Розділ І. ВСТУП ДО ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 11 сторінка

Під час розгляду такої заяви суд має встановити факт затримки нарахо­ваної працівникові заробітної плати, розмір належної йому грошової суми.

До заяви про видачу судового наказу додається документ, що підтверд­жує розрахунок грошових сум, нарахованих заявникові, проте не сплачених йому, зокрема довідка з бухгалтерії підприємства, установи, організації про заборгованість із заробітної плати, розрахунковий лист тошіо.

Слід звернути увагу, що суди не завжди дотримуються вимоги, передба­ченої у ст. 367 ЦПК України, що у справі про стягнення зарплати рішення в обов'язковому порядку приводиться до негайного виконання в межах зарплати за один місяць. Для цього спеціального клопотання заявника не потрібно, вказана процесуальна дія є обов'язковою для суду в силу прямої вказівки закону.

Крім цього, в Узагальненні судової практики у справах наказного про­вадження Верховний Суд України зазначає, що вимоги про стягнення в порядку наказного провадження середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку суди можуть розглядати на підставі п. 2 ч. 1 ст. 96 ЦПК України з видачею судового наказу.

Судовий наказ може бути виданий, якщо заявлено вимогу про компен­сацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника (п. З ч. 1 ст. 96 ЦПК України).

Розшук відповідача у цивільному процесі передбачений ст. 78 ЦПК України, якщо місце перебування відповідача невідоме, і здійснюється він лише в окремих категоріях цивільних справ, а саме, за позовами про стяг­нення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи.

У таких випадках суд своєю ухвалою оголошує розшук відповідача, який проводять органи внутрішніх справ. Водночас у ст. 78 ЦПК України зазначено, що витрати на проведення розшуку стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду. Отже, крім позовного провадження, тут можливе й наказне провадження, коли стягнення витрат на розшук буде здійснюватися з відповідача і за судовим наказом. Заяву про видачу судового наказу вправі подавати органи внутрішніх справ, що здійснюва­ли розшук відповідача, до якої додається документально підтверджений розрахунок витрат.



У виконавчому провадженні розшук боржника, дитини або транспорт­них засобів боржника здійснюють органи внутрішніх справ на підставі ст. 42 Закону України від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження».

Залежно від категорії ухваленого судового рішення розшук боржни­ка, дитини або транспортних засобів у виконавчому провадженні може

бути обов'язковий та факультативний. За цим критерієм можна визначити суб'єкта звернення із заявою про видачу судового наказу, яким не завж­ди буде орган внутрішніх справ. Науковці висловлюють зауваження до редакції ч. 1 п. З ст. 96 ЦПК України про отримання за судовим наказом компенсації витрат, пов'язаних із розшуком боржника-громадянина, його транспортних засобів та розшуком дитини, оскільки складається враження, шіо на користь органів внутрішніх справ або стягувача витрати на розшук стягуються не в повному обсязі, а частково, тому слово «компенсація» пропонують замінити на «стягнення».

Перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, визначений ч. 1 ст. 96 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 96 ЦПК України, судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом. Проте це не означає, що будь-яка безспірна вимога може бути предметом розгляду в наказному провадженні. Можливість кредитора звернутися із заявою про видачу судового наказу на вимогу, не передбачену у ЦПК України, має бути чітко визначена законом. Зазначимо, що ця норма викликає жваві дискусії серед науковців: одні вва­жають її вдалою, інші ж, справедливо, піддають критиці. Погоджуємося з тими вченими, які вважають, що бланкетність норми, яка міститься у ч. 2 ст. 96 ЦПК України, ускладнюватиме судову правозастосовну діяльність. Доцільніше, враховуючи суть та значення наказного провадження, перед­бачити вичерпний перелік вимог для видачі судового наказу безпосередньо у ЦПК України.

Проте найцікавішим є те, що сьогодні існує судова практика видачі судових наказів за вимогами, не передбаченими ч. 1 ст. 96 ЦПК України. Така практика суперечить п. 1 ч. 1 ст. 100 ЦПК України, оскільки в жод­ному іншому законі не передбачено якихось додаткових вимог, за якими може бути видано судовий наказ.

Так, в Узагальненні Верховного Суду України зазначено, що за період 2006 р. і І півріччя 2007 р. суди розглянули З тис. 759 заяв про видачу судо­вого наказу за іншими вимогами, ніж передбачені ч. 1 ст. 96, що становить 1,3% загальної кількості розглянутих заяв про видачу судового наказу. У деяких заявах та доданих до них документах вбачався спір про право. Таке судочинство не відповідає вимогам чинного законодавства, є незаконним, отже, і судовий наказ є неправосудним.

Заяву про видачу судового наказу подає до суду особа, якій належить право вимоги:

- якщо заявляється вимога, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у пись­мовій формі - одна зі сторін, яка є кредитором, або третя особа, якій належать права щодо боржника чи кредитора, у випадках, встановлених договором;

- якщо заявляється вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати - працівник;

- якщо заявляється вимога про компенсацію витрат на проведення роз­шуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника - фізична особа, орган внутрішніх справ, орган виконавчої служби.

Відповідно до засад диспозитивності, ініціатива порушення наказного провадження належить кредитору, який реалізує своє право на судовиіі захист суб'єктивного матеріального права, яке порушив боржник. Аналіз частин З і 4 ст. 98 ЦПК України свідчить про те, що заяву про видачу судового наказу від імені заявника може подати його представник за на­явності у нього належно оформлених для цього повноважень (ст. 42 ЦПК України).

Неоднозначним у теорії цивільного процесуального права є питання щодо участі в наказному провадженні прокурора, органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування як суб'єктів, які можуть ініціювати наказне провадження.

Згідно зі ст. 36-1 Закону України від 5.11.1991 р. «Про прокурату­ру», підставою для представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Пред'являючи таку заяву до суду, прокурор зобов'язаний не тільки зазначити на порушення інтересів громадянина чи держави, але й зробити посилання на конкретний матеріальний закон, який ці інтереси охороняє, та мотивувати причину, з якої громадянин не може самостійно звернутися до суду.

У своєму Узагальненні судової практики розгляду справ в порядку наказного провадження Верховний Суд України відзначає, що здебільшо­го прокурори подають заяви про видачу судових наказів за результатами здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законодавства та за умови виявлення порушень. У такому разі прокурор діє не як представ­ник фізичної особи в суді, а як посадова особа, що представляє інтереси держави. Згідно з ч. 2 п. 6 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», до повноважень прокурора у межах нагляду за додержанням і застосуванням законів належить звертатися до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Отож у випадку звернення до суду прокурора із заявою про видачу судового наказу суд має її розглянути.

Також заяву про видачу судового наказу можуть подати й інші органи та особи, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК України).

Заяву про видачу судового наказу подають до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими ЦПК України. Це оз­начає, що заява, за загальним правилом, може бути подана до районного, районного у місті, міського або міськрайонного суду за місцем проживання

фізичної особи-боржника, місцезнаходженням юридичної особи-боржника. Крім того, можуть застосовуватися правила визначення інших видів тери­торіальної підсудності.

Заяву про видачу судового наказу заявник або його представник можуть подати особисто чи надіслати рекомендованим листом (з описом змісту) до суду першої інстанції, де її реєструють, оформлюють і передають судді в порядку черговості.

у заяві про видачу судового наказу має бути зазначено:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (наймену­вання) представника заявника, якщо заяву подає представник, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

3) вимоги заявника й обставини, на яких вони ґрунтуються;

4) вартість майна у разі його витребування;

5) перелік документів, ш,о додаються до заяви.

Заявник або його представник підписують заяву і подають з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників.

Залежно від виду вимоги стягувача документами, які подають разом із заявою про видачу судового наказу, можуть бути: оригінал правочину, на якому ґрунтується вимога заявника, інші документи, що підтверджують вчинення правочину, а також підтверджують невиконання боржником сво­го обов'язку за зобов'язанням; довідка про заробітну плату, розрахункові книжки, завірені виписки з розрахункової чи платіжної відомості, довідки з бухгалтерії організації роботодавця, письмовий грошовий розрахунок сум, які підлягають виплаті; документи, що підтверджують розмір витрат на роз­шук відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

До заяви, яку подає представник заявника, повинно бути додано доку­мент, шо підтверджує його повноваження.

За подання заяви про видачу судового наказу сплачують судовий збір у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження. Тому розмір судового збору слід обчислювати з кінцевого розміру судового збору за подання по­зовної заяви. С. Фурса звертає увагу на те, що суперечливим є положення цієї статті в частині формулювання «оспорюваної суми», яке, на її думку, слід замінити на більш точне - «ціни позову», оскільки у певних випадках йдеться про різні цифри'.

Зазначимо, що заявник у випадках, передбачених законодавством, може бути звільнений від сплати судового збору, суд може відстрочити або роз­строчити сплату судового збору.

' Див.: Цивільїіий процесуальний кодекс України : ііауково-практичиий коментар : у 2 т. / за заг. ред. С. Я. Фурси. - К. : Видавець Фурса С. Я. , КНТ, 2006. - С. 354-355.

У разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувану не повертається. Якщо стягувач пред'являє позов до боржника у порядку позовного провадження, то цю суму зараховують до суми судового збору, встановленої за позовну заяву (ч. 2 ст. 99 ЦПК України).

Відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.11.2005 р. «Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного за­безпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та госпо­дарських справ, та їх розмірів», розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення у наказному провадженні становить ЗО гривень.

Отримавши заяву про видачу судового наказу та додані до пеї документи, суддя повинен перевірити: чи відповідає вона за формою і змістом вимогам процесуального законодавства, правильність сплати судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а також чи немає підстав для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу.

Якщо суддя встановить, що заява про видачу судового наказу не відпові­дає вимогам ст. 98 ЦПК України, постановляється ухвала про залишення заяви без руху, яка не підлягає апеляційному оскарженню. В ухвалі вка­зують недоліки заяви про видачу судового наказу, строк для їх усунення, процесуальні наслідки невиконання ухвали суду. Якщо заявник не усуне зазначені недоліки у встановлений строк, суд постановляє ухвалу про по­вернення заяви про видачу судового наказу, і заява вважається неподаною. Крім того, ухвалу про повернення заяви про видачу судового наказу пос­тановляють й у випадках, передбачених ч. 2 ст. 121 ЦПК України. Ухвалу про повернення заяви про видачу судового наказу можна оскаржити в апеляційному порядку.

У ст. 100 ЦПК України зазначено лише дві підстави для відмови у прийнятті заяви нро видачу судового наказу:

- заявлено вимогу, не передбачену ст. 96 цього Кодексу;

- із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

Крім спеціальних підстав, можна виділити й загальні підстави відмо­ви у прийнятті заяви нро видачу судового наказу, які властиві позовному провадженню та передбачені ст. 122 ЦПК України. Такого підходу при­тримується і Верховний Суд України. До того ж, суддя повинен постано­вити ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо у спорі між тими ж особами, про той же предмет і з тих же підстав постановлялась ухвала про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу. Це випливає з ч. 2 ст. 101 ЦПК України, хоча й не відображено у ст. 100 цього Кодексу.

Нормами ЦПК України не передбачено строку, в межах якого суд повинен постановити ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу. Відсутність такого пололсення є серйозною прогалиною.

•iV

Щ

І

: N

■ І

оскільки виявлено випадки тяганини, що фактично зводить нанівець основ­не завдання цього провадження: оперативність та ефективність судового захисту суб'єктивних прав.

Щодо цього слід повністю погодитися із правовою позицією Верховного Суду України, якиіі вказує, що відмова у прийнятті заяви про видачу судо­вого наказу є процесуально аналогічною вивченню поданих до суду доку­ментів та оцінці обставин справи, що й власне судовим наказом. Відповідно строк постановлення ухвали про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу має бути аналогічним строку видачі судового наказу, а саме - З дні. Такої ж думки дотримуються автори наукових публікацій та навчальної літератури.

Правовим наслідком постановлення ухвали про відмову у прийнятті за­яви про видачу судового наказу, на відміну від ухвали про повернення такої заяви, є неможливість повторного звернення заявника з такою самою заявою в порядку наказного провадження, утім допустимим є його звернення з тими самими вимогами у позовному порядку (ч. 2 ст. 101 ЦПК України).

Про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу суддя постановляє ухвалу, яка має відповідати вимогам ст. 210 ЦПК України. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК України така ухвала може бути ос­каржена.

Отримавши заяву про видачу судового наказу, суд з'ясовує чи додержав заявник формальних вимог до заяви про видачу судового наказу та чи немає підстав для відмови у прийнятті цієї заяви. Якщо такі вимоги додержані, суд, керуючись положеннями ЦПК України, переходить до видачі судового наказу, процесуальним підсумком якої буде судовий наказ. Проте, зазначи­мо, що перераховані вище процесуальні дії характерні для стадії відкриття провадження у справі. Тому, на нащу думку, завершення цих процесуальних дій і в наказному провадженні доцільно оформляти (залежно від підстав) однією з ухвал: або ухвалою про відкриття провадження у справі, або ух­валою про відмову у відкритті провадження у справі.

19.3. Порядок видачі та зміст судового наказу

Суддя, прийнявши відповідно оформлену заяву та додані до неї доку­менти, видає судовий наказ по суті заявлених вимог. Порядок видачі судо­вого наказу, відповідно до ЦПК України, є спрощений. Згідно з ч. 2 ст. 102 ЦПК України, видача судового наказу проводиться без виклику заявника та боржника для заслуховування їх пояснень. Крім того, не потрібно вести

л<урналу судового засідання. Свої особливості має й процес доказування у наказному провадженні: докази мають підтверджувати не тільки факт на­стання права вимоги заявника, а й розмір обов'язків боржника; відсутність їх публічного дослідження й аналізу; докази, які подає заявник, повинні бути безспірними, оскільки тільки такі докази можуть свідчити про безспір- ність стягнення та відсутність потреби в їх дослідженні; докази мають бути лише письмові, що виплаває з п. 5 ст. 98 ЦПК України, відповідно до якого необхідно зазначати перелік документів, які додаються до заяви; процес доказування для заявника закінчується з видачею судового наказу'.

Ми не погоджуємося з думкою тих науковців, які вважають, що під час видачі судового наказу не здійснюється судовий розгляд. По-перще, сам законодавець це визнає, називаючи ст. 102 ЦПК України «Порядок роз­гляду заяв про видачу судового наказу». По-друге, такий підхід суперечить положенню ст. 1 ЦПК України, відповідно до якого завданнями цивіль­ного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. По-третє, Конституційний Суд України у мотивувальній частині свого рішення від 22.04.2008 р. № 8-рп/2008 (спра­ва про мову судочинства)^ зазначає, що відповідно до ст. 124 Конституції України Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції здій­снюють правосуддя, яке стосується конституційного, адміністративного, господарського, кримінального та цивільного судочинства.

Ці види судочинства є процесуальними формами правосуддя та охоп­люють порядок звернення до суду, процедуру розгляду судом справи та ухвалення судового рішення (п. 5.1). Тобто судовий розгляд є елементом, складовою частиною цивільного судочинства як такого. По-четверте, не слід ототожнювати поняття «судовий розгляд» і «судове засідання», адже ос­таннє є лише однією із форм судового розгляду. Це випливає із ч. 1 ст. 158 ЦПК України, в якій зазначається, що розгляд судом цивільної справи відбувається у судовому засіданні. Тобто, у позовному провадженні розгляд цивільної справи поза судовим засіданням здійснюватись не може. Щодо наказного провадження, то законодавець не іменує форми судового розгля­ду, вказуючи лише, що видача судового наказу відбувається без судового засідання, що об'єктивно обумовлено спрощеністю цього виду цивільного

' Див.: Фурса, С. Я., Фурса, Є. І. Адвокат у цивільному процесі : иаук.- иракт. посібішк / С. Я. Фурса, Є. І. Фурса. - К. : Видавець Фурса С. Я., КНТ, 2006. - С. 247.

^ Див.: Рішешія Конституційного Суду України у справі за конституційними поданням 52 народних депутатів України та за конституційним поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України, статті 7 Цивільного процесуального кодексу України (справа про мову судочинства) від 22.04.2008 р. JsTg 8-рп/2008 // Офіційний інтернет-сайт Верховної Ради України: www.zakon.rada.gov.ua.

судочинства. Водночас немає підстав стверджувати, що взагалі відсутня правова регламентація, що не визначена процесуальна форма прийняття рішення суду щодо видачі судового наказу. Як і рішення суду, судовий наказ є кінцевим актом реалізації норм процесуального і матеріального права, а отже, і завдання цивільного судочинства.

Для вирішення питання про видачу судового наказу заявник та борж­ник не викликаються. Суд видає судовий наказ одноособово, розглядаючи справу без проведення судових засідань. А також суд досліджує лише надані заявником письмові докази, не допитує свідків, не заслуховує пояснень заявника та боржника.

Оскільки наказне провадження є спрощеним видом судочинства, то судовий наказ структурно простіший і стисліший, ніж рішення суду в по­зовному чи окремому провадженнях. На відміну від рішення суду, ухвале­ного за результатами розгляду справи у порядку позовного провадження, у судовому наказі відсутня описова частина, а мотивувальна полягає лише у посиланнях на норми законодавства, якими керувався суд під час видачі судового наказу. За своїм змістом судовий наказ повинен відповідати ви­могам ст. 103 ЦПК України.

У судовому наказі зазначають:

1) дату видачі наказу;

2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ;

3) ім'я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження;

4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню за­явлені вимоги;

5) суму грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розра­хунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого потрібно стягнути грошові кошти, якщо заявник повідомив такий рахунок, яке майно присудлсено та його вартість;

6) суму судових витрат, які сплатив заявник і які підлягають стягненню на його користь із боржника.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 103 ЦПК України, у судовому наказі обов'язково має бути посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги. Мається на увазі норма матеріального закону, а не про­цесуального, оскільки ЦПК України вказує лише на порядок вирішення заявленої вимоги. Це особливо важливо, оскільки в судовому наказі немає описової та мотивувальної частини у класичному її вигляді і законність судового наказу випливає з аналізу тієї норми матеріального закону, який застосовує суд.

Відповідно до п. 6 ст. 103 ЦПК України, у судовому наказі має бути зазначена й сума судових витрат, яку сплатив заявник і яка підлягає стяг­

ненню на його користь із боржника. Така чітка імперативна вказівка не пов­ністю відповідає загальним положенням процесу, оскільки суд зобов'язаний стягнути судові витрати у вигляді судового збору з боржника на користь дерлсави і в тому випадку, коли стягувач за законом звільнений від його сплати (наприклад, вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої зарплати). Невнесення своєчасно відповідних змін до цієї статті ЦПК України може спричинити порушення законодавства про сплату судового збору до державного бюджету. Що стосується сплати судового збору на користь держави, то в цьому разі суд повинен копію судового наказу ске­рувати для виконання до місцевих органів державної податкової служби (ч. З ст. 368 ЦПК України). Раніше з цього приводу висловлювалась думка, що у випадку сплати державного мита на користь держави суд повинен видати, окрім судового наказу, ш,е й виконавчий лист та скерувати його для виконання до податкових органів, оскільки передбачений другий примірник судового наказу видається стягувачеві для виконання його вимог.

Водночас із редакції розділу II «Наказне провадження» випливає вис­новок про те, що судовий наказ є виконавчим документом. Про це свідчить ч. 2 ст. 103 ЦПК України, де зазначено, що «судовий наказ має відпові­дати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження», ч. 2 ст. 95 ЦПК України - «судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом», ст. 105 ЦПК України - «... суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання», а також н. З ч. 1 ст. З Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого судові накази визначаються як одні із виконавчих документів, які підляга­ють виконанню державною виконавчою службою.

Судовий наказ повинен містити не лише ті реквізити, які визначені ст. 103 ЦПК України, але й ті, що передбачені законодавством для вико­навчого документа.

Порівнянню при цьому підлягають реквізити судового наказу та рекві­зити виконавчого документа. Так, серед передбачених ст. 103 ЦПК України реквізитів судового наказу нема таких обов'язкових відомостей, як іден­тифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб-плат- ників податків). Як зазначає Верховний Суд України, форма судових на­казів у більшості не відповідає законодавчо встановленим до неї вимогам. Приміром, усупереч положенням ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», суди не вказують дати видачі судового наказу стягувачеві (н. 1 ч. 1), дати набрання законної сили (н. 5 ч. 1), строк пред'явлення виконавчого документа до виконання (и. 6 ч. 1).

Як резолютивну частину рішення (п. 4 ст. 19 Закону України «Про

виконавче провадження») можна допустити п. 5 ст. 103 ЦПК України щодо зазначення в судовому наказі суми грошових коштів, що підлягають стягненню, а також розрахункового рахунку боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого мають бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджено та його вартість. При ць­ому слід зазначити, що редакція п. 5 ст. 103 ЦПК України вже є застарі­лою, оскільки в банківському законодавстві наразі нема такого поняття, як «розрахунковий рахунок», замість нього вжито поняття «поточний рахунок» клієнта банку (Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджена постановою Правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492)', тобто редакція п. 5 ст. 103 ЦПК України потребує змін. Крім того, (за змінами до ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження») законодавець відмовився від необхідності зазначення номера рахунку серед реквізитів юридичної особи-боржника, оскільки це ускладнює та затягує процедуру виконавчого провадження, що в ЦПК України не враховано.

Судовий наказ складає і підписує суддя у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і ви­дається стягувачеві після набрання ним законної сили. Боржникові суд зобов'язаний невідкладно надіслати копію судового наказу. Тобто судовий наказ видається лише у трьох екземплярах - два примірники (один для справи, один для стягувача) і одна копія.

Копія судового наказу надсилається боржникові саме рекомендованим листом із повідомленням про вручення, хоча на практиці трапляються випадки, коли суди надсилають копію судового наказу звичайним листом, що є грубим порушенням процесуального закону і має своїм наслідком неможливість набрання судовим наказом законної сили.

Боржникові одночасно з копією судового наказу надсилається копія заяви стягувача разом із копіями доданих до неї документів. При цьому боржникові письмово роз'яснюється його право на подання заяви про ска­сування судового наказу в разі, коли боржник не погоджується з вимогами стягувача, протягом десяти днів від дня отримання копії судового наказу. Верховний Суд України вказує, що надіслання копії судового наказу борж­никові пізніше, ніж на наступний день після його видачі, є затягуванням строку набрання ним законної сили.

' Див.: Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах : Постанова Правління Національного банку України, 12.11.2003 р. // Офіц. Вісн. України. - 2003. - № 51. - Т. 1. - С. 316. - Ст. 2707.

Розділ /9. Наказне провадження 299

19.4. Скасування судового наказу

Законом не передбачено можливості оскарження судового наказу в апе­ляційному та касаційному порядку. Судовий наказ може бути переглянутий у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК України).

Процедура його скасування значно спрощена. Боржникові досить вис­ловити лише свою незгоду із судовим наказом, його доводи при цьому зна­чення для суду не мають, оскільки в результаті скасування судового наказу стягувач вправі звернутися до суду з позовом із тотожною вимогою, тоді справу і вирішуватимуть по суті з ухваленням судового рішення.

Скасування судового наказу є факультативною частиною наказного провадження, оскільки така необхідність виникає не завжди.

Заперечення боржника можуть стосуватися підстав видачі наказу, по­рядку його виконання або мати форму простого заперечення. Уже сама наявність заяви про скасування судового наказу свідчить про незгоду борж­ника з цим наказом, а отже, - про наявність спору.

Слід зазначити, що ідея подання боржником обґрунтованої заяви про скасування судового наказу має широку підтримку і серед учених-проце- суалістів, і серед практиків. Так, на думку Д. Луспеника, слід змінити редакцію ст. 106 ЦПК України, оскільки, за чинною редакцією, виданий судовий наказ скасовує суддя незалежно від обґрунтованості заяви борж­ника. А це неправильно, тому що в такий спосіб більшість із них зловжива­ють своїм правом і за відсутності доказів спірності суми відтягують захист порушеного права. Отож слід внести зміни щодо того, що заява боржника про скасування судового наказу має бути мотивована. У разі відмови судді скасувати судовий наказ порушень прав боржника не буде, оскільки він зможе цю ухвалу суду оскаржити в апеляційному порядкуй В. Бобрик також зазначає, що судовий наказ підлягає скасуванню лише в тому разі, коли боржник, заперечуючи проти вимоги заявника, підтвердить спірність свого обов'язку відповідними доказами. В іншому випадку суд не повинен скасовувати судового наказуй.

Процесуальне законодавство встановлює письмову форму подачі заяви боржника про скасування судового наказу. Заяву про скасування судового наказу потрібно подавати через канцелярію суду.

Подану протягом десяти днів від дня отримання боржником копії су­дового наказу заяву про скасування судового наказу розглядає суд упро-

' Див.: Луспеник, Д. Д. Спірні иитаїпія судової практики щодо розгляду судами заяв у порядку наказного провадження [Електронний ресурс] // www. yurpayintel.com.ua.

^ Див.: Цивільне процесуальне право України : навч. носіб. / за заг. ред. С. С. Бичкової. - К. : Атіка, 2006. - С. 274.

довж п'яти днів від дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін.

Скасування судового наказу оформляється ухвалою суду, копії якої надсилаються стягувачеві та боржникові не пізніше трьох днів після її постановленпя.

referatqkj.nugaspb.ru syf.deutsch-service.ru referatxls.nugaspb.ru vbp.deutsch-service.ru Главная Страница