Співвідношення в людині природного, соціального,персонального та транцендентного.Вихідні цінності людського буття

Чим виправдане виділення для аналізу людини відношення природного та соціального? Перш за все тим, що у певному плані природне та соціальне постають протилежностями: соціальне обмежує природне, вводить його в певне впорядкування, регулювання, регламентацію, при чому все останнє здійснюється з участю свідомості.

Звідси випливають тези, що їх висловлювали вже давньогрецькі софісти, серйозно загострював Ф. Ніцше, по-своєму подавали 3. Фрейд та А. Камю:

природне і соціальне несумісні, вони перебувають у вічному антагонізмі;

соціальне обмежує, навіть - знищує природне, проте природне своїми безмежністю та спонтанністю постає єдиним та невичерпним джерелом будь-якого змісту та новацій в сфері соціального.

Отже, природне - єдиний живий та рухливий корінь сущого, а соціальне накладає на фонтанування природного заборони, обмеження, норми, регламентації. Через це, за 3. Фрейдом, психіка людини завжди перебуває в стані внутрішнього розладу. З іншого боку, неважко уявити собі, що було би з людиною, якби вона залишилася в лоні недоторканого природного: її потреби були би суто вітальними, і, отже, в неї не було би прагнення пізнавати, творити, вдосконалюватись.

Співвідношення природного і соціального постає внутрішньою проблемою людського способу буття, тобто лише на соціальному рівні життєдіяльності людина стикається із колізією між ними. І лише на соціальному рівні виявляються та розкриваються ті властивості природного, які входять в конфлікт із деякими характеристиками соціального.

Відповідно, можна стверджувати, що протистояння природного та соціального є суто соціальним, а конфлікт між стихійним та регламентованим виявляється як конфлікт між різними складовими процесу соціальної людської жи ггєдіяльності. Для людини не існує просто природного, а існує соціалізоване природне, так само, як не існує чистого соціального, а існує соціальне на грунті природного.

Тварини, як правило, дуже обмежені в своїх можливостях набувати індивідуальний досвід, але навіть тоді, коли його все ж здобувають, вони неспроможні передавати цей досвід, накопичувати, зберігати, тобто - збагачувати ним усіх інших представників свого роду. Саме ці здатності людина здобуває завдяки соціальному - штучно виробленим засобам діяльності, які матеріально закріплюють та виражають предметний зміст людської життєдіяльності.

В межах соціального проявляються і інші надзвичайно важливі сторони людського єства, зокрема - людська особистість (пер-сональність) та прилучення людини до трансцендентного.

Людська персональність - це Індивідуалізована людська цілісність, що проявляє себе через здатність людини бути самодіяльною, продукувати свою життєву активність виключно із свого внутрішнього духовного центру. Біологічно (тобто - матеріально) людина в процесі свого життя (якщо воно є досить тривалим) не залишається тою ж самою: за даними медицини абсолютна більшість клітин нашого організму через сім років замінюється новими; найбільш стабільними лишаються в нас генетична програма та нервові клітини. Проте від певного моменту внутрішнього прозрівання крізь все життя ми проносимо усвідомлення власної персональної самоідентичності, тобто незмінної ідентичності нашого Я (в деяких мовах цей момент позначається спеціальним словом, яке можна передати нашим словом "Язнь" або "Яйність").

Т Персональність - це наше духовне обличчя.

На чому воно тримається? Чому існує ця неперервна внутрішня наша самоідентичність? - Ці питання залишаються дискусійними, проте існує давня традиція пов'язувати персональність людини із її прилученням до трансцендентного, тобто до чогось такого, що перебуває поза межами матеріально-природного. В більшості випадків воно асоціюється із 0ідеальним, -fc абсолютним, -^цілісним, ^собітотожним, ♦сутнісно незмінним, ввічним. Неважко побачити в людській персональності прояви саме цих названих характеристик трансцендентного.

Розглянуте вище сперечання еволюціонізму та креаціонізму базується на вирішення питання про співвідношення природного та надприродного в людині.

За великим рахунком не визнавати людський зв'язок із трансцендентним було би безглуздо, оскільки досить очевидним є те, що деякими звичними своїми характеристиками людина явно виходить за межі фізичного та часткового.

Наприклад, той факт, що ми здатні передавати свої знання та досвід іншим людям, вказує на наш вихід за частковість, одиничність; наша здатність узагальнювати, потенційна можливість пізнавати будь-що, опановувати будь-якими видами діяльності, - все це є свідченнями прилучення до трансцендентного. Ясно, що і персональність, і прилучення до трансцендентного постають перш за все властивостями нашої духовності, нашої свідомості.

Персональне постає як індивідуалізація трансцендентального, а останнє - як його корені. Вважається, що поза відчуттям нашого прилучення до трансцендентного ми не здатні відчути в собі зміст та сутність персонального (М. Бердяев).

відчуття священого;

відчуття нашої глибинноїукоріненості в найперші засади буття;

здатність мати в людському інтелекті дещо таке, чого немає і не може бути у вигляді емпіричного існуванні: наприклад, уявлення про ідеальне, абсолютне, досконале, завершене, кінцеве, початкове, небуття, цілісність, надповноту.

Скоріше за все всі перераховані види відчуттів трансцендентного є лише різними сторонами або варіантами того ж самого, і у нас є всі підстави вважати, що у випадку відсутності у якоїсь людини подібних відчуттів в її житті не відбулося чогось найпершого, найважливішого, такого, що виводить нас за межі суто ситуативного фізично-матеріального перебування серед інших речей.

Для будь-якої людини велике значення мають ціннісні орієнтири, які виникають саме на грунті людської персональності та прилучення до трансцендентального. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини.

Т Цінність - це значущість чогось для людини.

Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень та якостей, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає найважливішим. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані "критичні ситуації") досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:

насамперед найвищу цінність — саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина - завжди мета, але не засіб); із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися жиггям належить самій людині;якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинках? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань.

Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, відсутністю обмежень; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності.

До філософських ідей Б.Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності. Як бачимо, тут враховується зв'язок свободи з межами. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода передбачає можливість змінити необхідність, по-іншому її упорядкувати або спрямувати. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов'язана з використанням певних природних необхідностей через їх зміну. Дії людини, яка не звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть сліпому невпоряд-кованому рухові. Розглянуті аспекти свободи дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм - наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності виключно від бажання та волі; фаталізм - заперечення будь-якої свободи, віра в те, що все в людському житті наперед та однозначно визначено; детермінізм визнання внутрішнього зв'язку свободи із необхідністю; оказіоналізм -заперечення можливості існування реальних зв'язків нашої свободи волі із обставинами життя, визнання таких зв'язків виключно випадковими.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її диференціацію за певними видами та проявами. Як звичайно, розрізняють такі види свободи.

Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально. Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя.

Свобода дії: коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій. Свобода волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого.

Негативний характер свободи (або негативна свобода): "свобода від чогось" (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.). Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів. Позитивно-творчий характер свободи: уміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти "відмички " до її розв'язання та змінити її.

Отже, можемо зробити висновок: свобода - це передусім не те, що надано людині (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі "можливості свободи" внаслідок своєї біологічноїнезапрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та дією.

До людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління, мужність), естетичні (краса, гармонія), соці окультур ні та ін.

referatxgt.nugaspb.ru tsn.deutsch-service.ru refamqi.ostref.ru vsc.deutsch-service.ru Главная Страница