Форми наукового пізнання (факт, проблема, гіпотеза, теорія).

Факт (від лат. factum - зроблене) - поняття, що має виражену суб'єкт-об'єктну природу, що фіксує реальну подію або результат діяльності (онтологічний аспект) і, що вживається для характеристики особливого типу емпіричного знання, яке, з одного боку, реалізує вихідні емпіричні узагальнення, будучи безпосереднім базисом теорії або гіпотези (в окремих випадках й самої теорії), а з другого боку - несе у своєму вмісті сліди семантичного впливу останніх (логіко-гносеологічний аспект).

У логіці й методології науки емпіричні факти виконують різноманітні функції стосовно теорії: є основою її виникнення, відіграють роль перевірки і підтвердження або спростування гіпотези (в окремих випадках й самої теорії). Наукова теорія в саморозгортанні генерує можливість виникнення нових фактів, описує і пояснює їх, виконує функцію передбачення. Таким чином, емпіричні факти й теорія діалектично взаємозалежні в процесі розвитку наукового знання. Протиставлення або ототожнення їх веде до крайностей фактуалізму та теоретизму - протилежним підходам до розуміння ролі фактів у саморусі наукового знання.

В останні десятиліття відбувається процес руйнування типу раціональності і теоретичності, сформованих у науці і філософії Нового часу, намічається тенденція переосмислення онтологічної й гносеологічної природи факту.

Проблема (рос. проблема, англ. problem, нім. Problem n) – складне теоретичне або практичне питання, що потребує розв’язання, вивчення, дослідження. Проблема – це слово, яке використовують люди, що не хочуть вирішувати питання та брати на себе відповідальність за свої дії чи бездіяльність. Проблема формулюється переважно в питальній формі та не передбачає вирішення поставленного питання. Цей термін заборонений для використання в діловому спілкуванні. Рекомендується використовувати термін "питання для вирішення". Воно передбачає прийняття рішення та відповідальності. У процесі вирішення питань часто відкриваються нові можливості. Запитуючи «чому?» і „для чого?”, можна краще зрозуміти причино-наслідкові зв’язки й побачити новий ракурс звичних речей.

Гіпотеза — наукове припущення, що висувається для пояснення будь-якого явища і потребує перевірки на досліді та теоретичного обґрунтування, для того щоб стати достовірною науковою теорією. Також - недоведене твердження або здогад. Будь-яка гіпотеза повинна бути спростовуваною хоча б у принципі. Незаперечні припущення (наприклад, аксіоми) гіпотезами не є.

Особливістю гіпотези, як форми наукового знання є те, що вона завжди має певний ступінь імовірності, відмінний від 100%[Джерело?].

Також гіпотеза може визначатися як форма розвитку знань, що представляє собою обгрунтоване припущення, висунуте з метою з'ясування властивостей і причин досліджуваних явищ (В. І. Кирилов, А. А. Старченко).

Як правило, гіпотеза висловлюється на основі ряду спостережень (прикладів), котрі підтверджують її, і тому виглядає правдоподібно. Гіпотезу згодом або доводять, перетворюючи її в установлений факт (див. теорема, теорія), або ж спростовують (наприклад, вказуючи контрприклад), переводячи до розряду помилкових тверджень.

Недоведена і неспростована гіпотеза називається відкритою проблемою.

Теорія (від грец. ?????? — розгляд, дослідження) — сукупність виводів та висновків, що відображає об'єктивно існуючі відносини і зв'язки між явищами об'єктивної реальності.

Методи наукового пізнання

Виходячи з емпіричного й теоретичного рівнів пізнання, які розрізняються не тільки за ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів, глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта, а й цілями досягнення та способами вираження знань, потрібно охарактеризувати й основні методи, які тут застосовуються.

На емпіричному рівні застосовують спостереження, вимірювання, описання, експеримент та фізичне моделювання.

Спостереження — це впорядкована система фіксування та сприйняття властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає в цілеспрямованому сприйнятті предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об'єкт пізнання за допомогою відчуттів, сприйняттів та уявлень. Структурними компонентами спостереження є сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження (прилади, установки, вимірювальні знаряддя тощо).

Спостереження не є пасивним. У ньому реалізується активний характер пізнання й зростає роль теоретичного мислення. Спостереження може підштовхнути дослідника до передбачення необхідних зв'язків у об'єкті, але тільки його вочевидь недостатньо для утвердження доказів про наявність їх існування. Спостереження не розкриває природи, сутності і тенденцій розвитку об'єкта, проте забезпечує:

• фіксування та реєстрацію фактів;

• попередню класифікацію зафіксованих фактів згідно з принципами, сформульованими на основі наявних теорій;

• порівняння зафіксованих фактів.

Спостереження є елементарним методом пізнавального процесу. Воно може здійснюватися як на буденному, так і на теоретичному рівні. На відміну від інших видів, наукове спостереження характеризується: планомірністю, організованістю, системністю, зв'язком з вирішенням певного теоретичного завдання, перевіркою гіпотези та унеможливленням помилок випадкового походження тощо.

Спостереження як метод пізнання обмежене органами чуття людини. Ні зір, ні слух, ні смак неспроможні, наприклад, зафіксувати електромагнітні хвилі. Ці процеси відбуваються за порогом чуттєвості. Застосування різних приладів, інструментів розширює й поглиблює можливості суб'єкта пізнання, підтверджуючи тезу, що в світі не існує об'єктів, явищ, процесів, котрі були б принципово недосяжними для спостереження. Те, що вчора ще неможливо було спостерігати, сьогодні, завтра, в майбутньому стане й стає об'єктом спостереження.

Разом з тим, для спостереження характерними є й певні переваги. Людина констатує те, що відбувається у світі. Як суб'єкт пізнання, не втручаючись у перебіг подій, не викликає і не вносить в об'єкт будь-яких змін. Через те спостереження дає змогу зафіксувати об'єкт дослідження таким, яким він є, й уникнути суб'єктивізму та перекручень.

Одним із видів спостереження є вимірювання. Вимірювання — це емпіричний метод дослідження, емпірична операція, в результаті якої дізнаємось, у скільки разів вимірювана величина, характерна для об'єкта вимірювання (час, довжина, ширина, вага, швидкість, кількість елементів тощо), більша чи менша від іншої величини, взятої за еталон. Звідси можна зробити висновок, що вимірювання полягає у пізнанні певного відношення, воно забезпечує знання про кількісні параметри (характеристики) об'єкта.

Тому основні функції методу вимірювання — це фіксування кількісних характеристик об'єкта, класифікація й порівняння результатів вимірювання.

Часто в процесі життєдіяльності індивіда вимірювання здійснюється за допомогою органів чуття (у разі підрахунку об'єктів тощо). Для наукового пізнання застосовуються спеціальні прилади вимірювання (від простої лінійки до суперсучасних і точних апаратів). Ці засоби вимірювання дають змогу отримати точнішу інформацію і таким чином впливають на результат пізнання, доповнюють загальну картину, дають точніше бачення й розуміння світу.

Досвід — це різновид, частина практики. Часто термін "досвід" вживають у вужчому сенсі, ніж експеримент, як набуті знання в процесі практики, життя. Досвід охоплює момент перетворення природи й суспільства в процесі матеріального виробництва, соціально-масових і політичних дій, національно-визвольних рухів, науково-дослідну діяльність тощо.

Різні філософські школи по-різному тлумачать досвід. Наприклад, представники ідеалістичної філософії розглядають його як щось притаманне внутрішньому світові суб'єкта, як сукупність відчуттів, сприйняттів, уявлень тощо. Представники емпіризму, сенсуалізму (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк) тлумачили досвід як єдине джерело будь-якого знання. Матеріалісти визнавали зовнішнє, незалежне від свідомості, об'єктивне джерело досвіду, трактуючи його як чуттєво-емпіричне відображення світу, як активний діяльнісний вплив людини на зовнішній світ. За допомогою досвіду стає можливим відкрити об'єктивні зв'язки й властивості речей. Досвід завжди потребує застосування певних методів. У процесі його реалізації випробовуються різні засоби дослідження, прилади, методики, методи тощо. Досвід — це не лише процес взаємодії суб'єкта з об'єктом, ай результат цієї взаємодії. Широке тлумачення досвіду доводить його до рівня практики, що є вагомим інструментом набуття знань (інформації), а водночас — збагачення науки, розвитку теорії і практики.

Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності. Він використовується тоді, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Це свідоме, активне втручання у досліджуваний процес (планомірний підбір приладів, пристроїв та регулювання умов тощо), багатократне повторення процесу відповідно до певних схем (матриць) заради досягнення (підтвердження чи спростування) певного результату. Проведення експерименту передбачає визначення цілей на основі наявних теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики та розвитку науки; теоретичне обґрунтування умов експерименту; розробку основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання та фіксування виявлених під час експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; статистичну обробку результатів експерименту й попередню класифікацію та порівняння статистичних даних.

Порівняно з іншими методами експеримент має певні переваги. Зокрема, дає можливість досліджувати об'єкти не лише в так званому чистому вигляді, айв екстремальних умовах, що сприяє глибшому проникненню в їхню сутність. І ще: важливою перевагою є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можна проводити стільки разів, скільки необхідно для одержання достовірних даних. Завдяки цьому експериментальний метод у науковому пізнанні набуває виняткового значення й цінності.

Експеримент — це не лише метод, а й вид діяльності, котрий здійснює суб'єкт (людина, дослідник чи колектив) з метою наукового пізнання, встановлення істинності. Під час експерименту суб'єкт впливає на об'єкт за допомогою спеціальних приладів, інструментів, що забезпечує йому можливість: а) ізолювати об'єкт пізнання від впливу побічних явищ, котрі перекручують, затьмарюють його сутність, і досліджувати його таким, яким він є насправді; б) у разі необхідності багаторазово відтворювати хід процесу в жорстко фіксованих умовах, котрі водночас зазнають контролю й урахування; в) планомірно змінювати, комбінувати, варіювати, "моделювати" різні умови з метою отримання максимально повного, а головне — об'єктивно-істинного результату.

Предметно-технологічна діяльність експериментатора опосередкована його теоретичним мисленням. По-перше, експеримент проводиться з метою вирішення певних пізнавальних завдань, що випливають зі стану наявної теорії. Він є необхідним засобом накопичення та вивчення фактів, що становлять емпіричну базу будь-якої теорії. І по-друге, експеримент проводиться задля того, щоб підтвердити чи спростувати ті чи інші теоретичні положення, гіпотези. В цьому плані він, як і вся практична діяльність, є критерієм істинності.

Експеримент — основна форма пізнання в природознавстві й технічних науках. Останнім часом він дедалі частіше застосовується у суспільних та гуманітарних науках. Проте варто пам'ятати, що соціальний експеримент обмежується моральними рамками й принципами гуманізму й можливий лише за чітко окреслених, визначених умов.

Аналіз ісинтез — теоретичні методи наукового пізнання, альтернативні, діалектичне суперечливі й водночас взаємо-зумовлені. Аналіз — метод, сутність якого полягає у виконанні (матеріального чи ідеального) розчленування предмета, явища на частини й дослідження кожної з них. Синтез — це зворотний метод, сутність якого — в об'єднанні раніше виокремлених частин, ознак, відношень предмета в єдине ціле.

Процес розчленування тільки тоді стане засобом осягнення об'єкта, коли він здійснюватиметься не механічно, а з виокремленням суттєвого, тобто того, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Так діалектичний аналіз перетворюється на засіб проникнення в сутність речей. Проте, відіграючи велику роль у пізнанні, аналіз не дає конкретного знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності численних визначень. Це завдання виконує синтез. Аналіз і синтез, будучи органічно взаємопов'язаними, взаємозумовлюють і передбачають один одного в процесі пізнання.

Одним із важливих загальнонаукових методів пізнання є абстрагування. Узагальнення — це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу, здійснюється перехід від одиничного до особливого й загального.

Спираючись на наявні знання, у процесі пізнання доводиться робити нові висновки. Здійснюючи перехід від невідомого до відомого, ми відкриваємо загальні принципи, або ж, навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновок про окремі явища. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція та дедукція.

Індукція — метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб мисленого сходження від одиничних суджень (знань) до загальних, міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, вона органічно пов'язана з нею.

Дедукція — метод пізнання, за допомогою якого на основі загального логічним шляхом із необхідністю виводиться нове знання про окреме. На противагу індукції, тут відбувається сходження від загального до одиничного. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується стосовно всього класу предметів, стверджується або заперечується й стосовно кожного предмета цього класу".

Аксіоматичний метод. Це метод теоретичного пізнання та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще в античності, зокрема Платоном та Арістотелем. Остаточне його утвердження пов'язують з появою "Начал" Евкліда. Прикладом аксіоматичного підходу до побудови теоретичного знання може бути й теорія відносності А. Ейнштейна.

До системи знання, яка будується на основі аксіоматичного методу, висуваються: 1) вимога несуперечливості, згідно з якою у системі аксіом не може одночасно існувати будь-яке стверджувальне положення разом із його запереченням; 2) вимога повноти, за якою будь-яке положення, що можна сформувати в наявній системі аксіом, можна довести або заперечити в певній системі; 3) вимога незалежності аксіом, за якою будь-яка аксіома не може виводитися з інших аксіом системи.

Досить цікавою і складною є проблема істинності аксіоматич-но побудованого знання. Необхідною умовою його істинності є внутрішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматичне побудована теорія може бути істинною лише в тому разі, якщо істинні самі аксіоми та правила, за допомогою яких одержано решту положень теорії. Аксіоматичний метод сприяє: а) точному й чіткому міркуванню; б) точному визначенню наукових понять і відповідному використанню їх; в) упорядкуванню знання, усуненню з нього зайвих елементів, двозначностей та суперечностей. Аксіоматичний метод всебічно раціоналізує побудову та організацію наукової теорії, наукового пізнання в цілому.

Гіпотетико-дедуктивний метод — метод наукового пізнання, що ґрунтується на висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Цей метод дає змогу перевірити будь-яку наукову

гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Гіпотетико-де-дуктивний метод є важливою складовою методології наукового пізнання

Гіпотетико-дедуктивний метод не тільки забезпечує ознайомлення з емпіричним матеріалом, а й пояснює його за допомогою законів і теорій, які вже діють у науці. Якщо таких немає, то вчений висуває різні припущення про причини та закономірності досліджуваних явищ, визначає ступінь серйозності припущень і відбирає з них найбільш імовірні. На цьому етапі насамперед встановлюється логічна несуперечливість гіпотези і перевіряється її сумісність з фундаментальними принципами певної науки.

У розвитку науки бувають революційні періоди, коли відбувається докорінний злам фундаментальних понять та принципів. У таких випадках, заперечуючи один або кілька принципів, необхідно узгоджувати припущення з іншими фундаментальними положеннями науки. Це і є умовою серйозності та солідності висунутої гіпотези. Надалі відбувається розгортання висунутого припущення та дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають емпіричній перевірці. І насамкінець — експериментальна перевірка виведених з гіпотези наслідків. Гіпотеза отримує емпіричне підтвердження або заперечується.

Проте емпіричне підтвердження результатів гіпотези не гарантує її істинності, а заперечення одного з них не свідчить про хибність її в цілому. Знайомство із загальною структурою гіпо-тетико-дедуктивного методу дає змогу визначити його як складний комплексний метод пізнання, що містить у собі багато методів та форм наукового пізнання й спрямований на відкриття й формулювання законів, принципів, теорій.

У розвитку наукового пізнання велике значення має також застосування методів історичного та логічного. Історичний передбачає розгляд самого процесу розвитку об'єкта, його реальної історії, з усіма її поворотами та особливостями. Це спосіб відтворення у мисленні цілісності історичного процесу, в його хронологічній послідовності та конкретності. Логічний метод — це засіб, за допомогою якого мислення "знімає" реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять, акцентуючи увагу на основному, головному, суттєвому, необхідному та закономірному. За допомогою цього відображаються основні етапи історичного розвитку об'єкта, його якісні

зміни, акцентується увага на основній тенденції процесу Історичного розвитку. Він є основою для всебічного вивчення розвитку об'єкта, а якщо дослідження ґрунтується на знанні сутності, то стають зрозумілими й різноманітні подробиці, випадковості, відхилення. Логічна форма відображає суттєві моменти історичного процесу й тому необхідна для вивчення й розуміння об'єкта пізнання. Таким чином, теорія предмета є джерелом розуміння його історії, а дослідження історії, в свою чергу, збагачує теорію і сприяє її розвиткові. Діалектика логічного й історичного є одним з основних методів, принципів сучасної філософії та методології науки.

Проблема взаємозв'язку логічного й історичного не обмежується взаємовідношенням теорії та історії. Логічне відображає не лише історію самого предмета, а й історію його пізнання. Тому вирішення єдності логічного й історичного передбачає постановку і вирішення проблеми сходження від абстрактного до конкретного. Щоб розкрити сутність предмета, необхідно теоретично відтворити реальний історичний процес його розвитку. Це можливо лише тоді, коли нам відома сутність цього предмета. Наприклад, пізнання сутності держави передбачає не тільки знання історії її виникнення та розвитку, а й знання її як суспільного явища. Інакше з державою можна ототожнити родоплемінну організацію, сільську общину чи будь-яку іншу форму правління.

Проблема істини в філософії

Проблема істини у філософії. Властивості і проблема критеріїв істини

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, як писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише притому неодмінній умові, що воно істинне. Істина є знання. Знання про світ і навіть про окремі його фрагменти через низку обставин може включати помилки, а іноді і свідоме спотворення істини, хоча ядро знань і складає, адекватне віддзеркалення дійсності у свідомості людини у вигляді представлень, понять, суджень, теорій. Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака істинного знання - ясність. Для Платона і Гегеля істина виступає як згода розуму з самим собою, оскільки пізнання є із їхньої точки зору розкриттям духовної, розумної першооснови світу. Д. Беркли, а пізніше Мах і Авенариус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості. Конвенціональна концепція істини вважає істинне знання (чи його логічні підстави) результатом конвенції, угоди. Нарешті, окремими гносеологами як істинне розглядається знання, яке вписується в ту або іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладений принцип когерентності, тобто сводимости положень або до певних логічних установок, або до даних досвіду.

Пошук такого надійного критерію йде у філософії здавна. Раціоналісти Декарт і Спіноза вважали таким критерієм ясність. Взагалі кажучи, ясність годиться як критерій істини в простих випадках, але критерій цей суб'єктивний, а тому і ненадійний: ясною може видаватися і помилка, особливо тому, що це моя помилка. Інший критерій: істинне те, що визнається такою більшістю. Проте і цей критерій абсолютно ненадійний, бо початковий пункт, а в даному випадку - суб'єкт. У науці взагалі проблеми істини не можуть вирішуватися більшістю голосів. Практика як критерій істини і абсолютна і відносна. Абсолютна, оскільки іншого критерію в нашому розпорядженні немає. Але цей критерій і відносний через обмеженість практики в кожен історичний період. Так, практика упродовж століть не могла спростувати тезу про неподільність атома. Але з розвитком практики і пізнання ця теза була спростована.

Як у минулому, так і в сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом діянь та самого життя людини - його служіння істині, добра і краси.

Перша уособлює цінність знання, друга - етичні засади життя і третя - служіння цінностям мистецтва. При цьому істина, якщо хочете, є той фокус, в якому поєднуються добро і краса.

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

Істина є знання. Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду причин може включати в себе помилки,, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.

Але що таке істина, істинне знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Аристотель запропонував його рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це відповідність знання об'єкту, дійсності.

Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака справжнього знання - ясність. Для Платона та Гегеля істина виступає як згоду розуму з самим собою, оскільки пізнання є з їхньої точки зору розкриттям духовної, розумною першооснови світу.

Д. Берклі, а пізніше Мах і Авенаріус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості.

конвенціональних концепція істини вважає істинне знання (або його логічні підстави) результатом конвенції, угоди.

Нарешті, окремими гносеології як істинне розглядається знання, яке вписується в ту чи іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладено принцип когерентності, тобто зводиться положень або до певних логічним установок, або до даних досвіду.

Нарешті, позиція прагматизму зводиться до того, що істина полягає в корисності знання, його ефективності.

Розкид думок досить великий, однак найбільшим авторитетом та найширшим розповсюдженням користувалася і користується класична концепція істини, що бере свій початок від Арістотеля і зводиться до кореспонденції, відповідності знання об'єкту.

Що стосується інших позицій, то при наявності та в них певних позитивних моментів вони містять у собі корінні слабкості, що дозволяють не погодитися з ними і в кращому разі визнати їх застосовність лише в обмежених масштабах. Що ж стосується цих слабкостей, то їхній вплив - задача, яку пропонується вирішити самим студентам.

Класична концепція істини добре узгоджується з вихідним гносеологічному тезою діалектико-матеріалістичної філософії про те, що пізнання є відображення дійсності в свідомості людини. Істина з цих позицій є адекватне відображення об'єкта пізнає суб'єктом, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини, його свідомості.

Існує ряд форм істини: буденна або життєва, наукова істина, художня правда, і істина моральна. У цілому ж форм істини майже стільки, скільки видів занять. Особливе місце серед них займає наукова істина, що характеризується низкою специфічних ознак. Перш за все це спрямованість на розкриття сутності на відміну від буденного істини. Крім того, наукову істину відрізняє системність, упорядкованість знання в її рамках і обгрунтованість, доказовість знання. Нарешті, наукову істину відрізняє повторюваність і загальнозначущої, інтерсуб'єктивність.

А тепер звернемося до головних характеристик істинного знання. Ключовою характеристикою істини, її головною ознакою є її об'єктивність. Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, яке не залежить ні від людини, ні від людства.

Іншими словами, об'єктивна істина є таке знання, зміст якого такий, як воно "задано" об'єктом, тобто відображає його таким, яке він є. Так, твердження, що земля куляста, що +3> +2, - це об'єктивні істини.

Якщо наше знання - це суб'єктивний образ об'єктивного світу, то об'єктивне в цьому образі і є об'єктивна істина.

Зізнання об'єктивності істини і пізнаваності світу рівнозначні. Але, як зазначав В. І. Ленін, слідом за рішенням питання про об'єктивну істину слід друге питання: "... Чи можуть людські уявлення, що виражають об'єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно, або ж тільки приблизно, щодо ? Цей другий питання є питання про співвідношення істини абсолютної та відносної ". (Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм / / Повне. Зібр. Тв.).

Питання про співвідношення істини абсолютної та відносної висловлює діалектику пізнання в його русі до істини, про що вже йшлося вище, в русі від незнання до знання, від знання менш повного до знання більш повному. Осягнення істини, - а пояснюється це нескінченною складністю світу, його незглибимістю і у великому, і в малому, - не може бути досягнуто в одному акті пізнання, воно є процес.

Цей процес йде через відносні істини, щодо вірні відображення незалежного від людини об'єкта, до істини абсолютної, точного і повного, вичерпного відбиття цього ж об'єкта.

Можна сказати, що відносна істина - це ступінь на шляху до істини абсолютної. Відносна істина містить в собі зерна істини абсолютною, і кожен крок пізнання вперед додає в знання про об'єкт нові зерна істини абсолютної, наближаючи до повного оволодіння нею.

Отже, істина одна - вона об'єктивна, оскільки містить знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства, але вона в той же час і відносна, тому що не дає вичерпного знання про об'єкт. Більше того, будучи істиною об'єктивної, вона містить у собі і частинки, зерна істини абсолютної, є сходинкою на шляху до неї.

І в той же час істина конкретна, оскільки зберігає своє значення лише для певних умов часу і місця, а з їх зміною може перетворитися на свою протилежність. Доброчинний чи дощ? Однозначної відповіді бути не може, він залежить від умов. Істина конкретна. Та істина, що вода кипить при 1ОО 5о 0 С, зберігає своє значення лише при строго визначених умовах. Положення про конкретності істини, з одного боку, спрямоване проти догматизму, яка ігнорує зміни, що відбуваються в житті, а з іншого боку - проти релятивізму, який заперечує об'єктивну істину, що веде до агностицизму.

Але шлях до істини зовсім не усіяний трояндами, пізнання постійно розвивається в суперечностях і через суперечності між істиною і оманою.

_Заблужденіе. - Це такий зміст свідомості, яка не відповідає реальності, але приймається за дійсне. Взяти хоча б ідею самозародження життя, яка лише в результаті робіт Пастера була похована. Або положення про неподільність атома, надії алхіміків на відкриття філософського каменю, за допомогою якого все легко може перетворюватися на золото. Помилка - результат однобічності в відображенні світу, обмеженості знань у певний час, а також складності розв'язуваних проблем.

_Ложь. - Навмисне спотворення дійсного стану справ з метою обдурити кого-небудь.

Брехня нерідко набуває вигляд дезінформації - підміни з корисливих цілей достовірного недостовірним, істинного неправдивим. Прикладом подібного використання дезінформації може служити розгром Лисенко генетики в нашій країні на основі наклепів і непомірного вихваляння своїх власних "успіхів", що дуже дорого обійшлося вітчизняній науці.

Разом з тим сам факт можливості для пізнання впадати в оману в процесі пошуку істини вимагає відшукання інстанції, яка могла б допомогти визначити, правдивий деякий результат пізнання або додатку. Іншими словами - що є критерієм істини?

Пошук такого надійного критерію йде у філософії давніх-давен. Раціоналісти Декарт і Спіноза вважали таким критерієм ясність.

Взагалі кажучи, ясність годиться як критерій істини в простих випадках, але критерій цей суб'єктивний, а тому і ненадійний - ясним може представлятися та оману, особливо тому, що це моє оману.

Інший критерій - правдиве, що визнається таким більшістю. Цей підхід видається привабливим. Хіба не намагаємося ми вирішувати багато питань по більшості голосів, вдаючись до голосування?

І тим не менше і цей критерій абсолютно ненадійний, бо вихідний пункт, а в даному випадку - суб'єкт. У науці взагалі проблеми істини не можуть вирішуватися більшістю голосів. Варто знову-таким згадати, як в 1948 році Лисенко і його соратники забалотували на сесії ВАСГНІЛ генетику, оголосивши її лженаукою. Генетиків звинувачували в шарлатанстві, хоча на ділі шарлатанами виявилися Т. Д. Лисенка, його найближчий соратник Презент і компанія.

До речі сказати, цей критерій був запропонований суб'єктивним ідеалістом Берклі, а пізніше підтриманий Богдановим, який стверджував, що істина є соціально організована форма досвіду, тобто досвід, визнаний більшістю.

Нарешті, ще один, прагматичний підхід. Істинно те, що корисно. У принципі істина завжди корисна, навіть тоді, коли вона неприємна. Але зворотне висновок: корисне завжди є істина неспроможне. При подібному підході будь-яка брехня, якщо вона корисна суб'єкту, так би мовити, на спасіння йому, може вважатися істиною.

Порок критерію істини, пропонованого прагматизмом, також у його суб'єктивної основі. Адже в центрі тут стоїть користь суб'єкта.

Так який же насправді критерій істини? Відповідь на це питання дав К. Маркс у своїх "Тезах про Фейєрбаха": "... Чи володіє людське мислення предметної істинністю, зовсім не питання теорії, а практичне питання. Спір про дійсність чи недійсність мислення, ізолюються від практики, є чисто схоластичний питання ". (Маркс К., Енгельс Ф. Твори., 2-е изд. Т. 3. С. 1-2.).

Але чому практика може виступати в ролі критерію істини?

Справа в тому, що у практичній діяльності ми порівнював, співставляємо знання з об'єктом, опредмечіваем його і тим самим встановлюємо, наскільки воно відповідає об'єкту. Практика вище теорії, оскільки вона володіє гідністю не тільки загальності, але й безпосередній дійсності, так як у практиці втілено знання, а разом з тим вона предметно.

Звичайно, далеко не всі положення науки потребують практичному підтвердженні. Якщо ці положення виведені з достовірних вихідних положень за законами логіки, то вони також достовірні, тому що закони і правила логіки тисячі разів перевірялися на практиці.

Практика як критерій істини і абсолютна і відносна. Абсолютна, так як іншого критерію в нашому розпорядженні немає. Але цей критерій і щодо відповідності в силу обмеженості практики в кожний історичний період. Так, практика протягом сторіч не могла спростувати тезу про неподільність атома. АЛЕ з розвитком практики та пізнання ця теза була спростована. Суперечливість практики як критерію істини є своєрідним протиотрутою проти догматизму і окостеніння думки.

Схеми автоматизації функціональні
Виды отклонений расположения.
Методи правового регулювання.
Эффект Комптона и его элементарная
Система управления качеством продукции на предприятии
Хвороби і пошкодження капустяних овочів
За счет чего в современных условиях достигается безопасность жизнедеятельности населения при ЧС?
Список работ, опубликованных по теме диссертации
Методы поддержания организационной культуры.
Совершенная дизъюктивная нормальная форма (СДНФ)
Техника измерения температуры тела в подмышечной области
Вправа 1. Уявіть, що Ви потрапили у незнайоме місто. Зверніться до перехожого, використовуючи словосполучення, що наведені у таблиці.
Энергия колебательного механического движения. Превращения энергии при колебаниях.
Вибір стратегії
Глава 192. Третья звезда Золотого ранга
Лекція 2. Проблеми правового регулювання (забезпечення) екологічних правовідносин в Україні (2 год.)
ИНФОРМАЦИОННОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ НЕЗРЯЧИХ
Рабочее время и оплата труда работников ДОУ
Управление мотоциклом: Часть 19. Новый мотоцикл
Cognitive linguistics
Setzen Sie die Possessivpronomen im Akkusativ ein.
Формирующий эксперимент как один из основных методов психолого-педагогических исследований
ВАЖНОСТЬ КОНСТРУКТИВНОЙ ПОЗИЦИИ ВЗРОСЛЫХ
Главная Страница