Справедливість.

Обов’язок.

Суттєвою особливістю морального погляду на світ є поділ останнього на світ сущого і світ належного – того, що передбачається вимогами моралі, ідеєю добра, але ще не дістало реалізацію.

Категорія "обов’язку" якраз і фіксує набуття загальним уявленням про належне форми конкретної вимоги, зверненої до людського суб’єкта відповідно до його становища й ситуації, в якій він перебуває в даний момент.

Іншими словами, вона позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання.

Ще інакше: ми повинні відчувати свою суб’єктивну причетність до реалізації цього належного, усвідомлювати, що без власних наших цілеспрямованих зусиль воно, можливо, ніколи й не буде здійснено.

З давніх часів представники етичної думки прагнули відшукати універсальну, загальнозначущу формулу морального обов’язку.

На цьому шляху було встановлене відоме „золоте правило” моральності – знаменитий категоричний імператив І.Канта („не роби іншому того, чого собі не бажаєш”).

Високим ступенем загальності позначається також принцип „золотої середини”, який зобов’язує людину уникати крайнощів та однобічності, дотримуватися „середньої”, тобто збалансованої обачливої лінії поведінки.

У різних формулюваннях цей принцип висували давньокитайський мудрець Конфуцій та деякі інші мислителі різних країн світу.

Власне теоретичної форми йому надав Арістотель.

На формування сутнісних вимірів морального обов’язку завжди справляли вагомий вплив пануючі релігійні вчення.

Так, десять заповідей Моїсея склали первісну основу іудео-християнської деонтології (від гр. deon – потрібне, необхідне, logos – слово, вчення).

Чимало схожого, попри всі відмінності, містять у собі й чільні настанови мусульманської, буддійської етики тощо.

І все ж найвагомішу роль у розвитку автономної етики секуляризованого європейського суспільства Нового часу, етики, що прагнула спиратися тільки на авторитет розуму, безперечно відіграло вчення І.Канта про категоричний імператив.



На відміну від інших категорія справедливості передбачає не просто оцінку того чи іншого єдиного явища (добро це чи зло тощо), а співвідношення кількох (двох або більше) моментів, між якими й належить установити етичну відповідність:

так, справедливо, щоб гідному вчинкові відповідала заслужена винагорода, злочину – кара, правам – обов’язки й т.п.

Стосовно до міжлюдських стосунків і суспільного життя загалом справедливість вимагає етично обґрунтованого розподілу благ між людьми.

Так в етику вводиться уявлення про суспільство як певного роду системний об’єкт.

Глибоке осмислення категорії справедливості, що надалі стає надбанням світової етичної думки, дає, як і в багатьох інших випадках, „хрещений батько” європейської етики Арістотель.

Зокрема, в нього вперше проведений ґрунтовний поділ справедливості як відплати, зрівняльної й пропорційно-розподільчої справедливості.

Арістотелем же простежені важливі взаємозв’язки власне етичних і правових, політичних, а також соціально-економічних аспектів справедливості.

Щодо розрізнення відплати, зрівняння й розподілу як засад справедливості, то воно має глибокі історичні підстави.

Першою формою справедливості була якраз справедливість відплати, що передбачала таке покарання за порушення норм первісної моральності, яке цілком відповідало б самому цьому порушенню.

Довгі тисячоліття чільним принципом людської справедливості залишалося правило тальйону (від лат. talio – помста): „око за око, життя за життя!”

З розвитком державного устрою давня „відплатна” справедливість поступилася місцем для більш цивілізованих її форм.

„Відплатній” справедливості протистоїть справедливість розподільча, суть якої полягає в розподілі між людьми тих чи інших цінностей.

Даний тип справедливості охоплює два підтипи, також виділені ще Арістотелем – справедливість зрівняльну й пропорційно-розподільчу.

Йдеться про те, розподіляються певні цінності між людьми порівну, чи відповідно до конкретних гідності й заслуг кожного з них.

У фундаменті зрівняльної справедливості лежить світоглядна ідея людської рівності, утвердження якої мало й має принципове значення для розвитку всієї людської цивілізації.

Відомий український філософ Григорій Сковорода (1722-1794) свого часу висловив глибоку ідею „нерівної рівності”: всі люди рівні, але саме в тому, що кожен має віднайти свій, властивий тільки йому спосіб скласти подяку за дари буття, реалізувати себе в саме для нього призначеній галузі.

Така діалектика рівності й нерівності, уявлення про яку на сьогодні аж ніяк не застаріло, передбачає відповідне поєднання зрівняльних і більш тонких, вибіркових засад у загальному моральному ставленні до людини – тільки в такому поєднанні й реалізується справжня справедливість.

Важливою рисою категорії "справедливості" є те, що її власне етичний зміст надзвичайно тісно пов’язаний із проблематикою економічною, політичною, правовою.

Можна сказати, що „вектор” справедливості з ідейних і моральних висот спрямований безпосередньо в конкретику реального суспільного життя.


refanub.ostref.ru refapkb.ostref.ru rfe.deutsch-service.ru referatsbm.nugaspb.ru Главная Страница