і спорядження з усім табором дісталися здобичею переможців, і таким чином надовго Хрестоносців тих приборкано. Король Владислав, незвичайно задоволений і вдячний за такі важливі послуги гетьмана Венцеслава і всього Руського воїнства, нагородив їх різними почестями і подарунками; а коли від чинів Литовських були влаштовані деякі замахи на привілеї та маєтності чийів Руських та їхнього лицарства, то він, на подання про те Гетьмана року 1409-го Квітня 13 дня видав потверджувальний привілей на пакти об'єднання, і ось він наступного змісту: «Промислом Божеським і доброю волею нашою і станів наших народних, з'єдночивши ми Дідичне князівство наше Литовське і підлеглі йому од своєї волі князівства Руські з народом і королівством Польським, установили єсьмо на те і підписали достаточні пакти єдночення. Але деякі чини Литовські, як ся ускаржено нам від Гетьмана Руського, не уймуються нигувати зупельної єдності з ними чинів Руських і шляхти тутешньої побитом визволення їх од ярма Татарів. І просто ми уставуємо і повторно стверджуємо уфундовані і укріплені пакти з'єдночення народу Руського з народом Польським і Литовським, і бути їм, яко рівний з рівним і вольний з вольним вічно і непреложно, і права свої Руські тримати без перешкоди, якось вони слушні єсть і за тим прийняті в Княжестві нашім Литовськім заєдно з письмом Руським, альбо Слов'янським, і по них всі суди мати і справи одержувати і добрами своїми дідичними і набутими обладати і як хотя оборочати несуперечне і без перешкоди іншими правами. Теж і лицарству Руському з лицарством Польським і Литовським єдність держати, яко рівний з рівним, на кождих справах і урядах, без жодної упреки і зневаги. А претензії альбо докори о давнім порятунку люду Руського од ярма Татарського найбарзій ничуємо і касуємо, яко ті справи знатне одплачоні і одслужоні лицарством Руським проти супостатів Литовських, зрадливих Лівонців і тих нестатечних Хрестоносців і інших наступців на Ойчизну, од яких Русняки слушно нас оборонили і голови свої на плацу положили, і за докору їх строгі кари і нав'язки на винуватців укладаємо».

По смерті Короля Владислава Ягайла наслідував син його старший, Владислав Другий, прозваний Ягеллоном. Він, коронований року 1434-го, найперше турбувався про збереження та утвердження постанов батька свого, за якими в Князівства Руські, розділені на воєводства і повіти, потвердив вибраних з тамошніх князівських та шляхетських родин Воєвод, Каштелянів, Старост і Суддів з усіма іншими урядниками, порівнюючи їх і все шляхетство, або лицарство Руське, честю та вольністю з Польськими чиновниками та шляхтою, і це наслідникам своїм зберігати присягою затвердив, а виданим року 1435-го, Березня 7 дня привілеєм своїм так узаконив: «Воєводства Руські з лицарством і. народом тутешнім поставляємо і утверджуємо на тих правах, привілеях і вольностях, які їм од отця нашого поставлені і утверджені при з'єдноченню добровільному Русі і Литви з Державою Польською, і да не важить ніхто в оних воєводствах наших ничувати прав їх і привілеїв в ділах земських і лицарських, теж і в релігіях отечеських наслідуваних добра воля і свобода да не от'ємлеться ні насилується, і лицарство шляхетське Руське з лицарством шляхетським Польським і Литовським, і ті народи зупельне з'єдночаться, яко рівний з рівними і свобідний з свобідним і яко єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували і укріпили, визволившись од ярма Татарського спільною раттю Руською і Литовською перед Гедиміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть Руснаки свободу і волю свою, не переслідувану і не насилуєму, і судяться в них од самих себе; а в суди земські і градські вибирають судей і урядників вільними голосами за правами своїми і статутами, які утверждаємо і заховуємо на вічні времена і за посесорів наших о них ручаємося».

За сим привілеєм і за пактами об'єднання Королі Польські Казимир Четвертий, брат Владиславів, Ян Альбрехт і Олександр, сини Казимирові, ті права присягали, при коронаціях потверджували, а інші Королі, що по них були, як то Жизигмунти та інші, привілеями своїми їх поновлювали.

Король Владислав Ягеллон Другий, затвердивши розпорядження привільні внутрішні, взявся за справи зовнішні військові. Але в них настільки був щасливим та вдатним, наскільки мав у них і змінливостей; і політика його, то бадьориста, то безтурботна, упала, зрештою, на голову його, запаморочену гордливим духовенством Римським, Він року 1435-го через послів своїх потвердив мир з Турками, зупинивши давноминулі прикордонні чвари та незгоди. Султан їхній Амурат Перший, який провадив тоді війну з Цісарем Німецьким за Сербію та Угорщину, переконливо просив Короля взяти поміж ними посередництво і помирити їх у їхніх незгодах або дати йому підмогу в тій війні, за те обіцяв йому великі гроші або поступку в землях, суміжних з Польщею. Король від усього того відмовився, а року 1439-го взяв сторону Угорців, і, виступивши з армією своєю проти Турків, розбив їх двічі в Трансільванії, а нарешті зійшовшись з Султаном на границях Угорських, подолав і його у головній битві недалеко ріки Дунаю, змусивши Султана з рештками армії своєї відступити за Дунай. Плодом сих перемог було те, що Угорці визнали Владислава за свого Короля, яким він і був у них справді протягом пяти літ. Султан також визнав його у тій гідності і відступив йому всі свої претензії на Угорщину, а Король знов уклав з Султаном мир, який був затверджений з обох боків присягами і трактатами; і по тому він, нагороджуючи своє воїнство, зробив великі пожалування і дарунки чинам і війську Руському, що відмінно допомагало у всіх його звитягах; а було в тих походах сорок три тисячі сімсот чоловік під командою воєвод: київського Світольдовича і сіверського Ольговського та полковників: Блудича, Дулепи, Претича, Саная, Бурлія і Артазія, яким між іншими дарами Королівськими жалувано від нього герби та золоті коряки на поворозах, себто на шнурах шовкових, почеплених через плече і схожих на сучасні аксельбанти або кавалерії.

Мир той довго не тривав, і Король року 1444-го порушив його у найпідступніший та найганебніший спосіб. Папа Римський Євгеній IV, відаючи про відвагу Королівську і хоробрість його воїнства, що вперше майже перемогло так гучно сили Турецькі, які жахали до того всю Європу, підмовив Короля знову напасти на Турків, які воювали тоді з Венеціянами та Далмацькими народами, котрі, будучи християнами Грецької віри, просили Папу допомогти їм супроти Турків, обіцяючи за те прийняти його релігію і верховне над собою Ієраршество. Король відмовлявся довго великою для себе ганьбою і тяжким гріхом за віроломство і зламання присяги, учинених з Султаном Турецьким при укладанню з ним недавнього миру. Та Папа буллою своєю розгрішкв Короля від усіх присяг та зобов'язань його супроти Турків, запевняючи, шо присяги з невірними нічого не варті і Християни від них завжди можуть бути вільні. На додачу до того прислав вік легата свого Кардинала Іульяна Чезаріні до Короля з добрячим мішком золота, котрий ніколи з ним не розлучався, а Король, зібравши зараз достатні сили і не сповіщаючи про те Султана, вирушив у його провінції і, минаючи їх, яко ворог, переправився за ріку Дунай, спрямовуючи похід свій до міста Андріанополя. Султан, звідавши про нашестя на землі його Короля Польського з армією своєю явною війною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнім народам, свідчився небом і землею, підносячи до них руки, і, нарешті, присягався всім, що є найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до заламання миру з Поляками і урочистих присяг, які його ствердили, І завершив таким виразом: «Зневажили Гяури свого Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я Його собі на допомогу!»

Між тим як Король Польський вибирав собі дорогу до Андріанополя, другої столиці Султанової, і уявляв при тому безліч користей тамошніх, що можуть дістатись йому як здобич, Султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армією Балканські гори, застав Короля та армію його коло міста Варна. Бій почався і тривав з незвичайною жорстокістю Турків, шо злостилися на Поляків за зухвале зламання ними миру, та з взірцевою мужністю військ Польських, заохочених попередніми перемогами. Султан безперестанку їздив по своїй армії і підбадьорював воїнів допомогою свого Аллаха, месника за віроломство, до котрого невтишно закликав; а Король теж роз'їжджав по своїх військах, бадьорив їх благословінням Святійшого Папи і присутністю його Кардинала. Нарешті споборники Аллахові перемогли послідовників Папських. Армія Польська була розбита і розсіяна, Король убитий, а Кардинал кинувся в ріку з наміром перепливти її конем, але золото шо наповнювало його кишені І обтяжувало його вершника, занурило його на дно річкове і з ним враз загинуло. Війська Руські були в тій січі у числі тридцяти тисяч під проводом воєводи свого Ольговського і полковників Тризни, Гудими, Бурлія, Станая, Претича та інших. Вони по розбиттю всієї Польської армії, повтікали до Булгарії, а народи тамошні бувши Русинам єдиновірні і єдиноплемінні, бо з слов'янського роду з-над ріки Волги вийшли, давали їм безпечний у себе притулок проводили їх потаємними дорогами за ріку Дунай; але з них до половини старшин і рядових загинуло в бою.

В дні Короля Олександра, сина Казимира Четвертого, а брата Альбрехтового, уривалася чоловіча лінія Князів Руських в останній галузі її, в Князеві Семенові Омельковичу, і в силу постановочних конституцій Королівства, року 1506-го од лицарства першого Гетьмана Руського Пренцлава Лянцкоронського з родини Сенаторської, зятя Князя Острозького і свояка Короля Олександра, за яким була одружена Олена, також Княжна Руська, прозвана Поляками схизматичкою і тому не коронована. Сей Гетьман зробив для Королівства Польського великі і важливі послуги, здолавши у трьох битвах Турків, Татар і Волохів, що нападали на Галичину й Волинь і поривалися вглиб Польщі, до столичного міста Кракова. Плодом сих перемог було відібрання від Турків і Татар Малоросійських земель понад Дністром і в гирлі Дніпра, од часів нашестя Батиєвого загарбаних. Для збереження назавжди од них границь того краю, створено тоді з Козаків Малоросійських сильна сторожа між Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром, трохи нижче порогів або за порогами, що на цій ріці, де Козаки, завдяки сталому перебуванню, понаробили укріплення, або редути, названі «засіками», від січення дерев, вживаних на палісади, від чого згодом Козаків, що там позасідали, названо Запорозькими Козаками, а місце перебування їх названо Січчю Запорозькою, і перші Козаки замінилися другими, що з селищ їхніх відрядили. Нарешті, приймаючи прибулих до них мисливих людей з нежонатих Козаків, ловлею звіра та риби, а не менше здобиччю заграничною споважених, створили велелюдне Товариство Козацьке; а щоб їм ніщо не заважало бути готовим до всяких затій, то вирішили ці Козаки зостатися назавжди неодруженими. Таким чином завелася Січ Запорозька і замінила колишню сторожу прикордонну. Уряд, визнавши їх корисними, настановив між ними опісля їхніх виборів старшин і Головного Отамана, Кошовим названого, і залишив по-старому в команді Гетьмана Малоросійського, до якого вони і місце їх перебування належали завжди. На утримання і постачання війська того поданіо й приділено йому достатні землі Малоросійські з угіддями обабіч Дніпра і порогів між річками Кінською, Самарою, Кальміусом, Ташликом і Бугом.

referatxwv.nugaspb.ru vpv.deutsch-service.ru uht.deutsch-service.ru call.refepic.ru Главная Страница