ОПОВІДКА ВОСЬМА

Софронія, одружившися ніби з Егісіппом, насправді стає

жінкою Тиша Квінція Фульва і їде з ним до Риму. Туди

прибуває і зубожілий Егісіпп; гадаючи, що Turn ним гордує,

він бажає вмерти і каже на себе, що вбив чоловіка. Turn

упізнає його і, щоб порятувати друга, приймає те вбивство

на себе; тоді справжній убивця признається

у своєму злочині, і Октавіан звільняє всіх трьох. Turn

одружує Егісіппа з своєю сестрою Фульвією і ділиться з ним

навпіл усім своїм багатством

Коли Пампінея доказала свою історію і всі похвалили короля Педра, особливо та, що була гібелінкою, король велів заступити чергу Філомені, і та почала такими словами:

- Благородні мої подруги, хто того не знає, що королі можуть, аби тільки хіть, будь-яку велику річ учинити, та од них же найбільше й вимагається тої великодушності? Звичайно, той чинить гаразд, хто робить те, що може, і те, що йому належить, але не треба тому так дуже дивуватись і так вихваляти того чоловіка; інша річ, як те зробить хтось такий, що менше може і од кого менше вимагається. Хоч ви і прославляєте широкомовно королівські діяння, які здаються вам такими доблесними, та я не сумніваюсь анітрохи, що надто вам сподобаються і заслужать ще більшої похвали вашої учинки людей, подібних до нас, коли вони благородством своїм дорівнюють королівським або й перевершують їх. Тим я й хочу розповісти вам про доблесні й благородні діяння двох громадян, що дружили між собою.

Так от, коли Цезар Октавіан не називався ще Августом, а правив Римською імперією з руки тріумвірату, жив у Римі один родовитий чоловік на ймення Публій Квінцій Фульв; він мав одного сина, якого звали Тит Квінцій Фульв, юнака здібного напрочуд, і послав його в Афіни вивчати філософію, [577] доручивши опіці свого давнього приятеля Кремета, чоловіка так само значного роду.

Кремет узяв Тита до свого дому, і юнак жив там разом із його сином Егісіппом; обох їх оддав Кремет у науку до філософа Арістіппа. Живучи разом і спілкуючись постійно між собою, обидва юнаки так зійшлися вдачею, що між ними виникло справжнє велике братерство і дружба, яку могла порушити тільки смерть. Жоден із них не мав ні радості, ні спокою, коли другого з ним не було. Разом розпочали вони свою науку і, обдаровані обидва незвичайним розумом, рівним кроком і з похвальним успіхом сягали все вище й вище до осяйних верховин філософії.



Отак жили вони разом три роки, на превелику втіху Кре-метові, який обох їх зарівно за своїх синів мав, та ніщо на сім світі не вічне - старий Кремет помер, засмутивши непомалу обох юнаків, що втратили ніби спільного батька: друзі й родичі небіжчикові не знали, котрий із них двох більше потребував потіхи й розради. Через кілька місяців Егісіппові друзі й родичі прийшли якось до нього й почали разом із Титом умовляти його, щоб він оженився; напитали вже вони йому й дівчину предивної вроди, таки афінянку. Звали її Софронія, роду була вона значного і мала ледве п'ятнадцять років. Незадовго перед весіллям, що мало бути, Егісіпп попросив якось Тита піти разом з ним подивитись на наречену, бо він її ні разу ще не бачив. От прийшли вони до неї в дім, сіли, а вона між ними посередині; Тит, нібито суддя краси товаришевої нареченої, не зводив із Софронії очей. Все в ній сподобалось йому надзвичайно, і він похваляв у душі її принади, поки, непомітно для інших, так у неї закохався, як ніхто ніколи.

Побули вони в Софронії якусь часинку й повернулись додому. Тит, уступивши сам-один до своєї кімнати, почав мимохіть згадувати собі її пишну вроду і що більше про неї думав, то палкішою жагою розгорявся. Схаменувшись, він зітхнув тяженько і так сказав собі подумки: «Гай-гай, Тите, до чого ти дожився! Куди зносять тебе мислі, в кім убачаєш ти свою любов і надію? Хіба ти не розумієш, що ради госте-любності Креметової, ради щирої дружби твоєї з нареченим її Егісіппом ти повинен шанувати сю дівчину, як сестру? То чого ж ти кохаєш її, куди вганяєшся за оманливою любов'ю, за зрадливою надією? Розплющ духовні очі свої, прозирни глибоко в самого себе, нещасний! Схаменися, будь розумним, погамуй хіть свою тілесну, впини хворобливі бажання, скеруй думки свої в інший бік! Подолай у собі те любострастя [578] з самого початку, побори сам себе, поки не пізно: тобі не вільно сього жадати, се нечесно. Якби ти навіть був певен (а ти ж сумніваєшся), що ти доб'єшся того, чого прагнеш, ти мусив би втікати від нього, - так велять закони дружби, того вимагає твій обов'язок. Що ж маєш діяти, Тите! Тільки одно: занедбати сю нечестиву любов, виконати свою повинність». Але тут же, згадуючи Софронію, він переміняв круто свої думки, засуджуючи те, що говорив перше: «Закони любові, - казав він, - міцніші над усі інші, вони ламають не лише закони дружби, а й божеські установи: чи ж то раз бувало, що батько любив дочку, брат - сестру, мачуха - пасерба? Ото речі справді страхітливі, а любов до товаришевої жінки - таке трапляється раз у раз. Та ще ж я молодий, а молодість завжди законам любові підклоняється. Те, що любо Амурові, повинно бути любим і мені: честиві діла ли-чать більше людям дозрілим, статечним, а мені годиться чинити Амурову волю. її краса заслуговує того, щоб її всі любили, і, якщо я, молодий, люблю її, то хто має право мене за те осудити? Я люблю її не тому, що вона належить Егісіппові; я люблю її і любив би, чия б вона не була. Винна в сьому доля, що оддала її моєму другові, а не комусь іншому; якщо ж її слід любити (а се безперечно, бо того вимагає її краса), то Егісіпп, дізнавшись про те, буде задоволений, що люблю її саме я, не хтось інший». Од сих думок він ізнов переходив до протилежних, висміюючи себе; так не один день і не одну ніч думка думку в нього побивала, що не брала вже його ні їжа, ані сон; занедужав, бідолаха, так, що мусив у постелю злягти.

Егісіпп, що вже кілька днів бачив друга свого замисленим, а тепер і зовсім недужим, зажурився тяжко і не одходив од нього ні на мить. Він намагався розважити його всіляко й підбадьорити, доглядав дбайливо і все розпитував про причину того суму й думу та тієї недуги. Тит не раз уже вимовлявся різними вигадками, і Егісіпп те помітив; нарешті, побачивши, що несила далі таїтися, Тит промовив, зітхаючи і плачучи:

- Егісіппе, якби була на те воля богів, волів би я вмерти, аніж отак жити, як подумаю, що доля поставила на пробу мою чесноту і я, на превеликий мій сором, тої проби не видержав. Не жду я собі за те іншої одплати, як нагальної смерті, що тепер од життя мені миліша; тяжко мені згадувати про підлоту свою, та не можу я і не мушу приховувати од тебе нічого, тож одкрию її тобі не без великого стиду. [579]

Та й розказав йому все з самого початку, яка була причина його задуми, які думки боролись у його душі і які взяли гору, як він гине з любові до Софронії; розуміючи, яка то негожа річ, вирішив він, мовляв, спокутувати її своєю смертю і певен, що скоро того доб'ється. Як почув те Егісіпп, як побачив, що друг його плаче, задумався на якусь хвилю, бо і його вабила до себе та молода дівоча краса, хоч і не так сильно, та потім вирішив без вагання, що життя друга повинно йому бути дорожче за Софронію. Сам доведений до плачу його плачем, він сказав йому крізь сльози:

- Тите, якби ти не потребував нині утіхи, я б поскаржився на тебе тобі ж самому за те, що ти порушив нашу дружбу, так довго приховуючи од мене твою тужливу пристрасть; хоч вона здавалась тобі й нечесною, але од друга не годиться таїти нечесних справ так само, як і чесних: хто тобі друг, той порадіє разом з тобою чесному, а нечесне намагатиметься вирвати з твоєї душі. Та годі поки що про се, доміркуймо про те, що в сю мить найголовніше. Я не дивуюсь, що ти так палко любиш Софронію, мою наречену, то було б мені дивно, якби ти її не любив; адже мені відома її краса і велич твого духу, що тим більше здатний захопитися пристрастю, чим прекрасніший її предмет. Ти по праву любиш Софронію і цілком несправедливо нарікаєш на долю (хоч ти сього й не кажеш), що вона судила її мені, бо твоя любов здалась би тобі чесною, якби се була не моя, а чиясь наречена; але якщо ти залишився таким розважливим, як і був, то скажи мені, чи був би ти вдячний долі, якби вона судила її комусь іншому, а не мені? Якби вона судилась комусь іншому, той любив би її більше для себе, аніж для тебе, яка б чесна не була твоя любов, а од мене тобі нема чого такого побоюватись, якщо ти вважаєш мене за справедливого друга; відколи ми заприязнились, не пам'ятаю я, щоб я мав щось таке, що не було б зарівно твоїм, як моїм. Якби ся справа зайшла була надто далеко і в нас не було іншої ради, я мусив би поділитися з тобою і цим, як усім іншим, але такої доконечності немає, і я можу зробити так, що Софро-нія буде виключно твоєю, ї таки зроблю; який би був із мене друг, коли б я, будучи спроможним задовольнити твоє почесне бажання, не захотів сього вчинити? Правда, Софро-нія - моя наречена, і я щиро любив її і з великою радістю ждав весілля, але якщо ти, людина за мене гідніша, дужче прагнеш оволодіти таким скарбом, як вона, будь певен, що вона вступить до мого покою твоєю, а не моєю дружиною. Забудь же свої тяжкі думи, прожени сум, будь ізнов здоровим, [580] бадьорим та веселим і чекай радісно винагороди за свою любов - ти заслужив на неї більше, ніж я.

Почувши Тит таку Егісіппову мову, зрадів з тієї принад-ливої сподіванки, але й засоромився воднораз од справедливого міркування, що чим більшою була товаришева великодушність, тим більш недостойним здавалось скористатися нею. Не перестаючи плакати, він ледве спромігся на таку відповідь:

- Егісіппе, твоя великодушна й щира дружба ясно показує, чого вимагається од моєї. Нехай Бог боронить, щоб я прийняв од тебе за свою ту, котру він дарував тобі як більш достойному. Якби Бог судив, щоб вона була моєю, то не могло б бути жодного сумніву, що він ніколи не попустив би її тобі. Радуйся ж, що ти виявився щасливим обранцем, що він дарував тобі благо по розумінню своєму, а я вже хай буду мучитись у сльозах, що він послав мені як недостойному тієї милості: або я подолаю сі сльози, і се буде тобі приємно, або вони подолають мене, поклавши край моїм мукам.

На те од казав йому Егісіпп:

- Якщо наша дружба, Тите, дає мені право примушувати тебе чинити мою волю, а од тебе вимагає, щоб ти виконував мої бажання, то се буде найкраща нагода справдити її на ділі. Якщо ти не погодишся здатись на моє прохання самохіть, я вдамся до примусу, що дозволено вживати на користь другові, і Софронія все одно буде твоєю. Я знаю, які могутні сили любові, знаю, що не раз та й не два доводили вони закоханих до плачевної смерті, і бачу, як близько вже стоїш ти од неї: повернутись назад і побороти сльози тобі вже несила, а далі підеш - упадеш, переможений, додолу, і я, без сумніву, пішов би незабаром слідом за тобою. Отже, якби я не любив тебе за щось інше, мусив би все одно життям твоїм дорожити, щоб самому на світі жити. Софронія буде твоя, бо навряд чи ти знайдеш іншу, котра тобі так припала б до серця, а мені не трудно буде протоптати стежку куди-інде: так буде добре і тобі, й мені. Може, я й не був би таким великодушним у сій справі, якби знайти собі жінку було б так само нелегко, як знайти друга, але тому, що мені легше знайти іншу дружину, ніж іншого друга, я волію не то щоб утратити її (бо одступивши тобі її, я її не втрачу, а просто передам у кращі руки), а передати тобі, ніж тебе втратити. Отож коли моє прохання щось у тебе важить, прошу тебе - не вдавайся в тугу, потіш себе і воднораз мене і май певну надію, що ти незабаром зазнаєш радості, якої прагне твоя палка любов од тієї, котру ти кохаєш. [581]

Хоч Титові й совісно було погодитись на те, щоб Софро-нія стала йому жінкою, і він усе одмагався, та його палка любов, з одного боку, і дружні вмовляння, з другого, зробили своє.

- Слухай, Егісіппе, - сказав він, - коли я пристану на те, що ти кажеш, я не знаю, чи то буде більше з мого бажання, чи з твого, бо ти твердиш, що тобі воно буде приємно. Твоє надзвичайне благородство перебороло мій природний сором: я вирішив зробити так, як ти кажеш, але будь певен, я цілком свідомий того, що дістаю од тебе не тільки улюблену жінку, а з нею й саме життя. Як буде на те воля безсмертних, то й я, може, покажу тобі колись на благо твоє і честь, як я ціную те, що ти робиш задля мене, жаліючи мене більше, ніж я сам.

На тії речі Егісіпп одказав йому так:.

- Тите, коли ми хочемо, щоб усе вийшло гаразд, треба нам діяти ось яким чином. Тобі відомо, що Софронія стала моєю нареченою після довгих переговорів моїх родичів з її кревними; тим-то, якби я пішов оце зараз і сказав, що не хочу її брати, то наробив би великого бешкету і розгнівив її рід і мій. Байдуже було б мені до того, якби я був певен, що вона після того твоєю стане, та боязно мені, що, як я од неї одкинусь, її оддадуть зараз за когось іншого, а не за тебе, і таким чином ти втратиш те, чого я не здобув. Через те я гадаю (звичайно, якщо ти на те згоден), що мені слід продовжити почату справу - ввести Софронію до себе в дім як мою дружину і одбути весілля, а тоді вже ми так улаштуємо, що ти будеш потай спати з нею, як із своєю жінкою. Згодом, у слушний час і в слушному місці, ми заявимо про те, що зробили: як вони те схвалять, то добре, а як ні, то вже що сталось - не одстанеться, хоч-не-хоч треба буде з тим примиритись.

Ся рада сподобалась Титові, і Егісіпп привів Софронію до свого дому як дружину, коли Тит уже одужав і був при силі. Після бучного весільного бенкету, як настала ніч, жінки одвели молоду на подружнє ложе і пішли. Титова кімната була постінь з Егісіпповою, з одної легко можна було дістатися в другу; тим Егісіпп погасив у своїй кімнаті свічки, пішов нишком до Тита і сказав йому, щоб він ішов спати з його жінкою. Титові знов стало соромно, він почав уже каятись, що погодився, і не хотів іти, але Егісіпп готовий був не лише на словах, а й на ділі услужити другові, і по довгій суперечці Тит таки пішов туди. Скоро ліг у постіль, зараз обняв дівчину [582] і, ніби жартома, спитав її пошепки, чи хоче вона бути йому жінкою. Софронія, гадаючи, що то був Егісіпп, одпо-віла: «Хочу». Тоді він надів їй на палець прегарний коштовний перстень: «А я, - каже, - хочу бути тобі мужем». Зашлюбившися таким чином, він довго розкошував із нею в любовних обіймах, причому ані вона, ані хто інший не здогадався, що то був не Егісіпп.

Поки Тит жив у такому от шлюбі з Софроніею, з Риму прийшла звістка про смерть його батька Публія; Титові писали, щоб він негайно вернувся до Риму впорядкувати свої справи. Він порадився з Егісіппом і вирішив поїхати туди, взявши з собою Софронію, але для того, щоб се зробити, треба було одкрити їй нарешті ту таємницю. Покликавши її одного разу до кімнати, вони одверто розповіли їй про все, як було діло, причому Тит, щоб остаточно її переконати, розказав про деякі справи, що були між нею і ним. Софронія подивилась обурено спершу на одного, а потім на другого і гірко заплакала, що Егісіпп так її одурив, та йому самому не сказала про те нічого, а пішла до батька-матері і пожалілась на нього, що як то він і її, і їх обманив: насправді вона стала жінкою Титові, а не Егісіппові, як вони гадали.

Софроніїн батько сприйняв се як велику собі образу, і між ріднею Софронії та Егісіппа постали з того великі свари та чвари, ненастанне гнівання та ворогування. А що вже самого Егісіппа, то зненавиділи і чужі, і свої: всі вважали, що він заслуговує не лише огуди, а й суворого покарання, а він твердив, що вчинив чесно і що батьки молодої повинні йому ще й дякувати, бо він видав Софронію за кращого од себе. Титові прикро було слухати всі ті сварки й суперечки; знав він добре, яка вдача у тих греків: доти галасуватимуть і погрожуватимуть, доки хтось не дасть їм доброї одправи - тоді зразу стануть сумирними та покірними, тож вирішив не лишити без відповіді їхніх наклепів та поговорів. Будучи мужнім, яко римлянин, і мудрим, яко афінянин, він ухитрився зібрати Егісіппову й Софроніїну рідню в одному храмі і, ввійшовши туди в супроводі самого тільки Егісіппа, озвався до тих, що його чекали, такими словами:

- Деякі філософи гадають, що все те, що роблять смертні, діється з призводу і призволу безсмертних богів; тому дехто і твердить, що все, що б не сталося і не станеться, є доконечним і неминучим (правда, інші кажуть, що се дійсне лише супроти минулого). Якщо ми вдумаємося пильно в такі твердження, то ясно побачимо, що хто засуджує те, що сталось і [583] же не може одстатися, той хоче показатися мудрішим од богів, тоді як нам годиться вірити, що вони одвіку мудро й непохибно правлять і керують нами і всіма нашими вчинками. Звідси легко можна доміркуватись, які безглузді й зарозумілі ті, що наважуються огуджувати їхні дії, якої тяжкої кари заслуговують ті, що роблять так із зухвалості своєї. Здається мені, що ви всі якраз і належите до числа тих зухвальців, коли правда тому, що ви весь час нарікаєте на те, що Софронія стала моєю дружиною, хоч ви оддавали її за Егісіппа, а того й не хочете брати до уваги, що їй з передвіку судилось стати моєю дружиною, а не Егісіпповою, і як судилось, так і на ділі справдилось. Та, може, декому сі розмови про невідомі задуми і заміри богів здадуться важкими й незрозумілими, - тоді даймо на те, що вони зовсім не втручаються в наші справи, й поговорімо про сю річ з погляду людських учинків. Тут доведеться мені, щоправда, зробити дещо противне моїй натурі: по-перше, похвалити трохи самого себе, по-друге, погудити і тим самим принизити інших. Але і в тому, і в іншому випадку я не маю наміру розминатися з правдою і мушу се зробити, щоб з'ясувати справу. Не з розуму, а з люті сліпої всі оті ваші нарікання, ваше безугавне гнівання та гримання; ви лаєте, судите і гудите Егісіппа за те, що він умислив дати мені за дружину ту, що ви умишляли дати йому, - а на мою думку, він заслуговує за се найвищої похвали принаймні з двох причин: по-перше, він учинив так, як годиться чинити другові, по-друге, діяв розумніше, ніж ви. Я не буду широко розводитись про те, чого вимагають священні закони дружби і що повинен робити другові друг, нагадаю вам тільки, що узи дружби набагато міцніші за кровні чи родинні зв'язки, бо друзів ми обираємо собі самі, а родичів дає нам доля. Тим ніхто не повинен дивуватись, що Егісіппові було дорожче моє життя, аніж ваше благовоління: як-не-як, а я йому все-таки друг. Та перейдімо до другої причини: тут мені доведеться вже докладніше з'ясувати вам, що він діяв за вас розумніше, бо здається мені, що на справах дружби ви розумієтесь іще менше, ніж на божих присудах. Тож я й кажу, що ви надумали, врадили й вирішили оддати Софронію Егісіппові, юнакові-філософу, а Егісіпп вирішив оддати її так само юнакові-філософу, тільки що ви оддавали її афінцю, а Егісіпп римлянину, ви - родовитому чоловікові, а він - іще родовитішому, ви - багатому, а він - іще багатшому, ви - юнакові, що не то не любив, а ледве знав її, а він - юнакові, що любив її понад усяке інше благо, [584] понад своє життя. Погляньмо ж тепер дрібніше, чим він діяв краще за вас. Що я такий самий молодий, як Егісіпп, і такий самий філософ, як він, можуть посвідчити без довгих балачок і мій вид, і моя наука. Ми з ним однолітки і в науці завжди йшли рівною ходою. Правда, він афінець, а я римлянин. Коли б завелась суперечка про славу наших міст, я міг би сказати, що я з міста вільного, а він - із підневільного, мов місто над усім світом панує, а його - підвладне моєму, моє славиться військовою потугою, світовладою і наукою, а його - самою тільки вченістю. Крім того, хоч ви вбачаєте тут у мені лише простого школяра, походжу я не з послідків римської черні: мої будинки й громадські споруди в Римі переповнені давніми подобизнами моїх предків, а в літописах нашого міста є чимало згадок про тріумфальні походи Квінціїв на римський Капітолій, і слава нашого імені не померкла й досі, навпаки, вона тепер гучніша, ніж будь-коли. Я промовчу з соромливості про моє багатство, пам'ятаючи, що чесна бідність - споконвічне й славне насліддя благородних римських громадян, хоч вона й засуджується простолюдом, а багатство всіма вихваляється; та я тими скарбами володію не як скнара, а як улюбленець фортуни. Я розумію, що вам тут приємно було породичатися з Егісіппом, та не бачу причини, з якої вам не хотілось би мати в Римі такого свояка, як я, коли зважити на те, яким гостелюбним господарем, яким корисним, дбайливим і могутнім протектором і в громадських справах, і в приватних можу я там для вас бути. Хто ж після сього, розумно все порахувавши і занедбавши свої примхи, схвалить ваші наміри і засудить учинок мого Егісіппа? Певно, що ніхто. Отже, Софронію видано цілком почесне заміж за Тита Квінція Фульва, родовитого, стародавнього й багатого римського громадяна, Егісіппово-го приятеля, і той, кому се не подобається, хто на се ремствує, чинить неслушно і не відає, що творить. Може, дехто скаже, що не на те він ремствує, що Софронія стала дружиною Титові, а на те, яким робом се зробилось - нишком, потай, без відома друзів і родичів. Та в сьому нема нічого ані дивного, ані незвичайного. Я не буду згадувати випадків, коли дівчата обирали собі мужів проти волі батьків своїх, коли вони тікали з своїми коханцями і самі були коханками, перше ніж стати дружинами, коли вони виявляли своє заміжжя вагітністю чи породом, перше ніж словами сказати, і Родичі мусили хоч-не-хоч на те згоджуватись: нічого такого з Софронією не було, навпаки - Егісіпп видав її за Тита [585] чесно, пристойно і статечно. Дехто, знов, скаже, що він не мав права видавати її заміж, але то будуть нерозумні бабські забобони, вияв недостатнього розуміння справи. Не в перший раз се сталось, що доля користується різними шляхами і незвичайними засобами, щоб досягти певної цілі. Що мені до того, коли швець, а не філософ, врядив по-своєму мою справу, тайно чи явно, якщо вона вийшла на добре? Треба лише подбати, щоб нерозумний швець не брався більше до діла, а за те, що зробив, подякувати йому. Якщо Егісіпп видав заміж Софронію вдало, то нема чого нарікати по-дурному ні на нього, ні на те, яким чином він се зробив. Якщо ви сумніваєтесь у його розумі, то подбайте, щоб він більше не видавав заміж інших, а на сей раз скажіть йому спасибі. Ще ж і те нехай буде вам відомо, що не мав я думки ні хитрощами, ні ошуканством осквернити вашу честь і чистоту вашої крові в особі Софронії; хоч я взяв її за дружину таємно, та я не по-злодійському збавив її вінця, не по-ґвалтовницькому оволодів нею, не нехтував вашим родом, - ні, я палко любив її за чарівну вроду і цноту надзвичайну, лиш боявся, що, якби я її сватав по-людськи, як ви того, може, хотіли б, ви не дали б за мене вашої улюблениці, щоб я не завіз її часом до Риму. Тож і мусив я вдатись до потайного способу, котрий ми нині вам одкрили, і вмовив Егісіппа погодитись заради мене на те, до чого він сам не був надто охочий; крім того, хоч я жагуче любив Софронію, я прагнув зійтися з нею не як коханець, а як правний муж: вона сама може посвідчити, що я торкнувся до неї лиш після того, як зашлюбився з нею перстенем, промовивши законні речі, спитавши її, чи хоче вона бути мені жінкою, на що вона одповіла ствердно. Коли їй здається, що її одурено, то й тут винен не я, а вона сама, що не спитала в мене, хто я такий. Ось той великий переступ, гріх, злочин, що Егісіпп зробив із дружби, а я з любові - Софронія стала таємно дружиною Титові Квінцію! І за се ви на нього лютуєте, за се його бичуєте і мордуєте! Що гіршого могли б ви йому зробити, якби він оддав її за якогось простака, лайдака чи служника? Які окови, які темниці, які хресні муки чекали б його, по-вашому? Та годі вже про се; настав час, якого я, не сподівався: мій батько помер, і я мушу вернутись до Риму; ось чому, бажаючи взяти з собою Софронію, я одкрив вам те, що, можливо, приховував би і досі. Якщо ви маєте добрий розум у голові, то приймете сю річ незлобивим серцем; адже якби я мав на думці одурити вас чи зневажити, то я покинув би її, наглумившися, [586] та боги того зроду не попустять, щоб така підлота вгніздилася коли в душі римлянина! Отже, Софронія - моя по-всякому: і по призводу богів, і по людському закону, і по добрій волі друга мого Егісіппа, і по моїй вигадливій любові. Хоч ви, може, й гадаєте, що ви мудріші за всіх богів і людей, та нерозумно ви дієте, що сю справу засуджуєте, роблячи мені подвійні прикрощі: одно те, що затримуєте Софронію, на яку не маєте іншого права, крім того, що я попущу, а друге - що ворогуєте на Егісіппа, якому ви по справедливості повинні бути вдячні. Я не буду зараз говорити вам більше про нерозумність ваших учинків, лиш хочу порадити вам по-хорошому: вгамуйте вашу лють, забудьте гнів і не чіпайте Софронії, щоб я розстався з вами по-приятельськи, по-рідному, як ваш свояк. Але будьте певні - чи вам подобається те, що сталось, чи ні, як не оддасте її мені, то я, забравши Егісіппа, поїду до Риму, а потім уже знайду спосіб повернути собі ту, що належить мені по праву, хоч би й проти вашої волі; бережіться ж моєї ворожнечі, бо на собі дізнаете, що значить і що може гнів римлян.

Промовивши таку орацію, Тит підвівся з розгніваним видом і, взявши за руку Егісіппа, вийшов із храму, зневажливо киваючи головою на тих, що там були, і погрожуючи їм. Ті, що лишились у храмі, почасти прислухавшись до Ти-тових доказів і схилившись на його бік, почасти злякавшись його останніх слів, врадили спільно таку раду, що краще мати собі Тита за свояка, коли вже Егісіпп не захотів ним стати, аніж, утративши Егісіппа, придбати собі ворога в особі Тита. Тому вони пішли слідом за Титом і, знайшовши його, сказали, що згодні на його шлюб із Софронією: нехай він буде їм дорогим родичем, а Егісіпп - добрим приятелем. Тоді побенкетували з ним по-дружньому, як свої люди, і, вернувшись додому, прислали до нього Софронію. Вона ж, як жінка розсудлива, примирилася з тим, що мусило бути, і, перенісши на Тита ту любов, що мала в серці до Егісіппа, поїхала з мужем до Риму, де її прийнято з великою шанобою.

Егісіпп же залишився в Афінах, де його мало хто поважав; незабаром через той свій розбрат із родичами він зруйнувався дощенту, і його вислано з Афін на довічне вигнання. Ставши не просто бідаком, а сливе жебраком, Егісіпп доплентався якось до Риму, щоб перевірити, чи згадає його Тит. Дізнавшись, що друг його живий і високо шанується всіма співгородянами, Егісіпп допитався до його дому і став насупроти, дожидаючи, поки вийде Тит; він не думав озиватись [587] до нього (ніяково було, що до жебрів дійшов), хотів просто показатись йому на очі: Тит, гадав він, упізнає його і сам до себе запросить. Та Тит пройшов мимо, не помітивши його, а Егісіппові здалося, що він його побачив, але згордував ним; згадавши, що він зробив колись для нього, бідаха пішов звідти обурений і не знав з відчаю, що діяти.

Була вже ніч, а він, голодний і без грошей, не знав, куди податись, де знайти собі пришиб, хоч гинь; аж ось на якомусь пустирищі в околиці міста набрів він на велику печеру і зайшов туди переночувати - так і заснув на голій долівці в риззі нужденному, знеможений своєю гіркою бідою. Перед світом у ту печеру прийшло двоє злодіїв ділити вночішню крадіжку та й посварились через ту дільбу: котрий був дужчий, убив слабшого і втік. Усе те бачив і чув Егісіпп: от і добре, подумав, не треба буде рук на себе накладати, є готовий привід для жаданої смерті. Та й не пішов нікуди з тої печери, сидів там, поки не прибігла туди сторожа судова, що вже дізналася про злочин, і не потягла його, збиткуючись, до претора. На допиті Егісіпп сказав, що то він убив чоловіка і не встиг утекти з печери; тоді претор (звали його Марк Варрон) велів розп'ясти його на хресті, як було в ту добу заведено.

Під сю хвилю якраз нагодився до Преторії Тит; подивившись в обличчя нещасному стратенцю і почувши, за що його засуджено, він одразу впізнав Егісіппа, здивувався його нужденній долі і тому, де він тут узявся. Бажаючи будь-що-будь порятувати його і не бачачи іншої ради, як звинуватити себе самого, щоб виправдати друга, він виступив раптовно вперед і гукнув:

- Марку Варроне, верни сього нещасного чоловіка, що ти засудив, бо він не винен. Я вже й так досить образив богів, убивши чоловіка, що твоя сторожа знайшла мертвим сьогодні вранці, і не хочу образити їх нині ще й смертю сього безвинного.

Варрон тому дуже здивувався, і йому було прикро, що те чула вся Преторія, але, не мігши ухилитись од вимог закону, він велів завернути Егісіппа і спитав його в присутності Тита:

- Що ти за чоловік, божевільний, чи що? Навіщо ти признався без тортур у злочині, якого ти не доконав? Адже ти міг даремно загинути. Ти сказав, що ти вбив уночі того чоловіка, аж тут приходить цей ось ї заявляє, що не ти, а він його вбив.

Егісіпп звів очі й побачив, що то Тит; він одразу зрозумів, що той хотів порятувати його таким чином од смерті [588] за ту послугу, що він колись йому зробив. Зворушений до сліз, він сказав:

- Варроне, я справді вбив того чоловіка, і Титові жалощі вже мене не порятують.

А Тит і собі не здавався:

- Преторе, - каже, - ти сам бачиш, що се чужинець, його знайдено беззбройним коло вбитого; мабуть, злидні довели його до того, що він самохіть шукає смерті. Тож одпусти його на волю, а мене скарай по заслузі.

Варрон дивувався тій упертості, з якою кожен із них звинувачував себе і виправдував другого; він почав догадуватись, що ні Егісіпп, ні Тит у тому не винні, і думав уже, яким чином довести їх непричетність, як раптом у Преторію прийшов молодик на ймення Публій Амбуст, відомий на ввесь Рим гультяй і розбишака, який справді скоїв те душогубство. Почувши, що двоє безневинних людей признаються до того злочину, він пройнявся зненацька великим до них жалем.

- Преторе, - сказав він, приступивши до Варрона, - доля судила мені розв'язати заплутану суперечку між сими двома людьми; я не відаю, хто з богів спонукає мене й примушує визнати свій злочин, але знай, що хоч обидва вони кажуть, що винні, жоден із них до того вбивства непричетний. Насправді те душогубство сьогодні перед світом учинив я, а сього нещасного бачив, як він спав там у печері, поки я ділив украдене з товаришем, якого потім убив. Тит не потребує мого виправдання, його добре ім'я відоме всім; чи спро-можен він узагалі на таке діло? Тож одпусти їх обох, а мене осуди, як того вимагає закон.

Октавіан, якому тим часом було про ту подію донесено, велів покликати перед себе всіх трьох, бажаючи почути, з якої причини кожний із них вимагав для себе кари; вони йому все й розказали. Тоді він одпустив усіх на волю: тих двох, яко невинних, а третього заради них. Тит забрав із собою свого Егісіппа, пожурив його за несміливість і недовіру, а потім з великою радістю повів до свого дому, де Со-фронія, розчулена до сліз, привітала його, як рідного брата. Нагодувавши дорогого гостя й приодівши його, як личило його походженню й станові, Тит поділився з ним передовсім усіма своїми статками і маєтками, а потім видав за нього заміж свою молодшу сестру Фульвію.

- Егісіппе, - промовив він тоді до нього, - тепер як хоч, так і роби: або лишайся тут зі мною, або вертайся до себе в Греччину з усім тим добром, що я тобі подарував. [589]

Егісіпп вирішив стати римлянином - одно те, що його вигнано з рідного міста, а друге - що тут був його улюблений і довіку вдячний друг. Так він із своєю Фульвією, а Тит із Софронією довго жили в щасті й гаразді одним домом, і дружба їхня день у день міцніла, хоч, бачиться, й досі була дуже міцна.

Найсвятіша в світі річ - тая дружба, гідна не лише особливої пошани, а й вічної похвали: вона ж бо мудра мати великодушності і чесності, сестра вдячності, й добродійності, ворогиня ненависті і скнарості; вона не жде, поки її попросять, а завжди готова творити іншому благо, яке лиш можна собі забажати. Але її священні закони вельми рідко проявляються в наш час через ту мерзенну й ганебну захланність, що запанувала поміж смертними і, помишляючи лише про власну користь, засудила її на вічне вигнання, замчала її кудись на край світу. Яка любов, які багатства, які родинні почуття примусили б Егісіппа так близько взяти до серця Титові любощі, сльози й зітхання, що він поступив йому свою любу, милу й кохану наречену, - коли не дружба? Які закони, які погрози, які залякування могли втримати молоді Егісіппові руки, щоб у пітьмі ночі, у себе на шлюбнім ложі не обійняти жагучої красуні, - коли не дружба? Які почесті, які вигоди, які нагороди примусили б Егісіппа розбрататися і почужати-ся з своєю і Софроніїною ріднею, зневажити лихі людські поговори, приймати байдужливо глум і наругу, аби лиш догодити другу, - коли не дружба? З другого боку, що примусило Тита (адже він міг просто вдати, що нічого не бачив), що його, кажу, примусило ревно й без вагання шукати власної смерті, аби порятувати Егісіппа од розп'яття, якого він сам собі бажав, - коли не дружба? Що зробило Тита таким щедрим, що він поділив, не задумуючись і на хвильку, своє незліченне майно з Егісіппом, у якого доля відняла все, - коли не дружба? Що примусило Тита з дорогою душею і без усяких оглядок оддати свою сестру за Егісіппа, що дійшов до краю злиднів і убозтва, - коли не дружба? Що з того, що люди хочуть собі мати цілу громаду родичів, юрбу братів, купу дітей, що з того, що понаймають вони за гроші слуг цілу череду, коли кожен із тих родичів і слуг дбає лиш про те, щоб йому самому жодної, хоч би й невеличкої, біди не приключилось, не думаючи про те, щоб порятувати од справжнього лиха батька, чи брата, чи пана свого, - тоді як друг робить навпаки? [590]

referatqhc.nugaspb.ru txb.deutsch-service.ru vcv.deutsch-service.ru referattlo.nugaspb.ru Главная Страница