Тенденції розвитку українського Ренесансу і гуманізму

Культура України епохи Відродження не була провінційною стосовно італійської або німецької, вона мала свої особливості. І, насамперед, потужну базу – культурні традиції Київської Русі, що не знищили навіть монголо-татари. Вбираючи в себе досягнення інших культур, вона виходила на загальноєвропейську арену XIV ст. як одна із внутрішньо сформованих, незважаючи на відсутність цілісної національної держави. Більшість земель у той час перебували у складі Великого князівства Литовського, Галицько-Волинське князівство ввійшло до коронних земель Польщі, Закарпаттям володіли угорці, чернігівські й сіверські землі відійшли до Москви. Проте держава феодального типу мала надзвичайно слабку централізацію. Зміна політичної залежності майже не позначалася на системі економічних відносин та розвитку культури в незалежних містах.

XIV -XV ст. стали періодом раннього українського Відродження, коли, за словами Івана Франка, «повіяло новим європейським духом». З початку XIV ст. й до польсько-литовської Унії 1385 р. умови для розвитку культури були в цілому сприятливі. Литовська князівська верхівка швидко з’єднувалась з русинським правлячим класом, а офіційною мовою литовської адміністрації була так звана русинська канцелярська. Найзаможніші українські і білоруські магнати мали найбільшу вагу в суспільстві; представники таких родин як Острозькі й Вишневецькі взагалі не мали рівних у державних верхах. Тому не випадково польська й литовська шляхта чинили опір посиленню політичного й культурного впливу православної знаті. У 1440 р. відновилося Київське князівство на чолі з представником Литовської династії Олельком. Його володіння охопили також Переяславщину, частину Чернігівщини, Полісся, де політичне відродження колись могутньої Давньоруської держави пов’язувалося з економічним і культурним піднесенням. Знаменною для цього періоду розвитку української культури була пильна увага до вітчизняної історії. В часи «олельковицького ренесансу» відбудовувалися зруйновані татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново був переписаний Києво-Печерський патерик (1460, 1462), здійснювалася певна редакція в напрямі «осучаснення» рукописних книг – «Листвиці» (1455) і «Златоструя» (1474).

Центром гуманістичного руху став Київ, де працював потужний осередок літераторів-перекладачів, які ознайомили українську суспільність з досягненнями інших культур. Саме у цей період під впливом Візантії та Італії формувався світогляд, орієнтований на земне життя і потребу його пізнання та вдосконалення. Ідеї раннього гуманізму, пов’язані з візантійсько-християнською догматикою, обумовили нову інтерпретацію стародавньої культури. Українські гуманісти передусім зверталися до творів грецьких і римських істориків, філософів, видатних політичних і державних діячів, арабо-єврейської культурної спадщини. Перевага при цьому надавалася роботам практичного характеру. Вчені київського осередку перекладали мовою, наближеною до розмовної української, трактати «Аристотелеві врата», «Космографію» і «Шестокрил», праці з логіки Мойсея Маймоніда та Аль-Газалі. Поряд із природничонауковими трактатами читачі отримали переклади старозавітних книг («Руф», «Естер»), а також світської літератури (лицарських романів і лірики).

Ідеал епохи – «тримовна» людина – знавець грецької, латинської та єврейської мов. Ці знання були потрібні не стільки для освоєння минулого, скільки для практичного діяння. Від героя-мученика до героя-переможця прямувала вітчизняна культура, починаючи з XIV ст. У XV ст. ця тенденція знаходила вияв у «житійній літературі» – агіографії. Її поширенню сприяли митрополит Кипріан, а також Григорій Цамблак (1364-1420) – один з найяскравіших представників нової української культури. Його «Похвала Кипріану» та «Великомученику Дмитрію» дістали значної популярності. Разом з цим Г. Цамблак став реформатором української церковної музики.

Провідниками ідей раннього гуманізму були також італійські архітектори, ремісники, купці, промисловці. Найчисленніші їх громади проживали у Києві і Львові після того як під ударами Туреччини занепали генуезькі колонії в Криму. Італійці вступали в місцеві цехи, були суспільно активними громадянами. Італізуючи обличчя вітчизняної культури, вони в неменшій мірі українізувалися – формально і фактично: українськими були їх цехові прізвища, українською поступово ставала їхня творчість, що сприймала певні професійні традиції.

З кінця XIV ст. посилювалася полонізація, глибоку кризу переживала східна церква. Візантія втрачала свої політичні й культурні позиції, а у XV ст. Балкани вже повністю були завойовані Османською імперією. Але розвиток вітчизняної культури йшов по висхідній; на її авансцену виходило козацтво. Наприкінці XV ст. з’явився саме ренесансний герой – сильна особистість, енергійний і впевнений ватажок, безстрашний лицар, який долає будь-які перешкоди на своєму шляху і самовіддано захищає рідну землю від ворогів.

Важлива роль у поширенні нової європейської культури належала вищій освіті, що сприяла формуванню в Європі єдиного культурного простору. У XIV-XV ст. в європейських університетах навчалися студенти – вихідці з українських міст. Численними були їх земляцтва в Краківському, Болонському й Падуанському університетах; молоді українці вчилися у Віттенберзі, Базелі, Парижі, Відні.

Українські гуманісти були православними, католиками та уніатами; вони писали свої твори латинською, українською, польською мовами. Більшість з них усвідомлювали себе українцями (русинами, роксоланами, русами, руськими). Були і такі, що не наголошували на своїй національній приналежності, хоча і не забували, «яких батьків, чиї сини» вони є, жили і творили на етнічній українській землі, розвивали її культуру. Але всі вони згуртувалися у цей важливий період національного буття українського народу.

Найвидатнішим представником раннього українського Відродження XІV-XV ст. був Юрій Дрогобич (Котермак, Юрій зі Львова, 1450-1494) – доктор філософії та медицини Болонського університету; впродовж 1478-1482 рр. він викладав математику і астрономію, а у 1481-1482 рр. обраний ректором медичного факультету та вільних мистецтв. У Краківському університеті його лекції слухали К. Цельтіс та М. Коперник. Ю Дрогобич – автор друкованої книги «Прогностична оцінка року Божого 1483», де подані наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Праці Ю. Дрогобича, в яких відчутне нове розуміння людської особистості, гордої за свій рід і батьківщину, знали в багатьох країнах Європи.

XVI ст. – період зрілого Відродження в українській культурі, що позначений пробудженням національної самосвідомості. То були тяжкі часи спустошливих нападів турецько-татарських агресорів, посилення національного і релігійного тиску з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569), боротьби між Реформацією і контрреформацією на чолі з орденом єзуїтів, підготовки до створення конфедеративної держави, загострення соціальних протиріч, кризи православної церкви й пов’язаної з нею системи освіти. Проте, незважаючи на несприятливі умови, Україна переживала певне культурне піднесення. У Львові, Острозі, Києві, Перемишлі вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Никофор Параскез та ін. З’явилися наукові осередки, справжні гуманістичні центри учених людей, які брали активну участь у громадському житті, писали і перекладали різноманітні твори, укладали підручники і словники, проводили диспути, засновували друкарні, школи.

Двома найважливішими подіями відзначене українське Відродження XVI ст. В 1544 р. у Львові при церкві св. Миколая засновано Успенське братство. Це було неформальне, національно-релігійне об’єднання свідомих громадян (заможних міщан, купців, ремісників-селян, дрібних власників), занепокоєних станом православ’я та майбутнім культури. Збереглися статути братських громад, які вражають своїм гуманістичним змістом, турботою не тільки про спільне благо, а й окрему людину, її гідне життя. З плином часу ці організації зливалися у потужній братський рух, який у багатьох відношеннях визначав розвиток української культури Нового часу. Але вже у др. пол. XVI ст. братства стали прообразом громадянського суспільства. Спочатку вони опікувалися освітою городян (організовували школи, доступні для всіх верств населення, оплачували з громадської каси роботу вчителів і підручники), засновували бібліотеки, займалися науковою і видавничою діяльністю. Братства турбувалися і про належний християнину моральний клімат у сім’ї, гідний відхід людини із цього світу – для немічних і самотніх були засновані шпиталі-госпіси, де утримання й опіка здійснювалися за рахунок громади.

Але поступово братства почали втручатися в церковне життя, критикуючи тих православних ієрархів, які претендували на необмежену владу в церкві і зрадили звичаї, мову, віру свого народу. Розгорталася боротьба за пряме підпорядкування Константинопольському патріархові й незалежність від місцевих церковних владик. Є багато спільного, що зближувало діячів братського руху й ідеологів Реформації. Це критика пануючої церкви і кліру, допуск до проповідницької діяльності, переклади Біблії на національні мови та вільне тлумачення її текстів. Але головним було те, що поступово місцеві церковні ієрархи опинилися під фактичним контролем міської громади.

Друга важлива подія української культури XVI ст. – заснування у 1576 р. князем Костянтином Острозьким науково-просвітницького центру в Острозі, де працювали вітчизняні і західноєвропейські гуманісти. До нього, крім ученого гуртка, входила академія (колегія) – перший український навчальний заклад європейського типу, а також друкарня І. Федорова. Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі центру публікували полемічні твори слов’янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд. Саме з діяльності Острозької академії починалося вивчення Біблії як тексту, розвиток друкарства сприяв критичному перегляду релігійних рукописів. Разом з тим академія затвердила зразок української православної школи як тримовного ліцею, гімназії або колегіуму (слов’яно-греко-латинський колегіум).

Серед відомих українських гуманістів XVI ст. – поет і педагог Павло Русин із Кросна (бл. 1474-1517), який викладав у Краківському і Віденському університетах античну літературу. Він стверджував ренесансні ідеї про спроможність людини завдяки власним зусиллям, доброчесності та доблесті піднятися до рівня богоподібності, досягти земного щастя і залишитися в пам’яті людей. Лукаш з Нового Міста (пом. бл. 1542) – доцент філософії та магістр вільних мистецтв Краківського університету, рушіями суспільного прогресу визнавав людей творчих і освічених, до яких належав сам. Своїм головним досягненням він вважав перший в Європі підручник з епістолографії, бо мистецтво листування було для гуманістів дійовим засобом відстоювання соціальних прав і свобод, популяризації своїх поглядів. Поет і перекладач Севастян Кленович (1550 – між 1602-1608) – автор популярної тоді «Роксоланії», віршів та сатир, написаних польською та латинською мовами. Головні мотиви його творів – глибокий патріотизм та громадянське служіння рідному краю. Філософ і поет, автор поеми «Острозька війна» Симон Пекалід (1567 – після 1601) свій життєвий ідеал шукав в активній діяльності, наголошуючи на самоцінності людської особистості. Серед представників українського гуманістичного руху – культурно-освітній діяч і поет, перший ректор Острозької академії Герасим Смотрицький (пом. 1594) та його син Мелетій Смотрицький (1572-1633) –учений філолог і письменник; брати Лаврентій (пом. 1634) та Стефан Зизанії (1570-1600) – філософи, письменники, перекладачі.

До кола найвидатніших європейських гуманістів XVI ст. належав Станіслав Оріховський (1513-1566) – поет, публіцист, оратор, філософ, політичний діяч, якого називали «русинським Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Майже 17 років він навчався в університетах Польщі, Німеччини, Італії. Його учителями були Ф. Меланхтон і М. Лютер, а друзями – А. Дюрер, У. фон Гутен, Л. Кранах. Відомо, що католикові, який паплюжив православ’я – віру його матері-українки, С. Оріховський, котрий гордо називав себе Роксоланом, відповів двома гнівними трактатами, де відстоював гідність людини, її право на вільний вибір релігії та святий обов’язок шанувати віру предків. Серед його праць, написаних латинською та польською мовами, гуманістичний твір про природу демократичної держави – «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548).

Український гуманістичний рух XVI ст. міцнів завдяки безпосереднім контактам із представниками Північного Відродження і Реформації, тому інтереси вітчизняних мислителів поширювалися в історію, теологію, натурфілософію – вчення про природу, вільну від підкорення теологічному світосприйняттю.

Важливий здобуток наукової думки епохи Відродження – розвиток теорії природного права. Мислителі XVI ст. на відміну від попередників вважали, що таке право існує незалежно від Божої волі. Разом з тим природне право, вище людських законів, які при потребі можна змінювати. Ренесансна концепція природного права ставила на чільне місце невідомі у попередні епохи поняття вроджених для індивіда особистих свобод. Гуманісти вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати права на повноцінне життя, свободу совісті, слова. Їх відсутність або порушення свідчать про варварство, деспотизм і суперечать природному праву. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості, керуючись вказівками власного розуму. Задовго до Джона Локка С. Оріховський, П. Русин стверджували, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є запоруку справжньої свободи, основою їх прав і обов’язків.

Діячі епохи Відродження зробили значний внесок у теорію суспільного договору. Всупереч богословському вченню, вони стверджували, що королівська влада виникла внаслідок угоди між людьми, які добровільно служать обраному голові держави. Так, С. Оріховський вважав, що радники і слуги короля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Нікколо Макіавеллі, який радив королю не звертати увагу на моральність засобів при досягненні своєї мети, С. Оріховський пропонував монархові здобувати прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде його влада. Вітчизняні мислителі висловлювали ідеї, які дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої монархії в Європі. Передусім, гуманісти мріяли бачити в особі короля «філософа на троні»: мужнього, мудрого, справедливого та не байдужого до мистецтв.

Наслідуючи дух реформаційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної. Вони заперечували божественне походження влади й держави, виступали проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Це було значним кроком до вивільнення наукової думки від теології.

Значне місце в теоретичних міркуваннях українських гуманістів про державу належить проблемі війни і миру, актуальній тоді в усій Європі у зв’язку з постійними династичними, громадянськими, релігійними війнами. Загальноєвропейською була антитурецька тема, до неї зверталися С. Брант, У. фон Гутен, М. Сервантес. Але саме українські гуманісти виступили з ідеєю гуртування європейських народів для подолання турецької агресії. Ця ідея живе й донині в концепції «європейського дому».

Особливу зацікавленість вітчизняні мислителі XVI ст. виявляли до історії, яка розглядалася як людська драма в дії, а не реалізація наперед визначеного божественного припису. Якщо надприродні сили й вирішують людську долю, то, принаймні, не християнський Бог. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум і освіту. Властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам людей. За словами С. Оріховського, «історик нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю». Гуманісти звеличували людину – творця історії, радили вчитися на подвигах великих особистостей (політичних діячів, полководців), які, на їхню думку, стали відомими і безсмертними завдяки мудрим і розумним вихователям. Як і представники західноєвропейської ренесансної історіографії, українські гуманісти вважали історію важливим засобом пробудження свідомості народу та його історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни.

refamcv.ostref.ru referatujt.nugaspb.ru month.mfk-millenium.ru refalkc.ostref.ru Главная Страница