Зміни в міжнародному становищі внаслідок другої світової війни

Перемога Об'єднаних Націй - СРСР, США, Великої Британії - та їх союзників над агресивними державами "осі" в Другій світовій війні докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток країн на десятиріччя. З одного боку, призвідниці війни - Німеччина, Італія і Японія, що раніше мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки не лише були ослаблені економічно, а й втратили на певний час можливість брати активну участь у міжнародному житті. З іншого боку, Франція і Велика Британія, зазнавши великих матеріальних втрат у війні, також втратили статус світових держав. Розпад їхніх колоніальних імперій, що почався відразу після закінчення війни, ще більше продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх світових метрополій. Водночас домінуючі позиції на світовій арені займають США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і політичному планах. У Другій світовій війні вони виступали як союзники і спільно забезпечили перемогу держав антигітлерівської коаліції. Проте ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності. Вони були зумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу, всупереч Атлантичній хартії, встановити свою гегемонію в Європі та деяких азіатських регіонах. Радянське керівництво, захоплене перемогою, стало на шлях активного просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні комуністичні режими. Зовнішня і внутрішня політика цих країн була поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи на форпост подальшого просування соціалізму були сприйняті недавніми союзниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід усіляко протидіяв цьому. США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала об'єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР. США заповнили той вакуум сили в Західній Європі, що утворився в результаті розгрому Німеччини.



Однак перш ніж відносини між вчорашніми союзниками досягли критичної позначки (початок 50-х років), їм вдалось втілити у життя низку домовленостей і укласти важливі угоди. Так, було успішно розроблено статут ООН (1945 р.) і започатковано її діяльність, засуджено головних воєнних злочинців на Нюрнберзькому (1946-1946) і Токійському (1946-1948) процесах.Подолавши різні труднощі, союзники спромоглись довести до логічного завершення Паризьку мирну конференцію (липень - жовтень 1946 р.), на якій узгоджувалися умови мирних договорів з європейськими союзниками Німеччини - Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною і Румунією. Мирні договори, підписані 10 лютого 1947 р., утверджували повернення до довоєнних кордонів і фіксували певні територіальні зміни в Європі. Італія позбавлялась усіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на кордонах Франції, італо-югославський кордон змінювався на користь Югославії, острови Додеканес від Італії передавалися Греції. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався станом на 1 січня 1941 р., Фінляндія передавала СРСР область Петсамо (Печенга). Договори узаконювали передачу СРСР раніше вже приєднаних до УРСР Північної Буковини, Південної Бессарабії та українського Закарпаття. Серед територіальних придбань СРСР були також частина німецької Східної Пруссії (Калінінградська область Росії), Південний Сахалін, Курильські острови тощо. Договори передбачали виплату репараційних платежів країнами-агресорами.

Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час, і їх вирішення було відкладене. Захід і СРСР не знайшли порозуміння з цих питань. Особливу вагу в повоєнних міжсоюзницьких відносинах мало німецьке питання. Влітку 1945 р. у Потсдамі Трумен, Сталін і Черчілль домовились про те, що поділена на 4 окупаційні зони Німеччина буде розглядатися як єдине економічне ціле, а мирний договір з нею буде підписаний одночасно всіма переможцями. Окупаційна політика зводилася до 4 "де": денацифікація, демілітаризація, демонополізація і демократизація. У реалізації цієї програми виявилися глибокі розбіжності між СРСР і Заходом. У радянській зоні повоєнні перетворення мали на меті насамперед закріплення радянського впливу. Тут формувалися органи нової влади, де переважали прорадянські діячі соціал-демократичної партії та комуністи. Західні держави поставили за мету допомогти німцям створити у майбутньому стабільну економічно здорову державу, яка поділятиме західні суспільні вартості. Представники США та Англії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне й адміністративне об'єднання американської та англійської зони окупації та створення так званої Бізонії. Незабаром Бізонія була об'єднана з французькою зоною окупації. Союзницька нарада (без СРСР) у Лондоні (лютий - червень 1948 р.), скликана для розгляду становища в Німеччині, привела до того, що Захід відкрито заявив про намір включити Німеччину до європейських економічних структур і програми американської допомоги Європі (план Маршалла). На нараді було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції та проведення грошової реформи. Радянський Союз засудив ці наміри, що призвело до припинення (березень 1948 р.) діяльності Союзної контрольної ради - останньої символічної запоруки німецької єдності. У відповідь на сепаратну грошову реформу в Західній Німеччині (червень 1948 р.) СРСР встановив блокаду Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим. У квітні 1949 р. США, Англія і Франція прийняли Окупаційний статут і рішення про створення федеральної західнонімецької держави. У 1949 р. розкол Німеччини на дві частини отримав інституційне оформлення - у вересні було створено Федеративну Республіку Німеччину з урядом на чолі з Конрадом Аденауером, у жовтні - Німецьку Демократичну Республіку. На чотири десятиліття в центрі Європи проліг німецько-німецький кордон, який став чи не головним символом розколу світу на два ворожі блоки.

На Далекому Сході міжнародна ситуація у повоєнні роки залишалася досить напруженою. Після розгрому японської армії Радянський Союз за угодою між союзними державами тимчасово окупував Маньчжурію (Південно-Східний Китай) і північ Корейського півострова (до З 8-ї паралелі). З півдня Корею зайняли американські війська. Союзники мали на меті прийняти капітуляцію японської армії. У зонах окупації почали формуватися прора-дянський і проамериканський режими. У травні 1948 р. на півдні країни під наглядом ООН були проведеш парламентські вибори і проголошено створення Республіки Корея. Проте північний режим не визнав результатів виборів і у серпні провів свої вибори, внаслідок яких була проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). Промосковський лідер Кім Ір Сен і ставленик Вашингтона Лі Син Ман, проголосивши наміри мирного об'єднання Країни, поспішно готувалися до війни.

Основна боротьба на Далекому Сході між Москвою та Вашингтоном розгорнулася за Китай. Незважаючи на підписаний у серпні 1946 р. Договір про дружбу та союз між СРСР і Республікою Китай, сталінська окупаційна адміністрація не допустила війська Чан Кайші у Маньчжурію і чинила всілякі перешкоди його урядовцям.У радянській зоні окупації активно формувалася армія комуністів Китаю. Москва їх озброювала і надавала всіляку допомогу. Вашингтон у свою чергу підтримав офіційний уряд Чан Кайші. Впродовж повоєнних років між комуністичними та гомінданівськими збройними силами відбувалися локальні сутички. Навесні 1947 р. у Китаї розгорілася широкомасштабна громадянська війна, що завершилася перемогою комуністів. 1 жовтня 1949 р. було проголошено утворення Китайської Народної Республіки (КНР). Рештки партії Гоміндан переправилися на острів Тайвань, звільнений американцями від японців.

Мирний договір з Японією було укладено у вересні 1951 р. на міжнародній конференції у Сан-Франциско. За його умовами Японія визнавала незалежність Кореї та відмовлялася від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань. СРСР, Польща і Чехословаччина, що були учасниками конференції, відмовилися поставити свої підписи під цим договором, вимагаючи запрошення для участі у роботі конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати військові бази США. Лише в 1956 р. була підписана радянсько-японська декларація про припинення війни і відновлення дипломатичних відносин. Питання про мирний договір Росії як правонаступник СРСР з Японією залишається до сьогодні не вирішеним.

Отже, вже з перших місяців після закінчення Другої світової війни внаслідок гострих суперечностей між двома великими державами, протистояння демократії та тоталітаризму міжнародне становище почало різко загострюватися, що призвело до "холодної війни".

3. САН-ФРАНЦИСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945 — установча конференція Об’єднаних Націй (25 квітня — 26 червня 1945), скликана згідно з рішенням Кримської конференції 1945 про заснування міжнар. орг-ції для підтримання миру та безпеки, усунення політ., екон. та соціальних причин війни. Запрошення на конференцію були направлені від імені урядів СРСР, США, Великої Британії і Китаю урядам 46-ти д-в, які підписали Декларацію Об’єднаних Націй 1 січня 1942 (див. Декларація двадцяти шести держав 1942) або ж приєдналися до неї пізніше й оголосили війну д-вам «Осі» (Німеччина, Італія, Японія) до 1 березня 1945: Австралії, Бельгії, Болівії, Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасу, Греції, Домініканській Республіці, Єгипту, Індії, Іраку, Ірану, Канаді, Колумбії, Коста-Ріці, Кубі, Ліберії, Лівану, Люксембургу, Новій Зеландії, Норвегії, Панамі, Перу, Сальвадору, Саудівській Аравії, Сирії, Туреччині, Уругваю, Філіппінам, Франції, Чехословаччині, Чилі, Еквадору, Ефіопії, Югославії, Південно-Афр. Союзу. 30 квітня на конференцію були запрошені уряди Білорус. РСР, УРСР, Аргентини, 5 червня — Данії. Пропозиція делегації СРСР запросити до участі в конференції Тимчасовий уряд Польщі була відхилена, оскільки рішення Крим. конференції 1945 щодо реорганізації польського уряду залишалося нереалізованим. Водночас 23 червня конференція схвалила рішення вважати Польщу членом-засновником Організації Об’єднаних Націй та залишити в Статуті ООН місце для підписання його польс. урядом. Для роботи конференції було створено 4 осн. комісії: з підготовки заг. положень Статуту ООН; положень про склад, права та обов’язки ГА ООН, Економічної і Соціальної Ради ООН та Ради з опіки; з підготовки про склад, функції та повноваження Ради Безпеки ООН; з розгляду правових проблем. Було також створено: Керівний к-т, який координував роботу конференції, до складу якого ввійшли голови всіх делегацій; Виконавчий к-т, що узгоджував роботу конференції, який складався із глав делегацій Австралії, Бразилії, Великої Британії, Ірану, Канади, Китаю, Мексики, Нідерландів, СРСР, США, Чехословаччини, Чилі та Югославії; Координаційний к-т, що розробляв структуру Статуту та узгоджував положення, підготовлені тех. к-тами, до складу якого входили представники делегацій, представлених у Виконавчому к-ті. 282 делегати конференції і 1500 радників та експертів працювали над розробкою Статуту міжнар. орг-ції, яка мала замінити Лігу Націй. Представниками д-в, запрошених до роботи на конференції на 9 пленарних та 400 засіданнях різних комісій та к-тів, що відбулися упродовж двомісячної роботи в Сан-Франциско (США), до проекту Статуту ООН було запропоновано бл. 1200 поправок і зауважень. Розробка Статуту ООН здійснювалася на основі пропозицій, підготовлених Думбартон-Окською конференцією 1944, положень щодо процедури голосування в Раді Безпеки ООН, узгоджених на Крим. конференції 1945 під назвою «ялтинська формула», і численних доповнень та поправок держав-учасниць конференції. Відповідно до пропозицій, висунутих в Думбартон-Оксі, на конференції було вирішено покласти гол. відповідальність за підтримку миру та безпеки у світі на Раду Безпеки Організації Об’єднаних Націй і надати їй право діяти від імені всіх членів ООН. Гостра дискусія виникла навколо визначення прав Ген. Асамблеї та Ради Безпеки ООН. Пропонувалося надати Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй такі самі права, як і Раді Безпеки ООН. Проти цієї пропозиції виступили делегації СРСР, УРСР та Білорус. РСР. Великого значення набуло обговорення процедури голосування в Раді Безпеки ООН, в основу якого було покладено принцип одноголосності постійних членів, запропонований на Крим. конференції 1945 під час голосування з питань застосування збройної сили, визначення реалістичності загрози миру, схвалення спец. воєнних угод, підготовки та застосування міжнар. збройних сил, прийняття нових членів, питання про порядок голосування в Раді Безпеки. У результаті гострої дискусії було схвалене рішення про порядок голосування в Раді Безпеки відповідно до узгоджених Крим. конференцією 1945 положень. Тривалі дебати розгорнулися щодо питання про опіку. У результаті учасники конференції домовилися визнати гол. завданням опіки сприяння прогресивному розвиткові населення територій під опікою в напрямі до самоврядування або незалежності, відповідно до специфічних умов кожної території та її народів, беручи до уваги волевиявлення цих народів. Було також погоджено, що функції міжнар. орг-ції з опіки щодо стратегічних районів покладаються на Раду Безпеки ООН, щодо всіх ін. територій — на ГА ООН.На допомогу їй створювалася Рада з опіки. Конференція ухвалила рішення про створення Міжнар. Суду як гол. суд. органу ООН у складі 15-ти суддів, що обиралися Радою Безпеки та Ген. Асамблеєю терміном на 9 років. Укр. делегацію, яка прибула на конференцію 6 травня, очолив Д.Мануїльський — заст. голови РНК УРСР і нарком закордонних справ УРСР. До складу делегації входили 12 осіб, серед них: заст. голови РНК УРСР І.Сенін, акад. О.Палладін, учений секретар АН УРСР, проф. П.Погребняк, ректор Київ. ун-ту, проф. В.Бондарчук та директор Ін-ту історії України АН УРСР, проф. М.Петровський, секретар делегації О.Война. Укр. делегація зробила значний внесок у вироблення основоположних документів ООН. Д.Мануїльський очолив перший к-т конференції, що мав виробити текст преамбули та першого розділу Статуту — «Цілі та принципи» новостворюваної міжнар. орг-ції, О.Палладін увійшов до к-ту, який займався питаннями складу та членства д-в у орг-ції, І.Сенін брав участь у роботі к-тів комісії, яка займалася питаннями структури, процедури та повноважень Ради Безпеки, П.Погребняк був членом к-тів комісії, що працювала над положеннями про міжнар. суд та правові питання, В.Бондарчук та М.Петровський працювали в к-тах, які визначали повноваження Ген. Асамблеї, положення про екон. та соціальне співробітництво, систему опіки. У ході конференції члени укр. делегації запропонували важливі поправки до Статуту ООН: сприяння ООН у процесі розв’язання міжнар. екон., соціальних, культ. проблем, заохочування поваги до прав людини, зняття будь-яких обмежень прав чоловіків та жінок щодо участі в роботі органів ООН, засудження агресивної війни як засобу розв’язання міжнар. суперечок та ін. Упродовж роботи конференції голова укр. делегації Д.Мануїльський взяв участь у кількох пресконференціях, на яких ґрунтовно висвітлив осн. напрями зовн. політики України, зацікавленість укр. сторони у створенні надійних гарантій миру та безпеки у світі, розвитку культ. та наук. зв’язків України з ін. д-вами. 25 червня Статут ООН був одноголосно ухвалений учасниками конференції, 26 червня — підписаний главами делегацій 50-ти держав-учасниць. 15 листопада його підписала Польща, яка стала 51-ю державою-засновницею ООН. 22 серпня Статут ООН був ратифікований Президією ВР УРСР.

refamct.ostref.ru saw.deutsch-service.ru wlc.deutsch-service.ru referatqle.nugaspb.ru Главная Страница