Естетичні закономірності культури Відродження

(Конспект)

Основна риса Відродження — унікальність. Унікальність формується за рахунок уяви та фантазії. Уява — здібність доповнювати свій світ за допомогою створення образності світу (того чого людина не переживає у своєму житті). Уява та фантазія тут використовуються як синоніми.
Основна категорія пояснення світу у Відродження: прексасне. Естетизується час, динаміка життя. Відкриття Америки є відкриттям іншого простору. Геліоцентрична картина світу — Земля стає частиною деякої необмеженої конструкції. Людину розглядають саму по собі, вивчають у самодостатності. Переживання необмежаних можливостей людини. Вивчення внутрішнего світу людини. Унікальність — це неповторність, її неможливо описати у сталих формах. Розвинута уява можлива лише при розвиненні унікального смаку. Суспільство дозволяє формувати своє власне оточеня, відчуття комфорту, естетизація власного середовища. У Відродженні сформувався феномен моди та інтер`єру, відродження таким чином формує внутрішній простір. Крім унікальності є ще й загальність, як загальність унікальних проявів.

(Підручник Левчук Естетика)

МОДЕЛЬ ВИДОВОЇ СПЕЦИФІКИ МИСТЕЦТВА: ВІДРОДЖЕННЯ

Характерною особливістю теоретичних орієнтирів дослідників доби Відродження є їхній пильний інтерес до феномену зображальних мистецтв. Саме тому наукові здобутки цього періоду щодо проблеми видової специфіки мистецтва насамперед ототожнюються з трактатами «про живопис», «про зодчість» і «про статую» Леона Баттісти Альберті (1404—1472) та «Життєписом найвідоміших живописців, скульпторів і зодчих» Джорджо Вазарі (1511—1574) проте цілісна реконструкція ренесансної моделі видової специфіки мистецтва потребує залучення «Трактату про живопис» Леонардо да Вінчі. Теоретичні міркування Л. Б. Альберті, висловлені ним на сторінках усіх трьох трактатів, підпорядковані головній меті — осмисленню видової специфіки мистецтва в контексті понятійно-категоріального апарату естетики. У трактаті «про живопис» Альберті дійшов важливого висновку про необхідність самовираження митця, превалювання індивідуального начала під час творчого процесу. Певною мірою дослідник вступає у полеміку і з античними, і з середньовічними естетичними поглядами, що ґрунтувалися на пріоритетності мімезісу та канону, і в опосередкованій формі готує ґрунт для введення в науковий обіг нового поняття стиль.



Тенденція наслідування традицій, безсумнівно, посідає чільне місце у творчому процесі, але водночас потребує врахування важливого нюансу — чинника новизни. Феномен мистецтва ренесансу у цьому плані є надзвичайно показовим. наслідуючи традиції античності, художники Відродження однак увійшли в історію як визнані новатори, які, за висловом О. Герцена, «відкрили мертві очі давньогрецьких статуй» новий етап в осмисленні проблеми видової специфіки мистецтва пов'язаний із теоретичними поглядами генія високого Відродження Леонардо да Вінчі, що були викладені ним у «Трактаті про живопис».

Історичні закономірності художнього розвитку

МИСТЕЦТВО ВІДРОДЖЕННЯ

На межі XIV—XV ст. спочатку в італії, а потім і в усій Європі сформувалися передумови для розквіту мистецтва, що звернулося до античних традицій, поєднаних з новими духовними і художніми історичні закономірності художнього розвитку течіями. Такий поворот зумовлений усім комплексом культурно-історичного прогресу: розвитком товарного виробництва, торгівлі, міської культури, освіти, науки тощо. Певною мірою мистецтво Відродження зазнало впливу візантійської культури, з одного боку, і готичної — з іншого. Нова культура почала розвиватися в італійських містах, які були посередниками в торгівлі й контактах між Сходом і Заходом, між Візантією та Західною Європою. До того ж італія ніколи остаточно не втрачала античних традицій римської культури.

XIII ст. ознаменувало собою певний розквіт середньовічної культури і закладення підвалин у культуру Відродження. Через італію візантійська вченість потрапила до Європи. 1240 р. в парижі почав діяти університет — перший заклад вищої освіти в Європі, осередок європейської науки і філософії. Саме тут розгорнув свою діяльність італійський монах-домініканець Фома Аквінський, який поєднав християнське вчення з арістотелізмом, пов’язавши тим самим надприродне і земне (реальне), віру і розум. Нова теологічна думка стверджувала автономне існування людини і земного життя, визнавала органічну їх єдність з надприродним. Отже, стали можливими близькі до дійсності зображення природи, людини та її оточення. Лише нове філософське мислення, що поєднало душу з тілом, пробудило інтерес до внутрішнього світу людини і форм її тілесного вираження, поступовими спробами зуміло пов’язати глибоку психологічність християнського мистецтва з виразністю та художньою довершеністю зображення людини. Цей процес триває й понині. Вчені виокремлюють у ньому кілька характерних етапів: період проторенесансу, в якому вирізняється мистецтво другої половини XIII ст. (дученте), позначене відчутним впливом візантійської школи, і мистецтво XIV ст. (триченте), позначене незаперечним впливом готики. У самому ренесансі окреслюється три періоди: раннє Відродження (кватроченте) першої половини XV ст., Високе Відродження (друга половина XV — початок XVI ст.) та пізнє Відродження (XVI ст.). Нові художні ідеї найвідчутніше почали виявлятися у фрескових малюнках. У другій половині XIII ст. рим жив багатим художнім життям, відбудовувалися або перебудовувалися храми, упорядковувалися їхні інтер’єри, передусім за допомогою фрескового живопису. Саме в римі працювали такі майстри, як П’єтро Кавалліні, Якопо Торріті, Філіппо Русуті, творчість яких відзначалася новаторськими елементами. На межі XIII—XIV ст. заявив про себе і Данте Аліг’єрі — останній поет середньовіччя і водночас перший співець нової епохи. Вчені вважають, що на творчість Данте вплинула французька поезія трубадурів; так само, як вона справила значний вплив і на Петрарку, який здобував освіту у Франції і кілька років провів при неаполітанському королівському дворі. Не меншою мірою позначилася поезія трубадурів і на творчості Боккаччо. Найвідомішими митцями останнього періоду проторенесансу були Джотто і Дуччо. Джотто визнається найзначнішим майстром, що відійшов від середньовічної нерухомості і воскресив просторове сприйняття елліністичного мистецтва. Його нова концепція будувалася на двох головних художніх принципах: перспективній передачі

тривимірного простору та на об’ємному трактуванні пластичної фігури. Джотто вперше створив живописну систему, що грунтується на взаємодії частин у творі (це спонукало до «живописного» мислення), він дав сучасникам дивовижно чітку монументальну форму, пластичність якої створюється кольором.

Мистецтво раннього Відродження представлене кількома художніми школами: флорентійською (Мазаччо, Донателло, Брунеллескі);

венеціанською (Джованні Белліні); умбрійською (П’єро делла Франческо). підґрунтям основної тенденції розвитку перспективи і тривимірного рельєфного зображення людського тіла було те, що живопис і скульптура стали самостійними мистецтвами, відмежувавшись від архітектури, з якою раніше становили єдине ціле. Появу станкового, тобто самостійного живопису пов’язують із поширенням традиції мати вдома алтар-складень.

Високий ренесанс значно поглибив і психологізував відображення людини. Художникам вдавалося досягти цього за рахунок освоєння перспективи, світлотіні і багатства колориту. Великого значення митці надавали вивченню анатомії людини, без знання якої вважалося неможливим досягти успіху в живопису чи скульптурі, і головне, самі художники, а також сучасники, що їх оточували, були значними історичні закономірності художнього розвитку і творчими особистостями. Загальний гуманістичний характер доби Відродження не міг не покликати до життя високий пафос у зображенні людини. Гуманістичний погляд на людину в поєднанні з високою майстерністю робили твори митців Відродження (Боттічеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Браманте, Джорджоне, Тіціан, Палладіо) неперевершеною скарбницею світової культури. Діячі Відродження, відстоюючи права людини на свободу, самовияв, найчастіше відчували ненадійність і хиткість ізольованого людського існування. Саме таке становище гіпертрофованої індивідуальності, що не має зовнішньої опори, надособистих регуляторних принципів, зумовлювало визнання можливості різноманітного бачення й відображення дійсності, тобто до появи особистої манери творця. Маньєризмом (італ. manierismo — примхливість, химерність) мистецтвознавці називали епоху пізнього Відродження. З італійських маньєристів відомі Тібальді, Б. Челліні, Б. Амманаті, Дж. Вазарі; з іспанських — Ель Греко; з нідерландських — Брейгель Старший, Вєронім Босх. Для цих художників характерною є екзальтація і піднесеність, довершеність і тонка майстерність, їхня художня мова загострено суб’єктивна, умовна й манірна. Ця епоха тривала майже впродовж усього XVI ст. В італійському мистецтві після 1520 р. окреслилися три тенденції. Перша, що прагнула зберегти в недоторканості гармонійний ідеал Високого Відродження, дедалі більше схилялася до формального класицизму, який не володів попереднім змістом. Друга, навпаки, характеризувалася глибокою творчою обробкою нової дійсності, завдяки чому народилося мистецтво, що зберігає і поглиблює гуманістичну сутність класичного ідеалу, який набуває більшої драматичності, напруженості, трагічної суперечливості. Це лінія Мікеланджело, Тіціана, Караваджо, за якими проглядає початок бароко. Третя — це антикласичний бунт маньєристів. Доба Відродження характеризується не тільки яскравим виявом особистості митця. Відбувся загальний суспільний переворот, а у сфері художньої діяльності — справжня революція. Художники рішуче розірвали зв’язки з ремісничими цехами, де здобували фах, і період цей ознаменувався остаточним відокремленням мистецтва від ремесла, став початком професійної спеціалізації в мистецтві. Своєрідність, самобутність художника відображала велич особистості кожного з них, водночас спільність їхнього загального високого звучання, єдність традиції, спадкоємності і новаторства були основою класичного розвитку живопису як виду мистецтва Відродження. Активізація художньої практики, а отже, і її супутника — теорії — породила нове явище в мистецтві — професійну художньо-теоретичну освіту: в 1 585 р. живописці брати Каррачі організували першу Академію мистецтв у Болоньї. Академія мала колекцію зліпків, гравюр і медалей, час од часу організовувала конкурси на кращі роботи з преміюванням переможців. Художника, таким чином, стали готувати не через навчання роботи з матеріалом (полотном, фарбами, пензлем), а через проникнення в теорію, розуміння своєрідності предмета мистецтва, тобто навчали художнього методу. Теоретична освіта дала поштовх істотному розвиткові самобутності, професійної самостійності майстра і відповід но розмаїтості мистецтва. Воно назавжди втратило анонімність, стало винятково авторським.

У продовж XVI—XVII ст. принципово змінилися стосунки між творцем і споживачем. Соціальна емансипація художника відбувалась і завдяки світському меценатству — митців запрошували до двору, їхніми послугами користувалися королі, вельможі, пани. Щоправда, все це не виключало залежності художника, особливо від смаків замовників. Та коли взяти до уваги, що їхні смаки формувалися під впливом творів тих самих художників, то йдеться радше про взаємозалежність. У цей період сформувалася практика проведення художніх виставок, спочатку як виняткових подій, а згодом як системи. З другої половини XVII ст. вже діяли виставки членів паризької академії, а з початку XVIII ст. — публічні виставки в салонах Лувра. В той самий час поширилась і систематична критика виставок у періодичних виданнях. Історичні закономірності художнього розвитку. Отже, епоха Відродження принципово змінила становище мистецтва й художника в суспільстві. Мистецтво наблизилося до науки, політики, соціальної філософії. Дедалі більша роль надбудови, передусім її світських форм, сприяла єдності духовного життя суспільства. Мистецтво стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеалу, який, у свою чергу, впливав на всю систему формотворчих елементів мистецтва.

Бароко - термін, що охоплює цілий історичний період розвитку художньої культури, породжений кризою епохи Відродження і ренесансного гуманізму; художній напрям, що існував в період між Відродженням і класицизмом (XVI - XVII ст., а в деяких країнах до XVIII ст.) Барокова художня думка «дуалистична». Бароко відроджує дух пізнього Середньовіччя і протистоїть монізму Відродження і Просвітництва. Бароко стимулювало розвиток сакрального і світського (придворного) мистецтва. Сам термін «бароко» походить від португальського perrola barroca, іспанського barrueco, італійського barocco = перлина природно-неправильної форми, дивний, химерний; або (за іншими даними) від латинського мнемонічного позначення фігури силогізму - barroc; або від середньовічного слова baroco = безглуздий педантизм; спочатку термін позначав «поганий смак», формальну витонченість творів.

reio.deutsch-service.ru refansf.ostref.ru referatswc.nugaspb.ru refapio.ostref.ru Главная Страница