Питання 2. Теоретичні моделі олігополії

Особливості економічної стратегії олігополістичних фірм

Як правило, олігополістичний взаємозв’язок може приймати форми некооперативної і кооперативної поведінки.

У випадку некооперативної поведінки кожний олігополістичний продавець самостійно вирішує проблему визначення ціни і обсягу виробництва. Якщо він вважає, що зниження ціни допоможе усунути конкурентів з ринку, він вдається до цінової війни.

“Цінова війна” – це обізнане суперництво, цикл поступового зниження існуючого рівня цін з метою “витискання” конкурентів з олігополістичного ринка. Втягування в цінову війну будується на припущенні продавця, що конкурент не буде реагувати на зниження ціни (хоча в реальній господарчий практиці це не так).

Знижуючи ціну нижче за ціни конкурентів і намагаючись збільшити обсяг продажу, кожна олігополістична фірма вважає, що зможе захопити весь ринок і тим самим збільшити свій прибуток Однак, налякані можливою втратою споживачів, її суперники відповідають ще більшим зниженням ціни. Війна продовжується до тих пір, поки ціна не впаде до рівня граничних витрат, тобто поки не зникне економічний прибуток. Оскільки середні витрати постійні і дорівнюють граничним (Р=МС=АС – особливість олігополістичного ринку), тут встановлюється стан ринкової рівноваги, подібний досконало конкурентному, коли жодна фірма не зможе знизити ціну ще нижче без збитків. Від цінової війни виграють споживачі і програють виробники. Але, на жаль для споживачів, цінові війни недовготривалі. До того ж відбуваються вони дуже рідко внаслідок їх ризикованості.

Тому в олігополістичних галузях переважає тенденція до кооперативних (колективних, узгоджених) дій, яка наближує їх економічні результати до чистої монополії.

Узгодженість дій (змова) – це стратегія, яка дуже часто зустрічається на олігополістичному ринку. Вона полягає у тому, що фірми домовляються між собою відносно цін і обсягів виробництва. Виділяють такі види змови: таємна, мовчазна (лідерство в цінах) та легальна.

Олігополія, не заснована на таємній домовленості. Модель дуополії А. Курно (1838 р.). Сутність моделі А. Курно полягає у тому, що кожний з конкурентів (а їх два) визначає множину оптимальних для себе обсягів пропозиції при усіх можливих обсягах пропозиції іншого. Припустимо, що фірми А і В виробляють однорідний товар, знають криву ринкового попиту і приймають свої рішення стосовно випуску продукції одночасно. Кожна фірма вважає обсяг виробництва конкурента заданим і на цій основі приймає своє рішення, захопивши весь вільний ринок.В міру зростання обсягу виробництва конкурента фірма А скорочує обсяг свого виробництва (крива QА на рис.1). В той же час фірма-конкурент В може провести аналогічний аналіз, відобразивши свою реакцію на поведінку першої фірми (крива QВ на рис. 51).



Рисунок 51. Рівновага ринку в моделі Курно

Як бачимо, рівноважний рівень обсягів виробництва знаходиться в точці К на перетині кривих реагування QА і QВ (рівновага Курно). У цій точці припущення кожної фірми про обсяг виробництва іншої виявилися правильними.

Якби фірми змогли домовитися про обсяги випуску та поділ прибутків, то сумарний обсяг випуску фірм розташувався б на контрактній кривій (показана пунктирною лінією на рис. 51 і став постійним. Привабливим в моделі А. Курно є те, що вона може бути поширена на ринки з більшою кількістю фірм, а також те, що вона доводить: рівноважна ціна поступово рухається від монопольної ціни до ціни, яка дорівнює граничним витратам, тобто до конкурентної. Суттєвим недоліком даної моделі є вихідне положення, що конкуренти фірми не відреагують на її зміни ціни і обсягу випуску.

Модель ламаної кривої попиту Р. Холла, К. Хітча та П.Суізі (1938 р.). Ця модель була наближена до реальної дійсності, так як базувалась на припущенні, що конкуренти олігополістичної фірми підтримають будь-яке зниження ціни, але не стануть наслідувати її підвищення.

В моделі олігополістична галузь представлена трьома рівноцінними фірмами А, В та С. Кожна з фірм має однакову частку на ринку, і вони не погоджують свої ціни через пряму чи таємну змову. У цьому випадку характер кривої попиту буде залежати від того, чи стануть інші члени олігополістичного ринку дотримуватись цінової політики фірми А, чи проігнорують її.

Якщо фірми В і С, які входять в олігополію разом з фірмою А, будуть вирівнювати свої ціни разом з фірмою А, то зниження цін фірмою А призведе до невеликого зростання обсягу її продажу, фірми В і С вчинять так само, і структура ринку не зміниться (крива D1 на рис. 52).

Якщо ж відбудеться підвищення цін, то зниження обсягу продажу для кожної з фірм буде також помірним. Інша можлива реакція полягає в тому, що фірми В і С будуть ігнорувати будь-яку зміну ціни, зроблену фірмою А, в цьому випадку при зниженні цін фірма А забезпечить розширення обсягу продаж за рахунок своїх конкурентів, змінивши тим самим структуру ринку.

Рисунок 52. Модель ламаної кривої попиту

Навпаки, якщо фірма А підвищить ціну, вона буде витіснена з ринку і втратить багато покупців, які переключаться на продукцію фірм В і С, оскільки вона дешевша (крива D2 на рис. 52).

Найбільш логічними діями фірм В і С є, вочевидь, вирівнювання цін при зниженні їх фірмою А для недопущення втрати позицій на ринку і ігнорування підвищення фірмою А цін для захоплення її ринкового простору. Крива попиту в цьому випадку набуває вигляду ламаної (рис. 52). Однак, ґрунтуючись лише на ламаній кривій попиту не можливо пояснити, чому ринкова ціна встановлюється саме на рівні Ре. Крім того, висновок про незацікавленість олігополістичних фірм у зміні ціни не завжди збігається з реальністю: ціни олігополістичного ринку мають стійку тенденцію до зростання. Тому вивчення моделі поведінки виробника на олігополістичному ринку має доповнюватися аналізом можливості до змови кількох продавців.

Олігополія, заснована на таємній змові. Фірми, які діють в рамках олігополістичного ринку, прагнуть до створення системи зв’язків, яка б дозволяла координувати поведінку в загальних інтересах. Однією з моделей такої координації є таємна змова.Вона повинна бути таємною, оскільки узгоджені дії виробників у сфері ціноутворення у більшості країн заборонені законом.

Таємна змова відбувається тоді, коли фірми досягають безпосередньої або мовчазної угоди про те, щоб зафіксувати ціни, розподілити ринки чи якимось іншим чином обмежити конкуренцію між собою. Якщо олігополістичні фірми стикаються з однаковими умовами формування попиту і витрат, то вступивши в таємну змову, вони за економічною сутністю виступають у якості чистої монополії.

Прагнення олігополістів до кооперативної поведінки сприяє утворенню оформлених угод типа картелів. Якщо законодавством країни такі угоди не заборонені, то картель може бути легальним.

Картель– це об’єднання фірм, які погоджують свої рішення з приводу цін і обсягів випуску, ніби вони злилися в чисту монополію. Утворення картелю вимагає вироблення спільної стратегії, установлення квот для кожного учасника і створення механізмів контролю за виконанням прийнятих рішень. Установлення єдиних монопольних цін підвищує дохід всіх учасників олігополістичного об’єднання, але їх зростання досягається шляхом обов’язкового зниження обсягів продажів. В результаті у кожного учасника картелю виникає спокуса одержати подвійний виграш: продавати свою продукцію за високою картельною ціною, але з перевищенням низьких картельних квот. Якщо подібного роду опортуністична поведінка стане загальною, то картель розвалиться.

Слід зауважити, що таємна змова не може бути тривалою. Високий рівень прибутків і монопольна ціна залучають в галузь нових виробників, що, в свою чергу, сприяє загостренню конкуренції.

Ще однією з поширених моделей кооперативної поведінки олігополістичних фірм вважають лідерство в цінах.

Лідерство в цінах полягає в тому, що зміни в довідникових цінах оголошуються певною фірмою, яка визначається лідером усіма іншими фірмами, що слідують їй в ціновій політиці.

Розрізняють три типи цінового лідерства: лідерство домінуючої фірми, таємна змова про лідерство та барометричне лідерство.

Лідерство домінуючої фірми– ситуація на ринку, коли одна фірма контролює не менше 50 % виробництва, а решта фірм надто мала, щоб справляти вплив на ціни шляхом індивідуальних цінових рішень.

Таємна змова про лідерство,на відміну від попереднього типу, часто не забезпечує досягнення високого рівня цін. За лідером не завжди слідують, оскільки він не має змоги змусити інших учасників олігополістичного ринку до спільних дій. Часто барометричні лідери свої функції де-юре. Вони оголошують довідникові ціни, але фактичні ціни, що встановлюються іншими фірмами, відрізняються від оголошених.

Іншим засобом підтримання “дисципліни” в олігополістичній галузі, коли встановлюються або змінюються ціни, проявляється в ціноутворенні “правило великого пальця”. Всі фірми використовують одну і ту ж формулу ціноутворення – витрати плюс норма прибутку. В цьому разі для визначення ціни за основу беруть певні типові витрати, до яких додається економічний прибуток у вигляді надбавки (рис. 53). Переваги такого методу полягають у його простоті. Він не потребує глибокого вивчення кривих попиту, доходу та граничних витрат. Можна тільки уявити, який обсяг аналітичної роботи необхідний, щоб побудувати ці криві для кількох сот найменувань продукції, що виробляє олігополістична фірма.

Рисунок 53. Формування олігополістичної ціни по методу “витрати плюс”

Питання 3. Олігополія з погляду теорії ігор. “Дилема ув’язненого”

Теорія ігор – наука, що досліджує математичними методами поводження учасників у ймовірних ситуаціях, пов’язаних із прийняттям рішень. Предметом цієї теорії є ігрові ситуації із заздалегідь установленими правилами. У ході гри можливі різні спільні дії – коаліції гравців, конфлікти.

Стратегія гравців визначається цільовою функцією, яка показує виграш чи програш учасника. Форми цих ігор різноманітні. Найбільш простий різновид – гра з двома учасниками. Якщо в грі беруть участь не менш трьох гравців, можливе утворення коаліцій, що ускладнює аналіз.

З погляду платіжної суми, ігри поділяються на дві групи – з нульовою і ненульовою сумами. Ігри з нульовою сумою називають ще антагоністичними – виграш одних у точності дорівнює програшу інших, а загальна сума виграшу дорівнює нулю.

По характеру попередньої домовленості, ігри поділяються на кооперативні (коли утворюються коаліції гравців) і некооперативні (коли кожний грає за себе проти усіх).

Найбільш відомий приклад некооперативної гри з нульовою сумою – модуль Курно, а з ненульовою сумою – “дилема ув’язненого”.Суть її полягає в наступному. На гарячому спіймали двох злодіїв, яким пред’явлене обвинувачення в ряді крадіжок. Перед кожним з них постає дилема – чи зізнатися в старих (недоведених) крадіжках, чи ні. Якщо зізнається тільки один зі злодіїв, то той, що зізнався, отримає мінімальний термін ув’язнення (1 рік), а його товариш, що не зізнався, – максимальний (10 років). Якщо обоє злодіїв одночасно зізнаються, то обоє одержать невелике зменшення (по 6 років ув’язнення); якщо обоє будуть заперечувати провину, обоє отримають покарання тільки за останню крадіжку (по 3 роки). Ув’язнені сидять у різних камерах і не можуть домовитися один з одним. Перед нами – некооперативна (неузгоджена) гра з ненульовою (у даному випадку негативною) сумою. Характерною рисою цієї гри є невигідність для обох учасників керуватися своїми корисливими інтересами.

Найбільшим ймовірним результатом некооперативної гри є рівновага за Нешем. Рівновага за Нешем – означає, що кожен учасник обирає найкращий для себе варіант дій враховуючи можливі дії інших гравців.

rfw.deutsch-service.ru sjx.deutsch-service.ru refankl.ostref.ru referatvmg.nugaspb.ru Главная Страница