Розмова з не-уявною коханкою

М.Р.

Я тебе помітив вперше

між уявним і неуявним.

Ми умовились тоді зустрітись там.

куди не можна ще ніяк дійти.

З першої зустрічі пригадую лише

тривожне хвилювання твоїх поглядів,

які розхитали моє життя і схилитнули

поміж дійсне і нездійснене.

Від тієї ж зустрічі пригадую,

як віддаль між нами збільшувалася,

і ми ставали чимраз менші й менші,

аж нарешті зникли і стали рідними.

Тоді я роздягнув тебе і взяв до ложа,

що простягалось від моєї до твоєї пристрастей.

Не усвідомивши присутності моєї,

ти відкрила спрагнені уста.

Тож я зайшов у ті уста, мов у ґранат,

і відчув, як через зуби

протискався струменем червоний сік

і збризкував гаряче тіло.

ти засоромилась і злизувала з тіла сік,

а з-під язика вигрівались квіти,

трепетом пелюсток покривали шкіру

і помножувалися по мені.

Я зрозумів тоді, що ми

ставали близькими для себе,

як загублені у небі зорі,

і далекими, як два кохання.

Тому я ухопився за твою красу,

аби не заблудитися у тобі

і не розлучитися навік

з самим собою.

Тому стискав твої набряклі груди,

і солодке молоко, набігле для дітей,

яких мені ніколи не народиш,

капало на руки.

Я спивав із пальців тепле молоко,

і біло-сині видива

відносили тебе, нездійснену

позад мого народження.

Із того саме місця, з переродження,

почав я мислити про тебе,

тобто відчувати оболонку форми

твоїх жадань.

Ти була велика, наче таїна.

І я не знав тоді,

Котрим би отвором клітинки

увійти у тебе.

Ми шукали способу, щоб народитися,

повислі між непевністю і жаданням,

поміж хіттю й незнанням, коли віки

минали нашу неприсутність.

Аж темні хвилі пристрастей

раптово піднеслися понад відчуття

і з-поза ночі викинули нас

на рінь кохання.

Я вигортав із забуття твоє непевне тіло

й набирав його в плівку пам’яті,

аби не загубитися ще раз у ньому

і не розминутися з собою.

Коли я при торкнув губами твої брови,

вони схитнулися з провалини чола

і сколихнули сіро-синім очі,

що здивовано поглянули у мій неспокій.

твої уста стреміли шепотом

і, збуджуючись, натягалися до мене.

щоб втягнути мої губи вглиб

розпаленого рота.

Груди наповнялися тривогою,

пружавіли й рожевим болем сосків

вщеплювалися мені у тіло.

Ти ж кидалась нестямно піді мною

і косою била об вологу рінь.

Живіт твій вислизав мені

з-під клубів і розхлюпував гарячу рідину

у найтемнішій улоговині.

Аж ти відкрилась навстіж,

утискаючи мене ногами в себе,

обдихаючи мене ясним волоссям;

а я вникав у тебе й заникав у твоїй плоті.

Часточки свідомості моєї

промивалися твоєю хіттю

й розчинялися в судинах

місячного світла.

І я віддалювався знов

від тебе

і ставав далеким шепотінням

з потойбіччя.

Ночами, коли ти гола засинала

поміж тугою і жаданням,

я вкроплював у стать твою

краплину позасвіття.

І ти брела тоді крізь сни і спомини

до наших днів кохання,

які відбулися, та не були

в мені, які зосталися з тобою

по тім боці. Я ходив стежками

наших проминань,

визбирував забуті дотики

із найінтимніших твоїх заглибин.

Та з дотиків зостались

безтілесні плями в пам’яті,

і я, відчувши біль душі,

тривожно прикривав тебе ранковим світлом

і чекав у спомині на тебе.

І чекатиму

при вході в потойбіч,

щоб бути

радістю твоїх мигальних днів,

болем костей твого тіла,

згустком крови твого Духа,

тугою глухого позачасся.

Ми бо мусимо дійти до себе:

крізь віки, світи і засвіти,

крізь події, спомини і забуття,

щоб нарешті зникнути і стати рідними.

Бо я тебе помітив на початку

поміж булим і небулим,

і ми умовились зустрітись саме тут,

звідки не можна вже ніяк прийти.

Вірші прощання

(цикл)

Ластівка

залетіла

в мою пам'ять

і випила

найкращі спомини

про тебе.

Літо

випало із пір

мого життя,

і я не знаю:

по котрий бік весна,

по котрий осінь.

Слухай,

хочу тобі сказати,

що куди не гляну –

ніде тебе не бачу.

Слухай,

хочу тобі зізнатися,

що куди не піду – ніде тебе не застаю.

Слухай,

хочу тобі повідомити,

що шукаю за тобою:

між книжками,

які ми писали

і недописали;

між фотографіями,

які виповнюють

два життя;

в картинах,

у які ми входили

і не знайшли себе;

у простиралах,

між якими зблідло

наше кохання;

в дванадцяти роках,

які пропали

у твоїй бездушності.

Подорож по коханнях

моє життя подерте на строфи

любови й зради

моє життя покрите знаками

гіркої знади

за кожну ніч проникання

в жіноче тіло

моє нутро втискалося в себе

і самотіло

а тепер я стою на вітрі

перемитий

на сивіючім зламі віку

пережитий

* * *

Стенлі Кюніцу

Метелик

освітив на мить

гілку черемхи

й полетів.

Я згорнув із гілки

ясність

у долоню

і вдивлявся в неї,

щоби усвідомити себе

метеликом

на руці

Всевишнього.

(Із збірки «Вірші кохання й молитви», 2002)

Марія Ревакович

Над могилою Шевченка

Коли б уміли мовчати

принесли б тишу тобі

й поклали замість квітів

у підніжжі твого склепу.

Коли б вміли відчувати

чули б – пахне повітря

думами а голос ріки

вигладжує зморшки неба.

Коли б вміли бачити

сон зійшов би з повік сердець

й очі стали б вічним листям

на гілці твоєї пісні.

Споглядання листка

з пуп’янка – зеленими м’язами

відкриваю довколишній світ

простягаю тіло на довжину дня

росту зеленію наповнююсь соками

лицем до сонячного променя

ця птаха що пролітає повз мене

і не помічає моєї молодости

хоч і торкнула мене краєм крила

розсипаючи жмут згуків

чи її світ теж такий зелений?

закохуюся в її жовто-сірі пера

що знають тяготу землі і легкість неба

мрію стати вільним як вона

пірнути у простір із невидимими крилами

заголубіти синім небом

з гілки зриває мене грозовий вітер

лечу моє тіло корчиться старіється

піді мною щось чорне (тужу за зеленим)

відтак приходить смерть

вона суха

* * *

в годині поза нашим часом

зоряний ніж

розрізав небо

відчинилися ворота світла

й усі частинки з’єдналися

з первинним вогнем.

* * *

розтулюю для тебе

спрагу

але місяць

не ти

скривленою лійкою

вливає в мене

трохи

срібної роси

і засипаю

вогко

несповнено

* * *

коли

спросоння

торкаєш мої груди

ласкаво

вони кругліють

усміхнено

* * *

про мою любов до тебе

говорить кожний листок

кожна стеблина

кожний камінь

* * *

Завтра

відмовилося

вислухати нас.

Сьогодні

розклало шахівницю

днів і ночей

і дає нам мата.

Задихано

йдемо назад – у вчора.

Так хотілося б

зняти з душ плащі

повісити тіла десь…

у глибокій шафі без дзеркал

а залишити

тільки очі

встромлені в майбутнє

і погляд

вселений в любов.

(Із збірки «Зелений дах», 1997)

Сорок стилізованих гайку

твоє обличчя

розщепилось на кінчиках

моїх нервів

у вусі – шкірка

твоєї пісні прилиплп

і голубить

бачу тебе прозорого

в краплині молитви

і тужу

твоя любов

тече прозорою річкою

в моєму серці

розкриши мене

на зернятка й посади

в клітини рук

без тебе – ніч

заходить мені у вічі

й заливає зір

припливи до мене

на росі ока й звогчи

мені уста

пробуджуюся

в музиці твого тіла

я – його струна

твоє тіло – це

матерія що називається

добро

мою шовкову нагість

прикриваєш

ранковим віддихом

вливаєш в мене

сім'я й доглядаєш як

добрий городник

в моєму лоні

круглія твоя мрія

мені вагітно

поглянь на мене –

твої дотики сплять

на моєму обличчі

скажи милий

чому зірки поселились

в моєму волоссі

літня спека

роздягає наші пристрасті

і ми нагі

твій язик – це ще

один цвях для розп’яття

моєї спраги

запроси місяць

на наше кохання хай

і нас освітить

миска усміху

у долонях розливається

похіттю

по наших тілах

котиться нагий місяць –

роздягає нас

твоє тіло –

хустина проколена

колючками сосок

на простиралі

ясніють твої очі

білим спомином

не зігнешся вже ніколи

бо я росту деревом

в тобі

снилися мені

твої уста немов два

схрещені списи

на устах

докори попеліють

і облітають глухо

вітер вліз тобі

у черевики й жене

я залишаюсь

на прощання

даруватиму тобі

палицю місяця

любов теж старіється

закриває очі

і відходить

Ця тиша кругом нас

то молитва дерев

за нашу любов

після розлуки

розливаю уста

на твоє обличчя

в твоїм погляді

парко спіють малини

і манять мене

моє волосся

на твоєму лиці мов

струги водопаду

зарази мене

вічністю своїх вуст

і вогнем пристрасти

твій поцілунок

холодний як обручка

з підмізинного

в наших очах

відбивається захід сонця

і сумерк нас

приходиш звуком

осінніх дерев і

зжовклою казкою

з-під твоїх брів

витікають ревнощі

мов слизькі гадюки

твої погляди

як гайку – пахнуть сонцем

й гілкою вишні

любов – неначе

старий подертий плащ що

висить на кілку

наші голоси –

скорбні двійники

мов крила вітру в степу

навіть подушка

на твоєму ліжку дихає

споминами

(«Сучасність», 1989, ч.10)

Віра Вовк

Либідь

мої вітри – боривітри

а я лебідка

сестра – галіонська статуя

на кілі ковчега

сестра – біле диво

полянське

зародили поля

зашуміли бори Боричева

постав город мов марево

я сплеснула руками

і річкою стала

щоб у плесі сховати обличчя

княжого города

щоб зберегти город братів

у власнім обличчі

Ольга

мені сниться сон-марево

що я вже не месниця

що простила смерть лада

і голуби з горобцями

несуть галузки цвітної верби

до гнізд ворога

і сниться ніби я топчу

пурпур киреї

роздягаю брокат

та в самій волосяниці

за руку з онуком

спинаюся білою церквою

на шпиль осяйний

трімкої гори

у порталі

оглядаюся і бачу

довкола море хлібів

і чую як співають осанна

золотими устами

Ярославна

не знаю як прочитати

залізний степовий запах

скигління чайки

багрець неба

ось айва б’є поклін землі

дрижить струна? тятива?

де ти

мій ладо?

акафіст гуде від каплиці

жертву приносять на капищі

Сонцю Вітру Дніпрові

молюся

Роксоляна

судно без вітрила пливе в затон

що його крижень креше крилом

краплі фонтану в серайлі

рахують довгі хвилини

поля моругі і картаті – спомин

із полу вінка ранку – бинди проміння

Ти пишеш мою долю в книзі дюн

мій сон Ти поклав охляп на вітер

тепер я тільки тривожний крик чайки

в порогах перед бурвієм

Маруся Богуславка

з очисної покути

билиною мене співають

рятувати життя це – добре вмирати

щоб не скривдити ні тотема

ні людини ні дерева

ні птаха ні каменя

щоб земля не прокляла

твоєї плоті

не вивернула її

з очима повними порожняви

падлом для гайвороння

рятувати життя це – повертати обличчя

соняшником

за сумлінням

Бондарівна

не дозволю щоб мене цілували

заяложені губи

гуляю в вибиванці

не в адамашках

і до алькиру не впущу

виродливого пана

моє кохання ятрене

ялене передчасно

летить над виносами

Катерина

полями

байраками

канавами міста

несу своє важке лоно

за семафорами

до сподіваного гнізда

байдуже сонце

не просльозиться

не поласиться до колін

вовчий вітер

не знаю –

пречиста грішниця –

що мені заборонений рай

навіть баштан

навіть убогий квітник

тільки одна грядка моя

десь біля тину

чужого цвинтаря

(Із збірки «Жіночі маски», 1994)

Чорнобильська Богоматір

Я бачила тебе в іскрах мороку:

вітер ніс по обдертому полі

сірі нитки волосся, і капала кров

з порепаних п’ят у чорнозем.

Потім ти впала між скиби

і в корчах материнства

дала виродкові життя,

назвавши Христом.

Його забрали від тебе

і розп’яли страхопудом

на перехресті, щоб світ не наважився

збирати плоди твоїх піль

ні ягоди лісів.

Сліпозорі олені

підходили аж до вікон покинутих хат,

шукаючи доброти, але там зяяли тільки

пустка і смертна тиша.

І ти, причинна, пішла мерехтіти шпагами

в серці та роздавати калаталки маківок

з насінням стронцію для бездомних дітей,

що зводили до тебе рученята.

* * *

По ранковому небу торочаться ангельські крила,

кирея язиків Святого Духа

зійшла хоралом.

То дзвонить

золотогорлий день,

то кличуть вузлуваті дороги

легко двигати тяжкі відра

не розливаючи ні краплини

призначених буднів.

Освяти їх

на шпилі скляної гори, королево!

Візьми кривобоку скрипку

моїх старань і добудь з неї

таку овогнену мову,

що наче напій чудотворний

воскресає померкле життя.

(Із збірки «Молебень до Богородиці», 1995)

* * *

де часи атенців

що в незвичних костюмах і масках

вітали ефебів з містерій

вуличною забавою?

де часи карнавалу

перед суворим постом

що попільним хрестом на чолі

memento mori пригадував?

сьогоднішній день

затер свій сакральний корінь

нині смагляву плоть

виставляють чужим зіницям

на продаж мов м'ясо на ятках

* * *

Л.К.

Йоганн Себастіян Бах

не пощадив підметок черевиків

на пішу подорож –

бо Арнштадт не під Любеком! –

щоби послухати концерту Букстегуде

Йоганн Себастіян Бах

не пощадив ні часу ні зусилля

на власноручні копії

деяких партитур улюбленого

майстра Вівальді

ця скромність генія

у вічності увічнює його

Людиною

* * *

золотий безсмертник

покотився за шпиль гори

а на вікнах у мене

синіє сон-трава

я думаю про безсмертя

коли над землею звисають

зґарди сузір’їв

а внизу колискове дихання

морських хвиль

(Із збірки «Віоля під вечір», 2000)

Київська школа поезії

Віктор Кордун

Немовлене ім’я

3. Дим на вустах

Ім’я твоє – це берег

мого існування.

Благословляється на світ

твоїм розсвітним іменем.

Ним означаю кожен день,

молюся ним беззвучно

й цілющо сповідаюся.

Твоїм найменням заклинаю трави

і викликаю п’янкі дощі,

велю твоїм імям

цвісти степам і лукам.

Мовчу так іменем твоїм,

аж терпне в роті,

і дим священний

гіркне на вустах.

Ця ніч

Це була ніч, коли кожному нараз прояснилася його обмеженість у собі: птиці зрозуміли своє нещастя у крилах, дерева своє – у стовбурах та корінні, і я своє – у моєму, нехай би навіть найкращому, тілі, обличчі…

Настільки заглиблені, аж недосяжні, замкнені і віддалені так, що й побачити іншого ніяк, розокремлені власною формою, всі ми даремно тягнулися до протилежного, не бути собою: зникнути? чи це дорівнює бути всім?..

…і гнотик свічки, що сама згасила себе, заповнює хату темінню, але ж стіни!..

…і глечик радіє, розмиваючи свої боки, але ж знову звичайна калюжа, де те синє без форми й без кольору?!

…і я хочу в тебе, як задубіла у листопаді яблуня назад у зернину, у твоє розпростерте тіло – канути у безмежних доземних і підземних джерелах при твоєму початку:

ця ніч не минає…

* * *

Прийди – і освяти моє мовчання,

мов кущ німий, я жду твого вогню.

Моїй печалі не судилося згорання,

лиш смерть свою до неї приклоню.

Який величний світ! Яке життя незнанне!

І ти цілюща, як живий вогонь.

Збери мій попіл, з нього знов постане

пломінчик світла між терпких долонь.

Хай жар гіркий, але життя незгасне –

колись тут знайдуть синьооку сіль.

Якщо й не зараз, то одначе вчасно

все доцвіте серед вселенських піль.

Те, що було, і те, що тільки буде,

в нас, у глибиннім небі: росяниста нить.

застиг наш сон прадавній в мідних рудах,

і золото задумливо мовчить.

Із далечі у далеч між світами

шлях миготливий наш, немов пунктир.

Ми є – й нема. Нема – й знов є. Світає

твоя душа – моїй дарує мир.

Прийди і освяти моє мовчання.

Яблуко поміж нами

Від тебе до мене,

від мене до тебе,

безперестанку – без початку й кінця –

качаємо яблуко.

…де взялося воно поміж нами?

Голосять всередині цілого і непроникного

розкриті зернини,

а ліс поміж нас розростається,

чорний яблуневий ліс.

…де взялося воно?

Пішли в той ліс ловці птахів –

не повернулися:

жодної там синиці.

Пішли в той ліс ще й дівчатка – не повернулися:

жодної там квітки.

Від тебе до мене,

від мене до тебе,

безперестанку – без початку й кінця –

качаємо ціле,

завжди ціле яблуко.

…де взялося?

referatpxb.nugaspb.ru refaocp.ostref.ru tbe.deutsch-service.ru lay.opsreferat.ru Главная Страница