Кланово-олігархічні об'єднання та їх роль є українській політиці.

Як бачимо, за час посткомуністичного переходу в Україні виникло чимало різноманітних громадських організацій. Проте взаємодія між ними іправлячою політичною верхівкою дуже слабка. Недостатня розвиненість відкритих груп інтересів, їх нездатність забезпечувати агрегацію соціаль­них груп, визначати моделі представництва інтересів, впливати на розпо­діл ресурсів призводить до того, що плюралістична та ліберально-корпоратистська моделі захисту інтересів поступаються іншим, менш цивілізова­ним. На їх місце приходять клієнтелізм, патримоніалізм та корупція. Значний вплив на політичний процес мають тільки так звані адміністра­тивно-економічні групи (або клани), що належать до прихованих (тіньо­вих) груп інтересів.

Розгортаються процеси інтенсивної регіональної інституалізації, що, з од­ного боку, дозволяє зміцнити життєво важливі зв'язки між територіальними та господарсько-фінансовими структурами. З іншого, через слабкість нових правових структур і механізмів створюються сприятливі умови для вирішен­ня егоїстично-корпоративних інтересів, що відчувають себе досить вільно в умовах правової аморфності. Отже, складається ситуація, коли найважливі­шими елементами сучасної системи представництва інтересів в Україні є політичні клани, клуби, парламентські лобі, які будуються на засадах патронажно-клієнтельних, земляцьких, родинно-кланових стосунків при незнач­ному впливі відкритих організованих інтересів, що керуються принципами політичного плюралізму.

В Україні склалася система номенклатурно-олігархічних кланів, для яких головним засобом досягнення цілей стала корупція та формою стосунків – клієнтелізм. Корупція перетворилася у системоутворюючий фактор, що є основою взаємодії приватної та публічної сфер, головним принципом гру­пової політики. Виникло замкнуте коло відносин між публічною та приват­ною сферами, що ставить широке коло груп інтересів поза межі впливів на прийняття політичних рішень.

Цьому сприяє, як спадщина, довготривале панування тільки державної власності, так і одне із стратегічних питань пе­рехідного суспільства – створення умов для накопичення первісного капіталу. Безумовно, такі явища деформують механізми групової політики, призводять до побудови піраміди вузько корисливих групових інтересів. Їхня ак­тивність супроводжується поглибленням криміналізації політичних проце­сів та економічного реформування суспільства.



Питання про зміст рішень і їх відповідність певним груповим інтересам юс пряме відношення до питання про тип політичного режиму в Україні, цю те, чи встановилася (або чи встановиться найближчим часом) у державі олігархія, а чи все ще бореться за своє існування усе ще слабка, але поки що жива плюралістична представниць­ка демократія.

Деякі вчені, наприклад, В. Полохало, наполягають на існуванні в нашій країні посткомуністичного неототалітаризму, ознакою якого є існування номенклатурно-корпоратив­них кланів. Погоджуючись із останньою тезою, навряд чи варто робити висновки щодо суті політичного режиму в Україні та його стійкості. Безу­мовно, він має гібридний характер, похідний від делегативної демократії з дією формально-демократичних інститутів влади, що діють в умовах авто­ритарних методів контролю за їх діяльністю з боку найвищого керівництва держави.

Популярність тем «олігархів», «олігархизації» в Україні багато в чому пов'язана з гучними скандалами навколо деяких політиків і бізнесменів, корумпованості влади загалом. На рівні буденної свідомості олігарх – це людина, котра володіє значним капіталом, здобутим незаконним шляхом, і завдяки цьому капіталу має великий вплив на політику. Основне багатство начебто розподіляється всередині певного кола наближених до влади осіб, які й діють лише у своїх власних інтересах. Отже, олігархи, влада, розподіл ресурсів, задоволення корисливих вузькогрупових інтересів, корупція, обмеження демократичних процедур – усе це явища, які тісно пов'язані між собою. Слово «олігарх» походить від по­няття «олігархія», що означає «влада небагатьох», а не навпаки. Уточнений соціальний зміст олігархії – «політичне та економічне панування невеликої групи людей». Ще давньогрецький філософ Аристотель вважав олігархію різ­новидом неправильної, беззаконної влади, яка здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу, і підкреслював, що олігархії хворіють постій­ними державними заколотами, бо надто велика влада тут зосереджується в руках декількох осіб чи сімейних кланів У сучасному світі олігархи виникають там, де певна фінансово-промислово-політична група контролює не тільки цілі галузі виробництва, а й прийняття державних рішень. Тому олігархи – це можновладці, які використовують монополізо­вані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної вла­ди, а політичну владу – для подальшого збагачення. Для такого всебічного контролю олігархи використовують різноманітні ресурси: економічні (промислові та фінансові), інформаційні (друковані та електронні ЗМІ), політичні (партії, парламентські групи та фракції, ключові державні посади, вплив на перших осіб у державі).

Олігархи борються за владу виключно у власних, а не суспільних інтересах, і діють, спираючись на певним чином організовані групи людей, стосов­но яких вони виступають як патрони. Такі групи прийнято називати клано­во-олігархічними, а стосунки, які формуються у цих групах –патронажно-клієнтельними. На таких засадах можуть виникати як неформальні об'єд­нання, так і офіційно зареєстровані об'єднання, партії і навіть парламен­тські групи та фракції.

Кланово-олігархічні об'єднання у будь-якій формі – це наймогутніші групи інтересів, які використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу. Вони є практично у кожній країні, де економіка базується на приватній власності. Однак відмінності між системами розподілу влади і власності – в ступені зосередженості в їх­ніх руках державної влади, в мірі політичного домінування.

У перехідних суспільствах кінцева мета олігархів – повне оволодіння вла­дою, зведення нанівець політичної опозиції та знищення опозиційних ЗМІ, а отже й демократії. Це ми бачимо на прикладі співпадіння наступу на сво­боду слова в Україні з посиленням впливу олігархів за останні 3-4 роки. Тому стурбованість роллю «олігархів» у нашій дер­жаві має серйозні підстави. Можна зробити висновок, що політичний процес України має досить вузькокорпоративний характер, але корпорація у класичному варіанті тут також не існує. Тому на порядку денному демократичного переходу стоїть проблема формування й створення механізмів найефективнішого представ­ництва у політичному процесі груп інтересів, які вже існують.

9. Поняття місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування і держава.

У системі демократичного правління значна роль належить місцевому самоврядуванню. Воно є тією сферою публічної діяльності, у якій може взяти участь кожний громадянин. Провідним принципом самоврядування є організаційне і функціональне відокремлення його органів від структур державної влади: взаємовідносини між ними регулюються лише законом. У цьому сенсі воно є проміжною ланкою, важливим каналом взаємозв'язку між дер­жавою і громадянським суспільством, належачи радше до другого, ніж до першої.

Демократичний устрій базується на створенні такої системи влади й управління, за якої громадяни мають можливості для реалізації своїх прав і свобод. Держава і громадянське суспільство здатні забезпечити такі умови, якщо їхні інститути однаково сильні і врівноважені один одним. При цьому важливо з'ясувати, чи робить держава кроки назустріч своїм громадянам, і чи докладають зусиль самі громадяни для того, щоб поліпшити своє стано­вище. Є чимало питань, які об'єктивно можуть бути ефективно вирішені лише на державному рівні із залученням централізованих засобів і ресурсів. До та­ких проблем варто віднести:

- забезпечення територіальної цілісності і незалежності держави;

- створення єдиної правової бази;

- розробка і впровадження зовнішньої державної політики;

- конституційне визнання та гарантії основних прав і свобод громадян;

- прийняття і реалізація державних програм (в області науки, культури, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, правопорядку і безпеки) та ін.

Ці питання становлять зміст так званої виняткової компетенціїдержави, яка визначається Конституцією держави. Водночас реалізація багатьох зав­дань, пов'язаних із забезпеченням належного життєвого рівня громадян, соціокультурного розвитку окремих поселень та регіонів здійснюється не в державі загалом, а в конкретних місцях компактного проживання грома­дян – великих і малих містах, невеликих поселеннях, які ми називаємо місцевими громадами. І саме тут повинні бути створені умови для реалізації га­рантованих державою прав та свобод, забезпечена можливість упорядкова­ного проживання. Щодня тут необхідно дбати про безпеку людей, надавати медичну допомогу, забезпечувати можливість одержання освіти, створюва­ти робочі місця, надавати транспортні, торгові, побутові і комунальні послу­ги. Все це має бути компетенцією самоврядних територіальних формувань держави, функцією її адміністративно-територіальних одиниць.

Децентралізація і деконцентрація влади й повноважень.Передача повно­важень з центру на місця здійснюється шляхом децентралізації, що дозволяє привести послуги, які надає держава, у відповідність із потребами і запита­ми населення. Перехід до децентралізації – це, за висловом американського футуролога О. Тоффлера, «глобальний зсув влади», що звільняє індивіда від державної опіки і дозволяє будувати демократію знизу догори. Оскільки для процесу демократичного розвитку дуже важливий зворотний зв'язок між владою і людиною – поінформованість громадян про дії влади та поінфор­мованість влади про реальні потреби конкретного громадянина, то природ­но, що здійснити це найлегше на базовому рівні влади – місцевому, де гро­мадяни і представники влади живуть поруч. Отже, децентралізація держав­ного управління є необхідною складовою процесу демократизації громадського життя.

Децентралізаціявлади полягає у передачі центром місцевим органам вла­ди компетенції, ряду функцій і повноважень, у межах яких вони не підпорядковані центральній владі. Тобто, при децентралізації відбувається право­ве відчуження повноважень держави як юридичної особи на користь іншої юридичної особи – місцевої влади.

Політична децентралізаціяозначає роз­поділ влади між центральним урядом та місцевими органами влади з неієрархічним підпорядкуванням других першому. Рівноправність центральних і місцевих структур обумовлюється конституцією, яка чітко визначає «пра­вила гри». Специфічними рисами є високий ступінь фінансової автономії та виборність вищих службовців місцевого рівня. Прикладом політично де централізованої держави є США.

Адміністративна децентралізаціяпередбачає розподіл влади між центральним урядом та місцевими органами влади в ієрархічному порядку. Місцеві органи влади діють у рамках, які визначає центр. Вони не є повністю залежними і отримують часткову фінансову і структурну автономію.

Поряд з децентралізацією, при розв'язанні проблеми наближення влади до громадян використовують деконцентрацію влади.Її змістом є передача повноважень призначеним із центру органам місцевої адміністрації. Місце­ві органи є філією центру. Від волі центра залежить існування місцевої вла­ди та її фінансування. На відміну від децентралізації, вона є роздрібненням влади одного рівня.

Під самоврядуванням розуміють гарантоване право і реальну спроможність місцевих територіальних співтовариств самостійно, незалежно й ефективно вирішувати питання місцевого значення в межах визначених законом повноважень і ресурсів. Європейська хартія місцевого самоврядування визначає це поняття так:

«1. Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна спромож­ність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину дер­жавних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідаль­ність і в інтересах місцевого населення.

2. Це право здійснюється радами або зборами, що складаються з членів, обраних шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального голосування. Ради або збори можуть мати у своєму розпорядженні підзвітні їм виконавчі органи. Це положення не виключає звертання до зборів громадян, референдуму або будь-якій іншій формі прямої участі громадян там, де це припускається законом» (ст. 3).

Європейською хартією місцевого самоврядування встановлено також, що «принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у Конституції країни» (ст. 2).

Розвиток поглядів на місцеве самоврядування та його інститути пов'язаний з виникненням і еволюцією місцевого самоврядування як децентралізованої форми управління, формуванням законодавства, що регулює діяль­ність органів місцевого самоврядування та його стосунки з державою.

Тер мін «місцеве самоврядування» з'явився в Англії і означав «здійснення місце­вими жителями або їх обраними представниками тих обов'язків і повнова­жень, які їм надані законною владою, або які належать їм за загальним пра­вом». Згідно з цим підходом територіальна громада користується законними правами і має необхідну організацію для регулювання власних справ. Новий поштовх концептуальному осмисленню самоврядування дала велика французька революція, створивши систему місцевого управління нового типу: вільного від сильної бюрократичної опіки абсолютис­тської держави.

Хоч традиції общинного, міського самоврядування сягають своїми коренями полісної демократії античного світу, міських і сільських громад середньовічної держави, формування початків місцевого самоврядування стало логічним висновком з основних принципів конституційної, право­вої держави, сформульованих у нові часи. Взаємовідносини особистості і держави, місцевих громад і центру в умовах демократичної, правової держави принципово інші, ніж в абсолютистській, яку Кант називав державою сваволі. Тому цілком природно, що місцеве самоврядування, яке припускає певну автономію, стає гаслом політичних рухів і правових ре­форм XIX ст. Саме тоді були закладені основи правових муніципальних систем більшості європейських країн, а також США, Японії та ін. У пер­шій половині XX ст. були розроблені й теоретичні основи місцевого са­моврядування.

Одним із перших вчених, хто привернув увагу до проблем місцевого са­моврядування у XIX ст., був А. де Токвіль, французький державний діяч, іс­торик і політолог. У своєму відомому творі «Демократія в Америці» він наго­лошував, що «саме в громаді полягає сила свободи народу. Громадські ін­ститути відіграють для встановлення незалежності ту саму роль, що й почат­кові школи для науки; вони відкривають народові шлях до свободи й учать його послуговуватися тією свободою, насолоджуватися її мирним характе­ром. Без громадських інститутів нація може сформувати вільний простір, одначе справжнього духу свободи вона так і не набуде».

Першою науковою теорією громадського самоврядування була теорія вільної громади. Вона базувалася на ідеї не відчужуваних природних прав людини (природно-правова школа Дж. Локка), згідно з якою громада як «природна» адміністративно-територіальна одиниця, що історично виникла раніше, ніж держава, має природні та невідчужувані права самостійно вирішувати місцеві питання й управляти власними справами. Держава і самоврядування розглядалися як два кола, які не перетинаються: місцеве само­врядування – як автономна стосовно державної влади публічна влада територіальної громади, а держава – як гарант природних прав і свобод, який по­винен шанувати свободу громад.

Проте ідея невідчужуваності, недоторканності прав громад, на якій ґрунтувалася теорія вільної громади, була достатньо вразлива, оскільки йшлося про територіальні одиниці (департаменти, регіони, області), які створювала держава. Тому на зміну їй прийшла громадівська теорія самоврядування. Як і її попередниця, вона виходила з протиставлення держави й суспільства, а також з визнання свободи місцевих співтовариств у здій­сненні своїх завдань. Багато її концептуальних положень збігаються з положеннями теорії вільної громади, однак на перший план висувається господарська природа діяльності органів місцевого самоврядування та їх недержавний характер.

Такий підхід мав свої переваги, бо дав змогу чітко розмежувати компетенцію державних структур і місцевих самоврядних органів врядування. Проте він мав і свої недоліки. Практика переконувала, що органи самоврядування, отримуючи свої повноваження від держави, не можуть не здійснювати функцій публічного характеру. Крім того, іноді неможливо було точно розмежувати власне місцеві справи і справи державні, виконання яких доручене громадам. Усвідомлення цих суперечностей привело до виникнення державницької теорії самоврядування. Згідно з нею, усі повноваження місцевим органам врядування надає держава, але, на відміну від центрального державного управління, місцеве самоврядування здійснюється не урядовими чиновниками, а місцевими громадами, жителями міст і сіл, які безпосередньо зацікавлені в результатах свого врядування. Гаран­тії самостійності місцевого самоврядування, згідно з цією теорією, поляга­ють у тому, що його структури є органами не державної влади, а територі­альної громади, на які держава покладає здійснення відповідних завдань та функцій.

Зсув акцентів було зумовлений зниженням ступеня самодостатності тери­торіальних громад, зростанням мобільності населення (на зміну територі­альній спільності прийшла спільність професій і соціального становища) та збільшенням числа й ускладненням змісту управлінських функцій. В рамках сучасної теорії державного управління зберігається певний дуалізм тракту­вань місцевого самоврядування та його взаємостосунків з державою. Двоїстий характер муніципальної діяльності (самостійність у суто місцевих спра­вах і здійснення певних державних функцій на місцевому рівні) відображає теорія дуалізму муніципального управління. В її основі лежить положення класичної ліберальної теорії про залежність демократичної держави від міс­цевого самоврядування.

Стосунки міждержавними та місцевими органами, які складаються у про­цесі здійснення ними своїх повноважень, є визначальними при аналізі сис­тем (моделей) місцевого врядування. Найбільш відомі дві класичні моделі взаємодії центральних і місцевих органів врядування: «модель партнерства» і «агентська модель».

«Модель партнерства»розвивалася переважно в тих країнах, де політич­на система формувалася «знизу догори», шляхом поступового поєднання повноважень місцевих громад і центральних органів влади. Сама назва свід­чить про рівноправні відносини, спрямовані на досягнення спільних цілей.

«Агентська модель»передбачає такі відносини місцевих органів («аген­та») з центральними органами («принципалом»), за яких головною є роль центру, а місцеві органи – лише інструмент здійснення політичного курсу та засіб виконання адміністративних функцій на місцях.

Деякі дослідники наголошують на необхідності пошуку «золотої середи­ни», якою вони вважають модель «взаємної залежності».Відносини між центральною та місцевою владою будуються в цьому випадку на засадах компромісу й обміну інформацією. Місцеві спільноти залежать від підтрим­ки центру (законодавчої, фінансової тощо), а центральний уряд залежить від ефективної діяльності місцевих органів на місцях. Відносини тут більш рів­ноправні, ніж в агентській моделі, та більш розвинені і динамічні, ніж у мо­делі партнерства.

Кожна модель передбачає певну ступінь автономності місцевих органів управління, але по-різному визначає провідну силу у взаємодії місцевих органів і держави. Що ж тоді мають на увазі, говорячи про місцеву автономію?

КВАЛИФИКАЦИЯ АДМИНИСТРАТИВНЫХ ПРАВОНАРУШЕНИЙ, ПОСЯГАЮЩИХ НА ПРАВА ГРАЖДАН
Хозяйственные средства предприятия
Вправи для проведення тренінгів з формування мотивації
Електронна пошта НБУ, як основа взаємодії між банківськими установами України
Не может быть ничего более ясного
Договірне регулювання відносин у сфері заставної закупівлі зерна.
Основні методи науково-психологічних досліджень
B) Join the following sentences using the appropriate relative.
Основные направления влияния китайской культуры на страны АТР
Детерминанты конкурентного преимущества
Підстави і межі відповідальності співучасників.
Анализ прибыли с использованием международных стандартов
ДОВІДКА: ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ, ВЕЛИЧИНИ І ОДИНИЦІ
Слюнотечение и постоянно открытый рот
Обработка результатов тестирования
Доходы, не учитываемые при определении налоговой базы.
Психолого-педагогическое консультирование родителей младших школьников
Магия» тихой сосредоточенности
Перечень умений и навыков, которые должны быть сформированы
Стоимость транспортировки бобов, руб./т
Форми фінансової звітності
Какой предмет регулирования имеют нормы международного гражданского процесса?
Аналіз ризику та ефективності управління портфелем фінансових інвестицій
Главная Страница