Особливості реформування економіки в постсоціалістичних країнах

Спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити ме­тоди управління економікою при збереженні основ соціалістич­ної системи були задіяні ще в 60-х роках минулого століття. В СРСР була проголошена ідея «ринкового соціалізму»,яка мала втілитися в економічну реформу 1965р. Реформаторський про­цес очолив голова Ради Міністрів М. О. Косигін. Реформа перед­бачала надання підприємствам більшої свободи дій у плануванні номенклатури виробництва, розпорядженні фондом заробітної плати, самостійності у виборі партнерів щодо кооперації і реалі­зації продукції, у виході на зовнішні ринки. Фактично це була модель, подібна до югославської, яка вже існувала реально. Якби реформа здійснилася, криза соціалістичної системи відтягнулася б, а в разі заглиблення реформи радянська економіка безболісно еволюціонувала б у ринкову. Але цього не сталося через різку про­тидію консервативних політичних кіл, що взяли гору в керівниц­тві компартії й уряду СРСР. Реформа була згорнута вже наприкі­нці 60-х років.

У соціалістичних країнах Центральної Європи реформаторські спроби того часу виявилися більш вдалими, хоча й вони були далеко не радикальними. Так, в Угорщині підприємства отримали право самостійно реалізовувати свою продукцію; в межах фонду заробітної плати могли визначати оптимальну кількість зайнятих, а при вивільнені якоїсь кількості робітників решта одержувала підвищену зарплату. Була здійснена реформа цін, внаслідок якої ціни внутрішнього ринку ув'язувалися із світовими цінами. Лібе­ралізація цін призвела до їх тривалого зростання. У 80-х роках сфера ринкових відносин в Угорщині розширилася. Почав фор­муватися ринок цінних паперів та іноземної валюти. Розширило­ся приватне підприємництво в промисловості й сільському гос­подарстві. Наприкінці 80-х років були задіяні антиінфляційні за­ходи, ціни стабілізувалися. Почався приплив іноземного капіталу в країну.

У Польщі реформи почали здійснюватися ще з початку 80-х років. Була розширена зона, в якій діяли ринкові (а не директив­ні) ціни, приватна власність допускалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Система централізованого планування поступово змінювалася системою урядових замов­лень підприємствам. Був легалізований ринок іноземної валюти. З кінця 1989 р. уряд відмовився від контролю за цінами, але вод­ночас обмежив зростання заробітної плати.



Цінова реформа здійснилася також у Чехословаччині, при цьому підвищувалися ціни на ресурси і знижувалися на споживчі товари. Було також надано більше оперативних прав промисло­вим підприємствам.

Реформування економіки в Китаї розпочалася з 1978 р., коли Ден Сяопін проголосив початок тривалої і послідовної реформи. Взірцем до неї спочатку була реформа народного господарства СРСР 1965 р. Проте згодом керівництво Китаю пішло на сміли­віші й радикальніші перетворення. Реформування почалося із сільського господарства, де було дозволено мати присадибні ді­лянки. Легалізовано було також дрібний приватний бізнес у про­мисловості й сфері побутових послуг. Це дало відчутний по­штовх збільшенню обсягів виробництва й зростанню заробітної плати, а отже, — й розширенню внутрішнього ринку. Були до­пущені договірні ціни, уведено сімейний підряд, почалося ство­рення спільних підприємств (з державним і приватним капіта­лом) під жорстким урядовим контролем. У 80-х роках було про­голошено курс на побудову системи соціалістичного товарного господарства;при цьому планове господарство також зберігало­ся, але сфера його застосування дещо звужувалася. На цьому ета­пі відбувалася реформа ціноутворення. Скорочувалася номенклатура товарів з централізовано встановленими цінами і розширю­вався контингент товарів (в основному споживчого характеру) з ринкове регульованими цінами. Поступово лібералізація цін по­ширювалася.

Широке розгортання економічних реформ у колишніх соціалі­стичних країнах почалося в 90-х роках, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою рефор­мувань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу; механізмом досягнення мети визначе­но перехід до ринкових економічних відносин.Тобто ринок виступає не самоціллю, а засобом.

Однією з головних проблем реформування стало питання про методи й темпи економічних перетворень. З'явилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин і перехід до ринкового механізму якнайшвидше (так звана «шокова тера­пія») — цей шлях обрала більшість країн; поступовий, еволюцій­ний метод формування, що зберігає сильні позиції державної ад­міністрації, — таким чином здійснюються реформи в Китаї і (з деякими оговірками) в Білорусі.

Найбільш рішуче «шокова терапія» впровадилася в Польщі, яка однією з перших серед країн Центральної Європи стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супрово­диться болісними соціальними явищами, падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється й реформи проявляють свій позитивний результат. Першими із «шокового стану» вийшла відносно розвинута група країн Центральної Європи — Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, в той час як інші країни Центральної та Східної Європи почали виходити з кризи лише з кінця 90-х років.

Реформи у Польщі, які здійснювалися за планом міністра фінансів Л. Бальцеровича, включали, зокрема, такі заходи: різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; впровадження конвертованості національної грошової одиниці (злотого); лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі; отримання кредитів МВФ на стабілізацію економіки; швидку структурну перебудову економіки проведенням прискореної приватизації; прийняття нового економічного законодавства; від­биття національної економіки для іноземних інвесторів.

Рішучі дії польського уряду щодо реформування економіки розпочалися з 1990р., коли було «відпущено» ціни на 90 % видів товарів та послуг, тобто була здійснена цінова лібералізація. Під­приємствам була надана самостійність у фінансових питаннях, у закупівлі сировини й реалізації продукції. Проте ці дії призвели до інфляції та зростання цін вже в 1990 році інфляція зросла на 69%. Скоротилося промислове виробництво, зростало безробіт­тя З 1991 р. уряд запровадив більш жорстку фінансову політику, Інфляція суттєво скоротилася. Було підвищено ставку відсотка за кредит до 50 %, а потім навіть до 80 %. Проте така висока ставка не стимулювала економічну ініціативу підприємств, тому напри­кінці 1991 р. вона була суттєво знижена. Розпочалася приватиза­ція підприємств. У країну став надходити іноземний капітал.

Після завершення «шокового етапу» реформування економіки Польщі стабілізувалося й розпочався динамічний розвиток. Позитивні показники приросту ВВП й промислової продукції почалися з 1992р., а в 1996р. Польща досягла дореформеного рівня виробництва.

Реформи в Чехословаччині (в 1993 р. розділилася на Чехію та Словаччину) розпочалися в 1990 р. з масової приватизації держа­вних підприємств. З початку 1991р. було здійснено лібералізацію цін. Які в Польщі, тут перший етап реформ супроводжувався інфляцією та падінням виробництва. Проте інфляція не набула такого характеру, як у Польщі, ціни зросли лише на 59 % за 1991 р. Надалі вдалося приборкати інфляцію, вона вже не пере­вищувала 10 %.

В Угорщині реформи були більш поступовими, оскільки вони розпочалися раніше. Тому вони й відбулися тут з найменшими втратами. Самостійність державних підприємств була забезпече­на певною мірою ще у 80-х роках; в 90-х роках розпочалася їх приватизація. Вже на початку цього десятиліття до Угорщини швидко пішов іноземний капітал; наприкінці 1993 р. прямі інозе­мні інвестиції в Угорщину за обсягом становили половину усіх інвестицій західних країн у Центральну та Східну Європу.

Позитивними наслідками реформ у країнах Центральної Єв­ропи стали: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямі суттєвого підвищення частки приватного сектора; збіль­шення обсягів зовнішньої торгівлі; зростання продуктивності праці; поступове зростання обсягів ВВП.

Проте не всі проблеми було вирішено успішно. У цих країнах залишається досить високим рівень безробіття. У 2002 р. він ста­новив у Чехії 9,8 %, Угорщині — 5,8, Словаччині — 17,2, Слове­нії— 11, Польщі — 18,1 % . Уповільнилися темпи приросту ВВП після 2000 р. Фактори, що сприяли активному економічному зро­станню в 90-х роках (приватизація, приплив іноземного капіталу і т. ін.) значною мірою виявилися вичерпаними.

Але Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також Естонія, Латвія й Литва у 2004 р. були прийняті до Європейського Союзу. Це означає, що їх вже визнано країнами з ринковою економікою. Отже, перехідний етап для цих країн завершився.

У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Практично тільки з 2000р. почалося наростання темпів економічного розвитку, протягом же 90-х років виробниц­тво в колишніх республіках СРСР скоротилося майже вдвічі. Відбувалося зникнення цілих галузей виробництва, особливо у сфері високих технологій. З'явилося й наростало безробіття. Рі­вень життя основної маси населення різко впав.

Порівняно з 1990 р. ВВП Росії в 1999 р. становив 50 %, Украї­ни— 41 %'.

Така ситуація склалася через невдале, необачне застосування методів «шокової терапії», для якої тут умови були менш сприят­ливими, ніж у країнах Центральної Європи. Перед початком про­цесу реформування держава мала майже абсолютну монополію в усіх сферах виробництва. Приватний сектор ще не склався. Ціно­утворення жорстко регламентувалося. Суб'єкти економічної дія­льності не мали досвіду праці в ринкових умовах.

На перших порах основним напрямом реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін. Приватизація дер­жавної власності в країнах СНД мала форму «ваучеризації», коли кожний громадянин одержував ваучер, тобто документ на право володіння часткою державної власності; цей ваучер він потім мав право вкласти у будь-яке підприємство, що підлягало приватиза­ції. По суті, відбувався поділ на дрібнесенькі частини державного майна. Основною формою власності в процесі роздержавлення стала колективна, згодом підвищувалася частка приватного сек­тора. Державна власність у більшості країн СНД наприкінці 90-х років становила не більше як 8 %.

Лібералізація цін, яка була проведена без огляду на реальний стан економіки, призвела до інфляції нечуваних розмірів. Так, протягом 1992—1996 рр. індекс споживчих цін зріс у Молдові в 15 тис. разів, Білорусі — в 39,6 тис. разів, в Україні — в 42,5 тис. разів. Тільки в другій половині 90-х років інфляцію вдалося приборкати здійснення грошових реформ. Були запроваджені на­ціональні валюти (в Україні— в 1996р., найпізніше серед усіх країн СНД). Починаючи з 2000 р., в більшості країн цього регіону інфляція має помірний характер, хоч її рівень вищий, ніж у роз­винутих країнах.

Непідготовленим рішенням стала також лібералізація зовніш­ньої торгівлі. Більш дешеві й якісні зарубіжні товари буквально придушили національне виробництво багатьох видів легкої та харчової промисловості, автомобілебудування.

З другої половини 90-х років економічні реформи в країнах СНД набули більш систематичного й послідовного характеру. Була завершена грошова реформа, упорядковано законодавство про зовнішньоекономічну діяльність, в цілому наближався до за­вершення процес роздержавлення власності. В ряді країн розпо­чалися аграрні реформи, завдяки яким селяни одержали землю у власність. Поступово зростав приплив іноземних інвестицій, хоч його темпи поступалися темпам у країнах Центральної Європи. Усе це підготувало підґрунтя спочатку для припинення падіння, а потім і для економічного зростання. Починаючи з 2000р., темпи приросту ВВП у більшості країн СНД перевищували аналогічні показники країн Центральної Європи.

Проте не всі проблеми вирішено. Рівень 1990 р. економіка жо­дної країни СНД станом на кінець 2004 р. не досягла. Дале­кою від оптимальної залишалася галузева структура економіки: в Росії і в структурі ВВП, і в експорті переважав паливно-енергетичний комплекс, в Україні — металургійний; частка ма­шинобудування невисока. Вкрай повільно здійснювалась техноло­гічна перебудова економіки, витрати на науково-дослідні роботи були зовсім недостатні. Рівень життя основної маси населення значно поступалася країнам Західної Європи.

Отже, стратегічною метою країн Східної Європи на сьогодні­шньому етапі є прискорення темпів розвитку економіки й техно­логічна перебудова промисловості. В зовнішньоекономічному плані — активізація діяльності на зовнішніх ринках, пошук ста­більної ніші для своїх товарів та послуг, диверсифікація партне­рів щодо зовнішньої торгівлі. Стратегія відносно економічної ін­теграції в різних країнах СНД не однакова. Україна чітко визна­чила свій напрям — до Європейського Союзу; на це націлена та­кож Грузія; Росія, Білорусь, Казахстан виступають за більш гли­боку інтеграцію на теренах СНД.

Главная Страница