МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Вивчаючи дану тему, необхідно звернути увагу на загальні закономірності та особливості становлення класового суспільства на території України.

Зазначимо, що поява спадкової влади та експлуатація рабів і одноплемінників з метою збільшення багатства родової знаті, подальший розпад родових общин і заміна їх територіальними общинами стали початком розкладу первіснообщинного ладу і пос­тупового переходу людства до класового суспільства.

В Україні перші спроби утворення державності відносяться до I тисячоліття до н. е. і пов’язані одночасно з культурою кочовиків та античною цивілізацією. Слов’яни дійшли до державної організації значно пізніше — тільки в IV ст. н. е.

1 питання.Античні міста-поліси півдня України.
Боспорське царство

Із загальної історії стародавнього світу згадаймо, що з VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починається грецька колонізація. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архагет), який призначався державою і походив з давнього знатного роду. Перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор’я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з’являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фа­нагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.

Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності і права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов’ян.

Грецька колонія складалася з центра — поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та куль­тові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю.



У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.

Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна.

Право приватної власності на землю мали лише чоловіки-гро­мадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам.

Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах — метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами.

В полісі існували так звані літургії. Одним з найважливіших обов’язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17—18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами.

В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.

Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо.

Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію, ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.

Вищі посадові особи — архонти і стратеги — відали військовими справами. Агораноми — контролювали правопорядок у міс­цях торгівлі; астиноми — стежили за порядком у місті; номофілаки — контролювали дотримання законів.

Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.

На підставі матеріалів рекомендованої літератури і підручників студенти повинні усвідомити відмінність олігархічного правління в грецьких полісах від демократичної республіки, вміти пояснити історичну трансформацію олігархічного правління в мо­нархію.

Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань і зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів — Спарток — захопив владу і передав її своєму синові. Так встановилася правляча династія, а Пантикапей став центром Боспорського царства.

Нова держава — Боспорське царство — об’єднувала територію Керченського і Таманського п-овів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону.

Державний устрій Боспорського царства — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем — начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргів­ці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальни-
ки, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі
й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську й віддавати цареві значну частину свого врожаю.

Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повин­ностей стосовно царя.

Основною робочою силою були раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби знаходилися в дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.

Водночас з рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різ­них щаблях соціальної залежності, були зобов’язані обробляти землю
і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земель­ними угіддями.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.

В 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з I ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежують-
ся впливи римського законодавства. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н. е. й лише Крим залишився в руках Візантії.

Можна погодитися з відомою в історичній науці думкою, що, незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні.

Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

2 питання.Держави степовиків. Скіфи. Сармати. Гуни

У цьому питанні студенти повинні усвідомити специфіку дер­жавних утворень степових народів. Зазначимо, що державні утворення степовиків-кіммерійців (VIII—VII ст. до н. е.), скіфів (VII ст. до н. е.—III ст. н. е.), сарматів (II ст. до н. е.—2 ст. н. е.), гунів(V ст. н. е.—VI ст. н. е.) були своєрідними варіантами так званих східних деспотій.

Східна деспотія — це перша в історії людства форма державного правління. Вона мала унікальні, лише їй притаманні риси. Так, у державах Сходу значну роль у суспільному житті відігравали відносини общинного устрою, патріархального побуту. Рабовласництво тут мало колективний або сімейний характер і тільки державні раби цілком належали монархові.

Такий устрій існував у багатьох стародавніх державах Сходу, але в більшості випадків влада в них належала не лише правителеві, а всій можновладній верхівці. Деспотія існувала в історії не як стабільний устрій, що існував тривалий час, а як рідкісна ситуація, вельми коротка в часі.

Грецькі та інші писемні джерела, пам’ятки матеріальної культури найповніше донесли до нас історію утворення державності та права у скіфів. Ці іраномовні племена, які з’явилися в степах України в VII ст. до н. е., займалися переважно скотарством, вели кочовий спосіб життя й перебували на стадії розкладу первіснооб­щинного ладу.

Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії. Власне, скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії та оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони й раніше, на початку VII ст. до н. е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лівії), що позначилося на скіфській культурі.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — Причорномор’я — вони підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VII ст. до н. е. завершили політичне формування Скіфії.

Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися й самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими), переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їхній спосіб життя та звичаї.

Великий вплив на розвиток культури й соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів темними варварами, вже в III ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахаріс, товариш афінського філософа й реформатора Солона. Для їхньої суспільної організації спочатку характерним був лад військової демократії.

За свідченнями грецьких істориків Геродота й Фукідіда, скіфи були дуже войовничі, жоден народ не міг би їм протистояти, якби вони були єдині. Відомо, що скіфи 513 року здобули блискучу перемогу над перським військом Дарія I. Ця скіфо-перська війна ввійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо, заліза та рабів.

У IV ст. до н. е. склалася Скіфська держава — Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфрон­тація між Македонією та Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп II Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цього разу його військо було знищене скіфами.

Наприкінці III ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була дедалі потужніша інвазія на землі Скіфії савроматів — такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати знищували й виганяли зманіжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму зі столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи з грецькими містами, ці царства існували до II ст. н. е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселенцями півдня України — сарматами, готами, аланами.

До складу Скіфії входило чимало різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно, скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплив. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були.

У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (пев­но, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кож­на з яких мала потрійну структуру.

Державний устрій і система управління у скіфській державі розвивалися як рабовласницька монархія з ознаками східних деспотій. Так, при наявності спадкової влади кандидатуру кожного нового царя і його наступників затверджували на народних зборах.

Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя.

В скіфському суспільстві існував і демократичний орган — народні збори всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі справи й навіть вирішувалася доля царів.

Народні збори, а також рада старійшин і племінних вождів мали повноваження брати участь у вирішенні важливих державних питань. Тут ми бачимо інститути управління родоплемінного періоду.

Територія держави скіфів поділялася на округи-номи, які свого часу були племінними територіями, на чолі з номархами.

Правова система у скіфів складалася зі звичаїв, постанов царів і рішень народних зборів та ради старійшин. Правові звичаї часто закріплювалися в культових обрядах — похованні, побратимстві тощо.

Скіфи шанували й оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя та безсмертя душі, багата уява й бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев’яним настилом і насипали згори величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри — підвладний скіфам народ чи плем’я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців й оберігали його (Герри й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам’яток).

Існували також військові звичаї, сімейні. Наприклад, у сім’ї, яка у скіфів була полігамною, звичаї вимагали ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка. Жінка належала чоловікові й після його смерті переходила у власність спадкоємця. Спадщина передавалася лише по чоловічій лінії. Одружені сини мали право на виділ ще при житті батька, а батьківське майно неподільно переходило до молодшого за віком сина (система мінорату, від лат. minor — менший).

Військові звичаї скіфів були суворими. Основний закон — безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів тощо.

Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславилися на весь Стародавній Світ.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність. Головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителів неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів був піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Грізним і поважним був бог Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі — величезні кургани з хмизу зі встановленими згори сторчма стародавніми залізними мечами — втіленням бога. В жертву Арею приносили людей — військовополонених і рабів, їхньою кров’ю скроплювали ці мечі.

У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функ­ції виконували також царі — вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населен­ня Надчорномор’я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Фактично це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну.

У скіфських землях існували особливі, священні місця, де про­водилися великі загальні свята. Віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралися скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів.

У цивільних правовідносинах у скіфів був розвинений інститут власності. Існувала приватна власність на домашніх тварин, стада, які були мірилом багатства, житло, господарський інвентар, посіви тощо. Цивільні операції з приватною власністю зумовили появу цивільних зобов’язань. Угоди укладалися усно і закріплювалися присягою. Але земля знаходилася у власності царя й регулярно перерозподілялася між родовими общинами шляхом жеребкування. Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і старійшин племені, їхніх родин. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини й виконували різні повинності.

У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Раби використовувалися здебільшого в домашньому господарстві, для охорони стада. При розпаді первісно-общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер.

Скіфи знали поняття злочину і визначали покарання за злочин. Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочини проти царя. Карали не лише за сам злочин, а й за замір. Тяжкими злочинами були також убивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб тощо. Серед покарань практикувалися страта, відтинання правої руки, вигнання. За порушення звичаїв і відступ від віри предків призначалася смертна кара. У звичаєвому праві визнавалася кровна помста. Таким чином, звичаєве право у скіфів було основою правових відносин і являло собою традиційні норми суспільного життя, санкціоновані силою держави.

Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті, запряжені парами волів вози, основним харчем були м’ясо, молоко, сир, привізне грецьке вино, хліб, здобутий як данина від підвладних скіфам землеробів.

У III ст. до н. е. на скіфів почали тиснути нові кочові племена — сармати, що прийшли з берегів Волги. З II ст. до н. е. до II ст. н. е. вони панували в степах Північного і Східного Причорномор’я. Це близькі скіфам за походженням і способом життя іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували Надчорномор’я.

За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбів скіфів з амазонками. Це справді був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, ніж скіфи.

Суспільна організація сарматів — це союз племен, таких, як язиси, роксолани, алани. Кожне з племен прагнуло зверхності. На чолі об’єднання племен стояли царі. Столиця сарматів — м. Танаїс (на узбережжі Азовського моря).

На відміну від скіфів у сарматів роль жінок у роді була значно вищою. Геродот повідомив у своїх дослідженнях, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, одягалися, як чоловіки. Це свідчення грецького «батька історії» підкріплене археологічними знахідками. Так, у жіночих похованнях сарматів часто знаходять зброю, ритуальні знаряддя, що дає підставу зробити висновки про те, що жінки в сарматів нерідко виконували функції жриць.

Спілкування сарматів із греками та римлянами, на думку грецького історика Страбона, зіпсувало природний стан сарматів, поширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і втіх, прагнення задоволення, що зробило їх ненажерливими.

Наприкінці 1 ст. н. е. в Надчорноморських степах з’являється нове об’єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах і сварках сусідніх держав алани жахали все осіле населення. В III ст. н. е. алани пев­ний час перебували в спілці з готами, які прийшли в Надчорномор’я з берегів Балтики.

У II—IV ст. в Приураллі з’явився кочовий народ, що походив з тюркомовних хунну. Цей народ прийшов у II ст. з Центральної Азії. В IV ст. в період Великого переселення народів гуни рушили на Кавказ, Північне Причорномор’я, підкоряючи племена аланів, готів, герулів, гепідів, слов’янські та германські племена.

Великий вождь Аттіла (правив в 434—453 рр.) заснував міцний союз племен на величезній території з осередком на Дунаї (Угорщина). Суспільний устрій гунів при Аттілі не вийшов зі стадії військової демократії, хоча в них зростала майнова нерівність, поширилася практика рабовласництва, влада вождя перетворилася на спадкову.

Гуни залишалися кочовиками. На підкорені племена вони накладали данину і примушували брати участь у військових походах. Після смерті Аттіли (453) союз племен фактично розпався. Поступово гуни розчинилися серед інших народів.

Так на зміну одним приходили інші стародавні народи у південній Україні, які спричинилися до розвитку господарювання і держав­ної організації України. Місце їх зайняли слов’яни, українці.

Слід враховувати, що державно-правовий розвиток південних земель сучасної України вплинув лише опосередковано на виник­нення української державності і права. Лише слов’янська держав­ність і право стали тим історичним підґрунтям, на якому базувалася українська державно-правова традиція.

3 питання.Ранньослов’янська державність

В II ст. н. е. сарматів завоювали германські племена готів. Готи не належали до степовиків і представляли німецькі племена. Як писав Михайло Грушевський, готи посунули з-під Вісли на полуднє. Не знайшовши собі місця ближче, вони замандрували аж до Чорного моря, розігнали аланські племена й осіли від Дунаю до Азовського моря. Були вони войовничі, часто ходили грабувати римські землі й грецькі міста в Криму і наробили цим великого галасу.

За формою правління держава готів була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв король, який в управлінні спирався на військо.

Готи засвоїли попередню скіфо-сарматську культуру і створили свою. Вони прийняли християнство, створили рунічне письмо, мали флот, кораблі для якого завойовували під час походів.

Готська держава дійшла до значної сили за часів правління короля Германаріха. Столицею готської держави було «Дніпрове місто».

Готи вплинули на слов’ян, особливо в розвитку військової техніки і знаряддя, про що свідчать слова готського походження, що залишилися в українській мові — меч, шолом, князь тощо.

375 року держава готів була зруйнована гунами. Але готи залишалися ще тривалий час у Криму і Тамані, заснувавши Тмуторокань. А «красних дів готських» (красний давньоукр. — красивий) згадує автор «Слова о полку Ігоревім» ще наприкінці XII ст.

Письмові джерела перших століть нової ери містять скупі та суперечливі відомості про слов’ян. Під іменем венедів перша згадка про них є в працях римського історика I ст. н. е. Плінія Старшого. Інший римський історик Таціт у своїй праці «Германія» розповідає про венедів, відрізняючи їх від германців і сарматів.

Відомо, що давні культури автохтонного походження заселяли землі України ще в IV тис. до н. е.

У I—II ст. н. е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. Міцніли стосунки між окремими слов’янськими племенами, формувався праукраїнський етнос. Для розвитку слов’янської культури велике значення мали контакти з сусідніми римськими провінціями, адже імперія була зацікавлена в добрих стосунках і торгівлі з «варварами» поблизу свого кордону.

В IV ст. предки українців рушили на південь. Навіть могутня Візантія не могла затримати «незліченні» слов’янські полчища, які контролювали Причорномор’я, дунайські країни, балканські землі. «Зіслов’янщилася вся земля наша і стала варварською», — писав імператор Костянтин Порфирородний.

Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних «гніздах». Група таких «гнізд»-поселень, що простяглася, наприклад, уздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені.

Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватися спілки племен.

У IV—V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV—VII ст.).

Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.

Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.

Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.

Студенти повинні усвідомити історичний процес появи публіч­ної влади в українських племен.

Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.

У перші століття н. е. слов’янські племена, як і інші народи, були втягнуті в загальні процеси Великого переселення народів, невід’ємні від війн як оборонного, так і завойовницького характеру. Саме в ці часи в українських племен з’являється виборна посада вождів, які концентрують у своїх руках військові функції.

Антських вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Особливо яскравим є свідчення Йордана про князя Божа з синами і
70 старійшинами, які очолювали антів. Виділення серед великої кількості рядових поселень окремих укріплених пунктів, де знаходять зброю, дорогі прикраси, свідчить, що тут, крім звичайного сільського населення, проживали воїни. Таким чином, у суспільстві поступово формуються постійні військові дружини, хоч основною військовою силою було народне ополчення.

Згодом, уже в VI—VII ст. все частіше в історичних джерелах згадуються князі, які, окрім військової справи, займаються управ­лінням.

Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.

Слід наголосити, що правовою основою суспільства антів, як і в інших народів, які переживали період становлення держави, були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами.

Вивчення співвідношення категорій «релігія»-«мораль»-«право» передбачається в перших темах курсу «Теорія держави і права». Студенти повинні навчитися оперувати набутими знаннями з інших предметів для аргументації та ілюстрації тих або інших історичних явищ правового характеру.

Зазначимо, що й у сучасних країнах релігійно-общинного права (ряд країн Азії, Африки, Океанії тощо) часто релігійні норми, що санкціонуються державою, стають нормами права.

Дуже корисним для студентів буде ознайомлення з Велесовою книгою, яка дає цікавий матеріал з життя слов’ян того періоду.

Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.

З появою поняття власності правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду. Так, природні багатства — ліси, пасовиська, річки, озера — все це було власністю племені.

Власність роду поділялася між його членами. Наприклад, земельні наділи. Члени роду мали право володіти і користуватися землею, а щодо розпорядження нею — ці питання вирішували збори родичів.

Власність передавалася в спадок лише по чоловічій лінії. В звичаях існували поняття злочину і покарання за злочин. В окремих випадках існувала колективна відповідальність членів роду за злочин.

Антська держава була зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва. Просуваючись на Балкани, анти та склавини захоплювали десятки й сотні тисяч полонених, яких перетворювали на рабів. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин — зародки феодального ладу.

В VII ст. антський племінний союз розпався — до цього спричинилися внутрішні та зовнішні обставини.

В історії відомі й інші спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до якої ввійшли племена дулібів. Але держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів.

Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610—641), повідомляє літописець, авари воювали проти слов’ян і «примучили дулібів». Письмові джерела фіксують також дулібів у Чехії, на Верхньому Дунаї і Балканах, що свідчить про їх розселення на ці землі. В басейні Бугу розміщений адміністративний і політичний центр одного з дулібських племен — Зимнівське городище VI—VII ст.

Дослідники по-різному визначають територію, яку охоплювало дулібське племінне об’єднання. Одні називають тільки Західну Волинь, інші відводять їм обширну територію між середнім Дніпром і басейном Західного Бугу. Однак усі сходяться на думці про важливу роль дулібського об’єднання як одного з початкових етапів державності східних слов’ян. На це вказують археологічні матеріали та арабські джерела, які згадують пов’язане з дулібами плем’я волинян, що в минулому панувало над іншими племенами.

Бужани та волиняни були вже пізнішими територіальними об’єднаннями, що виникли на основі дулібського і були пов’язані з містами Буськ та Волинь. Назва волинян була найпізнішою і з’явилася після IХ ст.

На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян, найпівденнішу частину східно-
слов’янської території займали племена тиверців і уличів.

На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. Їхню територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам’яток-курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. Їхнім центром був Іскоростень (Коростень). Тривала боротьба київських князів з деревлянами закінчилася включенням їх до складу Київської держави.

За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.

Особливу роль серед них відіграли поляни. Літописець називає їх «мужами мудрими й тямущими». Піднесено розповідає «Повість временних літ» про плем’я полян, про їхні звичаї та вдачу, про авторитет полянських князів, їхні міжнародні зв’язки. На цих землях виникла держава під назвою Руська земля.

Головним центром полян, які розселилися в середньому По­дніпров’ї, був Київ. Цікаво розповідає літописець легенду про
заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом.
І була у них сестра Либідь.

Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім «Русь» пізніше поширився на інші племена. Так, арабські джерела VI—XI ст. вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до Дону. У VIII ст. візантійські та арабські джерела починають використовувати назву Русь для позначення населення, яке проживало на українських землях.

Вивчаючи літературу з даної теми, студенти повинні звернути увагу на походження назви Русь. У цьому плані всі гіпотези і припущення, що існують в літературі, доречно об’єднати цитатою з досліджень М. Грушевського: «В звістках чужоземців, які маємо з IX і V віку, наші князі та їх військо все зветься руссю-руськими. У нас Руссю звалась Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім’я Русі було принесено з Швеції варязькою дружиною, не справджується: з Швеції такого народу не знати, а шведів ніколи цим іменем не звали. Звідки це ім’я взялося в Київ­щині, ми не знаємо і не будемо вгадувати. Але нам важно, що це ім’я так міцно зв’язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і Х ст., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ». Але безсумнівні літописні свідчення вказують на те, що з ХII ст. наша земля звалася Україною.

Студентам рекомендується ознайомитися з цими літописними свідченнями, користуючись текстами підручників і літературою.

Необхідно зазначити, що протягом VI—VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання—зародки держав. Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом. З виникненням малої парної сім’ї створюються умови для індивідуалізації виробництва. Знаряддя виробництва, побутовий інвентар, продукти споживання поступово розподіляються між родинами. Розвиток приватної власності спричинив виникнення майнової нерівності.

Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак значною владою вже володіла знать та окремі вожді, причому їх роль поступово зростала. На основі малих племен створювалися великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державними утвореннями східних слов’ян. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної ранньосередньовічної держави у східних слов’ян.

1.2. ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

1. Грецькі міста-поліси Чорноморського узбережжя України: організація суспільства і влади.

2. Афінська демократія як система управління в грецьких містах-полісах.

3. Джерела та головні риси права грецьких міст-полісів півдня України.

4. Суспільна організація, управління і право в степових народів на терені України.

5. Суспільна організація та управління в ранньослов’янських державних об’єднаннях.

6. Звичаєве право ранніх слов’ян.

Теми рефератів

1. Причини виникнення Боспорського царства, його суспільна організація та управління.

2. Державність германських племен на території України.

1.3. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Військова демократія — система управління в ранньофеодальних державах. Військова демократія — це здійснення влади вождями-князями за допомогою війська в умовах збереження родоплемінних інститутів.

Гопліт — у грецьких полісах — воїн важкоозброєного пішого загону.

Держава — це єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на всю територію країни та її населення, має для цього спеціальний апарат управління, створює обов’яз­кові для всіх норми і є суверенною.

Деспотія — (від грецьк. despoteia — необмежена влада) — це така форма державного правління, при якій деспот (монарх), спираючись на силу військово-бюрократичного апарату, користується необмеженою спадковою владою по відношенню до своїх підданих, які є цілковито залежними від свавілля влади.

Звичаєве право — система організації родоплемінного суспільства. Невід’ємне від релігійної моралі. В рабовласницьких і ранньофеодальних державах існувало до появи писаного права.

Колонізація — в рабовласницьку добу це засвоєння нових територій, організація соціально-економічного, політичного і культурного життя за зразком прабатьківщини.

Літургії — в грецьких полісах це роздача грошей для видовищ, оплата за державну та військову службу.

Монархія — форма державного правління, за якої верховна дер­жавна влада здійснюється одноосібно й передається в спадок. Існують різновиди монархій: абсолютна, обмежена, дуалістична, виборна, в стародавніх народів монархія існувала у формі східної деспотії.

Монотеїзм — віра в одного бога. Монотеїзм прийшов на зміну язич­ницькій релігії.

Поліс — (від грецької polis — місто-держава) — це особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства, типова для Стародавньої Греції та Стародавньої Італії.

Плем’я — основа політичної організації первісних суспільств і ранньодержавної організації. Це великі групи людей, що проживали на одній території і вели походження від спільного предка, але відрізнялися побутом і звичаями.

Республіка — (від лат. res publika — суспільна справа) — це форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

Рід — це велика родина, що проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі, злучена зв’язками крові та спільними інтересами.

1.4. НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Користуючись текстом посібника, складіть порівняльну таб­лицю особливостей форм державного правління в грецьких містах-полісах. Які з указаних особливостей об’єктивно можуть сприяти трансформації однієї форми правління в іншу?

2. На підставі тексту посібника зробіть порівняльну схему системи управління в Боспорському царстві і в Скіфській державі. Які є відмінності між системою управління рабовласницької монархії і держав типу східної деспотії?

3. Підготуйте реферат з питання: які об’єктивні фактори обумовлюють типологію рабовласницьких держав?

4. Складіть схему джерел права в грецьких містах-полісах, в державах кочових народів та слов’янських племен.

5. Розкрийте і випишіть у зошит правовий зміст поняття «військова демократія», порівняйте його з поняттям грецької демократії.

Література для самостійного опрацювання
Состав, структура и классификация оборотных средств
Пооперационный контроль качества выполнения работ при возведении типового этажа кирпичного здания
Означення вектора
Пробуем нарисовать чертёж будущей куклы
Благовестие Захарии. Благовещение Пресвятой Деве Марии.
АКУШЕРСКИЙ СТАТУС-СПЕЦИАЛЬНОЕ АКУШЕРСКОЕ ОБСЛЕДОВАНИЕ
Підвищена активність якого з перерахованих ферментів типова для цитолізу гепатоцитів
Принципы и методы диагностики и коррекции функциональных состояний
Порядок и сроки уплаты земельного налога и авансовых платежей
Открытая инфляция, ее виды, механизм
Об исцелении, правой руке, правой ноге и голове на плечах
Сутність і основні структурні елементи економічної системи.
Выбор места статистического наблюдения в туризме
Фонд оценочных средств промежуточной аттестации по практике
Регламент переговоров машиниста и помощника машиниста по поездной радиосвязи
Тема 7. Основы административного и экологического права - 2 часа
Применение реле для защиты электроустановок
ЧТО СОДЕРЖИТ ПРОСЯНОЕ ЗЕРНО?
Anchorages
Предприниматель. Понятие и роль в экономике.
Структура речевого общения и речевой деятельности
Теорія як ідеал наукового пізнання. Структура і динаміка наукових теорій
Главная Страница