Історія розвитку нотаріату в Україні

Становлення і розвиток нотаріату в Україні має довгу історію. Сама потреба в нотаріаті як особливій функції та нотаріусах як носіях цієї функції (незалежно від їхньої назви в конкретний історичний період) виникла і зростала з розвитком торговельного обігу та необхідністю посвідчення різних юридично значимих обставин у цій сфері.

В Київській Русі веденню церкви підлягали майже всі сімейні справи, в тому числі щодо спадку, опіки, затвердження духівниць тощо. Для цього при єпископах створювалися особливі посади – владики тисяцькі і намісники. Деякі з них роз’їжджали по підвідомчим єпископу областях і здійснювали там «управу». Крім того при самому єпископі знаходилися священики і диякони, номофілакси і хартофілакси як хранителі книг, грамот і діловодства. Для вирішення цивільних справ, підлеглих церковному суду при єпископському дворі постійно знаходилися бояри владик і слуги як світські судді і діловоди. В такому вигляді зароджується на Русі нотаріальна діяльність, багато в чому тісно спаяна з церковною владою [57, с. 24–25].

В ХІІ ст. складанням приватно-правових юридичних актів і документів займалися дяки та піддячі. У ХІІІ ст. їх стали називати писарями. Спочатку це були особи вільної професії, потім вони стали представляти первісний склад приказів, що виник у ХV ст.

Основна діяльність дяків, так само як їх найближчих помічників (піддячих), полягала в тому, що вони відали всією письмовою частиною тієї урядової установи, при якій перебували: складанні грамот, їх редагуванні, викладанні на письмі та підписанні, видачі прохачам оригіналів, копій і довідок. Вони відали нотаріальними функціями приказів, переданими їм у ХVІ ст. Одночасно з приказними дяками у ХVІ ст. з’явилася специфічна категорія майданних піддячих, до обов’язків яких належало складання письмових актів у містах на майданах. Майданні піддячі, на думку багатьох правознавців, є зачатком того органу публічної діяльності, який у подальшому вилився у форму нотаріату [59, с. 1–2]. Це були свого роду табеліони.

З ХVІ ст. почали з’являтися особливі форми закріплення юридичних актів, що надавали їм силу та значення. Так, уже у Псковській судній грамоті згадується, що для повної достовірності деяких актів вимагалося, щоб копію акта було зроблено у Соборі Святої Тройці. За Судебниками Іоанна ІІІ та Іоанна ІV вступ вільних осіб до холопства і відпуск на волю холопів мали вчинятися не інакше, як через затвердження урядом, що реєструвалося в особливих книгах. Таким чином, кінцеве закріплення деяких актів було передано до рук вищого урядового місця – приказу, що дозволяє визнати його першою установою нотаріального характеру.

Епоху в розвитку нотаріального інституту утворило Укладення царя Олексія Михайловича 1649 р., яке не тільки впорядкувало і систематизувало діючі до його появи окремі укази, а й створило передумови та підставу того складного порядку закріплення прав на майно, який в подальшому був прийнятий у Зводі Законів 1832 р. і довгий час зберігав свою силу. Укладення 1649 р. хоча і не створювало органу публічного діяльності з якоюсь більш або менш суворою організацією, але встановило відмінності у силі й значенні актів (або кріпостей, як вони тоді називалися) домашніх від вчинених у майданних піддячих. Укладенні та підписані дяками акти користувалися більшою повагою й довірою і вважалися безспірними доказами у цивільному процесі.

Головним перетворенням з 1693 по 1761 роки, що мали безумовний вплив на весь подальший розвиток нотаріату, слід вважати встановлення суворого нагляду за майданними піддячими та безпосередньої їх залежності від органів урядової влади.

Говорячи про історію розвитку нотаріату в нашій країні, необхідно відзначити, що історія розвитку нотаріату в Російській імперії багато в чому збігається з історією розвитку нотаріату на українських землях, оскільки більша частина останніх протягом довгого часу була у складі Російської імперії.

Поняття «нотаріус» з’явилося в 1729 р., коли у вексельному уставі вперше була згадана посада публічного нотаріуса. В 1781 р. з’явилися за виданими у той період правовими актами нотаріуси для торговельних угод, а в 1831 р. – біржові нотаріуси. Радикальна реформа нотаріату в Російській імперії була здійснена 14 квітня 1866 р., коли було прийнято «Положення про нотаріальну частину», яке регламентувало порядок нотаріальної діяльності до жовтневих подій 1917 р.

Відповідно до Положення про нотаріальну частину кількість нотаріусів визначало Міністерство Юстиції Росії за узгодженням з міністерствами фінансів і внутрішніх справ. Нотаріуси значилися на державній службі без права займати будь-яку іншу державну або суспільну посаду.

Нотаріуси були зобов’язані виконувати свої посадові обов’язки відносно всіх осіб, що зверталися до них, незалежно від місця їхнього проживання.

Посада нотаріуса надавалася бажаючому після проходження ним співбесіди комісією, що складалася з голови окружного суду, прокурора та старшого нотаріуса. Нотаріуси призначалися і звільнялися з посади старшим головою судової палати за поданням голови окружного суду. Посаду нотаріуса могли займати тільки російські піддані, повнолітні, не зганьблені судом або суспільним вироком, і які не займають інших посад.

Нотаріуси розглядалися як державні службовці, однак вони не отримували платні від держави, а їхня діяльність забезпечувалась за рахунок стягнення плати з осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій. Плата стягувалася за добровільно згодою осіб, що звернулися за послугою, а якщо такої угоди не було, то за особливою таксою, яку встановлювало Міністерство юстиції за погодженням з міністерствами фінансів та внутрішніх справ. Крім того нотаріуси стягували казенні мита і збори з актів, які відразу зараховувалися в бюджет.

Слід зазначити, що нотаріальна система Росії до 1917 р. практично нічим не відрізнялася від нотаріату більшості європейських держав.

До вступу 31 листопада 1871 року у дію на території західноукраїнських земель Австрійського нотаріального положення від 25 липня 1871 року, нотаріальні функції на цих землях виконували канцелярії судів. Вписаний писарем суду (а його часто називали нотаріус, тобто секретар суду) в актові книги документ – заповіт, договір, закладна, відступна та ін., отримував юридичну силу і у випадку виникнення в подальшому спору був основним доказом.

Закон 1871 року визначив правові основи організації і діяльності в Австро-Угорщині приватного нотаріату. Відповідно до цього закону, на території Галичини встановлювались посади нотаріусів, створювались нотаріальні палати і кваліфіковані комісії. Нотаріус призначався на службу державою в особі Міністерства юстиції і уповноважувався нею на підставі та у відповідності до закону укладати і посвідчувати факти чи документи, що мають юридичне значення, видавати копії таких документів сторонам, а оригінали посвідчених ними угод належним чином зберігати; приймати на збереження цінні папери і гроші як від властей, так і для видачі третім особам. Нотаріальні документи (нотаріальні акти, записки, посвідчення) визнавались публічними актами і мали повну доказову силу, якщо під час їх складання і видачі були дотримані всі формальності, передбачені законом. Крім зазначеної вище урядової діяльності, нотаріусам дозволялось складати приватні грамоти і надавати на прохання сторін юридичні консультації.

Закон 1871 року визначив критерії, яким повинні були відповідати моральні якості нотаріуса. При вчинення нотаріальних дій нотаріус мав бути чесним, ввічливим, старанним, точним, повинен був слідкувати за тим, щоб не було завдано шкоди учасникам угоди, особливо недосвідченим, йому було заборонено будь яке сприяння в справах незаконних, підозрілих чи фіктивних; вони не могли займатися адвокатською практикою чи обіймати будь-яку урядову платну посаду, за винятком педагогічної діяльності. Зокрема закон вимагав, щоб претендент на посаду:

– був підданим монархії, який досягнув двадцятичотирирічного віку;

– характеризувався непорочною поведінкою і був наділений правом вільно розпоряджатися своїм майном;

– закінчив правничі студії і склав іспити теоретичні чи здобув ступінь доктора права;

– успішно склав іспит нотаріальний, адвокатський чи судовоурядовий;

– мав стаж не менше чотирьох років практичної діяльності, із яких принаймні два роки прослужив у нотаріуса на практиці, а інші два роки міг провести на практиці у суді, адвоката чи у фінансовій прокуратурі;

– знав, крім німецької, крайові мови, що використовувались у місцевості, де він бажав працювати нотаріусом;

– не притягався до кримінальної відповідальності [51, с. 44].

Міністрові юстиції надавалось виключне право призначати на посаду нотаріуса особу, яка не мала чотирьох років практики, але лише у тому випадку, коли був відсутній претендент з необхідним стажем роботи. Крім цього, Закон дозволяв Міністрові юстиції на час трьох років від початку його дії, призначати нотаріусами тих осіб, які, маючи стаж практичної роботи чотири роки, не мали можливості відбути два роки нотаріальної практики.

Новопризначений нотаріус був зобов’язаний скласти присягу перед судом першої інстанції і протягом трьох місяців з дня видачі декрету про призначення на посаду приступити до виконання своїх обов’язків. Для забезпечення своєї діяльності, а також для відшкодування збитків, які могли бути заподіяні нотаріусом унаслідок здійснення ним професійних функцій, він вносив заставу готівкою чи цінними паперами. Сума застави була поставлена в залежність від кількості населення того міста, де знаходилась контора нотаріуса. Нагляд за поповненням застави здійснювали нотаріальні палати, які у випадках її зменшення з якихось причин чи несвоєчасного поповнення повідомляли про це суд першої інстанції, на території якого знаходилась контора призначеного нотаріуса. Нотаріус не міг діяти поза межами округу під страхом недійсності вчинюваних дій. Кількість нотаріусів у кожному окрузі визначалась Міністром юстиції за поданням нотаріальної палати.

У кожному судовому окрузі створювався нотаріальний архів, де зберігалися справи, книги, печатки померлих, звільнених чи відставних нотаріусів. При кожному архіві вста­новлювалась посада директора і секретаря, а при необхідності і канцелярія. Директор і його помічники призначались із досвідчених нотаріусів, які повинні були залишити попередню роботу [51, с. 45–46].

Закон визначав підстави звільнення нотаріуса з займаної посади. Це відбувалось у випадках:

– рішення Міністра юстиції;

– переходу нотаріуса в адвокатуру чи зайняття ним оплачуваної державної посади;

– внаслідок втрати громадянства;

– втрати права вільно розпоряджатися власним майном (дієздатності);

– не поповнення застави, яка була використана на покриття стягнень;

– судового вироку, що позбавляв права займати цю посаду;

– у випадках неможливості виконання обов’язків внаслідок фізичного чи психічного захворювання;

– внаслідок відсторонення від займаної посади в порядку дисциплінарного провадження.

Нагляд за обставинами, що тягнули за собою звільнення нотаріуса з тих чи інших вищезазначених підстав, здійснювали суди першої інстанції та нотаріальні палати.

Вчинення нотаріусом проступків, які зневажали честь і гідність його звання, передбачало накладення нотаріальною палатою, а в місцевостях де вона не була створена – судом першої інстанції, відповідних стягнень, а саме: зауваження, попередження чи письмова догана із занесенням їх в особову справу. Лише після трьох років бездоганної праці нотаріус отримував право клопотатися про погашення цих дисциплінарних стягнень.

Велике значення для розвитку інституту нотаріату в Галичині мав той факт, що в Австрії нотаріат утворював своєрідну корпорацію, яка управлялася нотаріальною палатою. Нотаріуси при суді першої інстанції утворювали нотаріальну колегію. Якщо в окрузі їх було не менше п’ятнад­цяти вони утворювали нотаріальну палату. За згодою Міністра юстиції дозволялось у тих округах, де не було п’ятнадцяти нотаріусів, утворювати одну палату на декілька округів суду першої інстанції.

Нотаріальна палата складалася із голови і чотирьох, шести чи восьми членів (залежно від кількості нотаріусів округу палати). Вони обирались більшістю голосів усіх нотаріусів округу на три роки з правом повторного обрання. Основним завданням палати була охорона честі і гідності нотаріусів округу та захист їх інтересів. Для виконання цього завдання Закон наділяв нотаріальні палати наступними повноваженнями:

– нагляду за діяльністю нотаріусів і кандидатів і ведення їх списків;

– здійснення дисциплінарного суду честі над нотаріусами і кандидатами;

– вирішення всіх спорів, що виникали між нотаріусами з приводу виконання ними їх службових обов’язків; спорів і непорозумінь між нотаріусами і сторонами про розмір винагороди чи з інших обставин;

– затвердження свідоцтва про проходження нотаріальної практики;

– прийняття від нотаріусів застав і контроль за їх поповненням;

– виконання і доведення до відома нотаріусів округу всіх розпоряджень Міністерства юстиції щодо нотаріату;

– надання висновків з питань законодавства, устрою нотаріату, зменшення чи збільшення нотаріальних посад чи їх переміщення, зміни тарифів оплати за вчинення нотаріальних дій тощо.

Особливістю нотаріату в Австрії було те, що він з одного боку підлягав корпоративному управлінню, а з іншого не відділявся від загальної судової системи і перебував у суворій залежності як від Міністра юстиції, так і від місцевих судових установ. Внаслідок цього у дисциплінарному відношенні нотаріуси підпорядковувалися і нотаріальній палаті, і судовим органам першої і другої інстанції. Вищий же нагляд за діяльністю нотаріату в імперії належав Міністру юстиції, який призначав і звільняв нотаріусів [51, с. 47–48].

Так в загальних рисах був організований нотаріат
в Галичині під час її перебування у складі Австро-Угорсь-
кої імперії за Австрійським нотаріальним положенням 1871 року. Слід зазначити, що цей закон діяв тут і після загарбання Галичини Польщею у 1919 році, до 1 липня 1934 року, коли розпорядженням президента Польщі було введено в дію нове Положення про нотаріат від 27 жовтня 1933 року.

Отже, на теренах Західної України, що з кінця ХVІІ ст. до 1918 р. входила до складу Австро-Угорщини, інститут нотаріату був явищем відомим [51, с. 46–48].

Після окупації західноукраїнських земель Польщею у 1919 р., на їх території розповсюдилася дія польського законодавства. Що ж стосується українських земель, які входили до складу Росії, то після подій жовтневого перевороту на цих територіях була встановлена радянська влада і у 1918 р. ліквідовано інститут приватного нотаріату.

У радянський період вільний нотаріат докорінно змінив свій правовий статус, коло повноважень нотаріату звузилось, він став державним, а його роль стала незначною. У 1921, 1923 та 1928 роках в Україні було прийнято декілька законодавчих актів про нотаріат, які регулювали діяльність державного нотаріату. Нотаріат радянського періоду виконував поставлені перед ним завдання, функціонував як цілком керована частина державного апарату в рамках сформованої адміністративної системи.

25 грудня 1974 року Верховною Радою УРСР вперше в історії України було прийнято вищий акт державної влади, котрий регулював діяльність нотаріальних органів – Закон УРСР «Про державний нотаріат». Хоча цей нормативний акт розширював коло нотаріальних дій, однак нотаріат і надалі залишався незначним придатком правової системи країни. Основним видом його діяльності (понад 70% нотаріальних дій) було посвідчення копій документів, у той час, як у країнах із розвиненою правовою системою посвідчення копій документів становить 7–10% від усіх нотаріальних дій [61, с. 7].

Радянський нотаріат характеризувався такими особливостями:

– нотаріат представляв собою державний орган, що входив до системи органів юстиції;

– нотаріат радянського типу сприяв охороні соціалістичної власності, захисту прав та інтересів громадян, державних, кооперативно-колгоспних та інших організацій.

Після здобуття Україною незалежності, у результаті переходу до ринкових відносин, стало цілком очевидно, що державний нотаріат не готовий до роботи в нових умовах. Нотаріат радянської епохи припинив своє існування з прийняттям Верховною Радою України 2 вересня 1993 р. Закону України «Про нотаріат», який започаткував в Україні впровадження нового інституту нотаріату – латинського типу.

4. Сучасні системи нотаріату.
Латинський нотаріат

У наш час існує два типи нотаріальних систем, де форми організації нотаріату є різними залежно від того, яку роль і значення у сфері реалізації прав визнає за нотаріатом та чи інша держава.

Першу групу складають нотаріальні органи англосаксонських країн (Англія, США тощо), до компетенції яких входять лише посвідчення документів і підписів. Система англосаксонського типу характеризується тим, що кодифіковані закони тут нечисленні, джерелами правових норм є переважно прецеденти, утворені юридичною практикою. З метою забезпечення основного принципу цивільного обігу – свободи угод – передбачена можливість користуватися будь-якими доказами.

Другу групу складають нотаріальні органи країн, право яких базується на континентально-європейській (романо-германській) системі права, де офіційний нотаріальний документ має перевагу серед інших доказів у цивільному процесі і наділений найвищою доказовою силою закону. У таких країнах формується і діє інститут латинського нотаріату, де нотаріус виступає у якості незалежного представника держави та одночасно несе особисту відповідальність за вчинені ними нотаріальні дії. Контроль за діяльністю нотаріуса латинського типу здійснює держава і професійна самоврядна громадська організація нотаріусів.

Слід зазначити, що вказівка на латинь немає ні мовного, ні етіологічного значення, пов’язана лише з римським правом як джерелом тих правових положень, які визнають і надають документу підвищену силу доказів [51, с. 51].

Останнім часом все більша кількість країн визнає переваги системи латинського нотаріату. Для суб’єктів права важливим є той факт, що звернутися до нотаріуса набагато дешевше і швидше, аніж у подальшому ставати стороною в судовому спорі, витрачаючи кошти і час на доведення фактів, які могли б вважатися безспірними.

На міжнародній арені Латинський нотаріат представлений Міжнародним союзом латинського нотаріату (МСЛН), що об’єднує понад 80 держав світу. Союз було утворено 2 жовтня 1948 р. у місті Буенос-Айресі (Аргентина) на зустрічі представників національних нотаріальних організацій. До учасників МСЛН входять країни Південної та Центральної Америки, Японія, Португалія, Швейцарія, Бельгія, Люксембург, Німеччина, Італія, Росія, Литва, Латвія, Польща та ін.

Завданням Союзу є сприяння, координація та розвиток нотаріальної діяльності у міжнародній сфері, а також забезпечення незалежності професії нотаріуса. З метою досягнення цього, МЛСН представляє нотаріат перед міжнародними організаціями і співпрацює з ними, вивчає окремі системи нотаріату, поширює принципи латинського нотаріату, організовує міжнародні конгреси, допомагає нотаріатам тих країн, у яких ще реформуються правові інститути латинського нотаріату.

Як зазначалося вище, у країнах, що представляють латинський нотаріат, діє законодавство, що ґрунтується на романо-германській системі, де закон є основним джерелом права. Завдяки діяльності нотаріуса у країнах латинського нотаріату забезпечується правова безпека повсюдно на території країни, що гарантує соціальну стабільність, спостерігається незначне число судових суперечок відносно нотаріально засвідчених угод.

Прийнято вважати, що судді забезпечують застосування договорів, а нотаріуси – правильне їх тлумачення. Саме з цієї причини правова доктрина називає нотаріусів «суддями, що підтримують юридичний мир», оскільки вони неупереджено беруть участь у відносинах між сторонами, роз’яснюючи їм застосовуване право в кожному конкретному правовому випадку…» [59, с. 24].

Латинський нотаріат є системою, за якою нотаріус здійснює публічну функцію, отримавши від держави частинку його влади (право надавати його документам силу публічного акта), але організовує свою роботу як особа вільної професії. Вільний нотаріат є єдиною формою нотаріату, яка відповідає потребам демократичної держави. Він не є частиною адміністративної системи, а здійснює охорону прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб маючи особливе повноваження держави.

Сучасний латинський нотаріат базується на системі основоположних принципів, серед яких [57, с. 31]:

– нотаріус діє від імені держави, але підкоряється ті­льки закону;

– нотаріус забезпечує неупереджену кваліфіковану юридичну допомогу;

– законність, рівна справедливість і публічна достовірність приватних актів;

– акти нотаріуса мають особливу доказову, а часто і виконавчу силу;

– діяльність нотаріуса знаходиться у сфері безспірної юрисдикції;

– нотаріус зобов’язаний бути членом централізованої організації – нотаріальної палати;

– чисельність посад нотаріусів підлягає квотуванню;

– нотаріус несе повну майнову відповідальність за професійні помилки;

– нотаріус повинен здійснювати свої функції в межах території, визначеної законом.

Ці принципи покликані виключити незаконне втручання державних органів і посадовців в нотаріальну діяльність, підвищити кваліфікацію нотаріусів, забезпечити збереження таємниці нотаріальних дій.

Слід зазначити, що серед системи латинського права існує різна організація органів нотаріату. У більшості західноєвропейських держав функціонує нотаріат, де нотаріус є особою вільної професії, не входить до державного апарату і не є державним службовцем. Однак свої повноваження він отримує від державної влади.

Існує ряд країн, де нотаріуси є тільки державними службовцями (наприклад, Португалія).

У ряді країн латинського нотаріату паралельно існує державний і вільний нотаріат (наприклад, в землі Баден-Вюртемберг у ФРН і в половині кантонів Швейцарії). Крім того, у ряді земель Німеччини допускається поєднання професії нотаріуса і адвоката.

Аналіз Закону України «Про нотаріат» дозволяє стверджувати, що він орієнтований на латинську модель нотаріату. Цей факт є результатом усвідомлення того, що реорганізація нотаріату сьогодні має розглядатися як необхідна умова ефективної взаємодії держави та права в межах економічного ринку [58, с. 34–35].


ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ НОТАРІАТУ
В УКРАЇНІ

referatqci.nugaspb.ru referatqjk.nugaspb.ru high.halmer.ru green.halmer.ru Главная Страница