Трипільська культура.

Культура носила назву “Кукутень” за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов’язані з нею. В 1884 році румунський науковець Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду та теракотові фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як вчені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжувати розкопки, які розпочалися на цьому місці навесні 1885 року.

Дослідження пам'яток, пізніше віднесених до трипільської культури, мали місце в Галичині уже в 70-ті роки ХІХ ст. біля с.с. Кишилівці, Більче-Золоте та ін. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України 1893-94 рр. по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе) в Києві. Хвойка презентував свої знахідки в серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893-й рік. В 1896-1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Хвойкою, були знайдені в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині село Трипілля Обухівського району Київської області). Звідси, в радянських, молдавських, російських, українських та інших публікаціях для означення цих пам’яток поширена назва “Трипільська культура”.

Періодизація. Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи:

ü Початковий: 5300 — 4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)

ü Ранній: 400 0— 3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)

ü Середній: 3600 — 3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)

ü Пізній: 3100 — 2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н.е. племена трипільської культури почали розселятися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташовувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, підлогу і вогнище або печі з припічком змащували глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.



Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н.е.

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с.Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство було розвинене більше, ніж раніше, полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялися з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобі. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жіночі статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Трипільської культури за цей періоду лишався далі матріархально-родовим. До середини доби відносять поселення, що їх виявив В.Хвойка в с.Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

Саме у цей час трипільці досягли найвищого розвитку: побудовано гігантські протоміста – добре сплановані поселення площею 300-500 га, де проживали понад 20 тис. жителів (наприклад, Майданецьке); блискуче розвивалося гончарство; вдосконалюється знаряддя праці в орному землеробстві; високо розвивалася духовна культура; фактично на порозі створення піктографічного письма зупинилися ці племена тощо.

Цей період в історії України дослідники називають «золотим віком» нашого розвитку. Трипільська культура на свій час не мала собі рівних у розвитку в Європі, випереджаючи тодішні єгипетську та античну культури.

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характерних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндо-європейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

5. Культура епохи міді, бронзи та раннього заліза.

Мідь. Про значний розвиток виробів із міді та бронзоливарного виробництва, посилення обміну між племенами свідчить велика кількість скарбів мідних і бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор’ї і Закарпатті. Бронзовий вік (II –I тис. до н.е.) розпочався на території України, коли на ній проживали племена ямної, кемі-обинської, пізньотрипільської культур, а також культури кулястих амфор на Волині і Поділлі. Ямні племена на початку епохи бронзи населяли степ і лісостеп від Дону до Дунаю і стали основою для формування населення катакомбної культури. Хронологічно катакомбна культура, що розвивається в першій половині ІІ тисячоліття до н.е., йде безпосередньо за ямною, хоча деякий час катакомбні племена співіснували з пізньоямним населенням.

Пізньотрипільські племена, що відносяться до ранньобронзового віку, проживали на Волині, де їхня матеріальна культура представлена пам’ятками, розкопаними в селі Городське (Житомирщина), у Причорномор’ї – на території сучасної Одеси (досліджені пам’ятки усатівського типу), у Подністров’ї і Київському Подніпров’ї. У Софіївці на Дніпрі (південніше Києва) розкопано великий могильник, де в глиняних урнах або в неглибоких ямках, викопаних у піску, було знайдено обпалені кістки, що свідчить про існування обряду трупоспалення. Могильники, подібні до Софіївського, розкопані на Червоному хуторі (нині територія Києва) та біля с.Чернин на Дніпрі (північніше Києва).

Усатівський і Софіївський осередок Пізньотрипільської культури знамениті своїм металовиробництвом. Деякі вироби з міді зроблені там із застосуванням зварювання при температурі 350-400°С. Взагалі трипільці добре розумілися на обробці металу. Мідь могли і кувати, і плавити. Знали витяжку, рубання і пробивання отворів у металевих виробах. Але прийшов час бронзи, і бронза поступово витіснила мідь. Знаряддя з бронзи були твердішими, а для плавлення бронзи необхідна значно нижча температура – 800-900 °С, тоді, як для плавлення міді – понад 1000 °С.

Бронзає першим штучним металом: вона являє собою сплав міді й олова (інколи олово замінювали сурмою або миш’яком). Її плавили в печах–горнах, у невеликих гостродонних товстостінних глиняних тиглях. Розливали по формах глиняними ложками. Форми-матриці виготовляли, здебільшого, з м'якого каменю. Існував ще спосіб лиття по восковій моделі у глиняних формах.

На території України досліджено багато майстерень, де виготовляли бронзові речі. Наприклад, на місці такої майстерні біля села Волоське в Надпоріжжі знайдено близько 70 кам'яних і глиняних матриць для виготовлення 17 предметів – серпів, ножів, сокир і кинджалів. Багато подібних майстерень було у Причорномор'ї. Одну таку пам'ятку розкопано поблизу села Острівець Івано-Франківської області.

Серед знахідок трапляються керамічні трубочки, що служили соплами при штучному дутті міхами у бронзоплавильних горнах. Про значний розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор’ї і Закарпатті. До їх складу найчастіше входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу.

Мідь, що була основною складовою бронзи, плавили з руди, яку добували в копальнях. Залишки таких копалень виявлено, наприклад, в басейні річки Бахмут, притоки Сіверського Дінця поблизу міста Артемівська. Біля сіл Мідна Руда, Климівка, Пилипчатине та інших і дотепер на поверхні збереглися котловани глибиною до 2-3 м, звідки була вибрана мідна руда, представлена тут мідистими пісковиками.

У бронзовому віці триває поглиблення суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, які розміщені досить далеко від долин великих річок. Люди в цей час, мабуть, уже оволоділи технікою спорудження криниць-колодязів. А лісостепові племена займалися орним землеробством, яке набуло поширення у зв’язку з опануванням більш досконалих знарядь, виготовлених з бронзи. Поряд з кількома сортами пшениці, ячменю, культивувалися також льон, коноплі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво. На розкопках виявлено кісточки вишні, сливи-угорки, насіння ріпи, цибулі, часнику та маку.

Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання. Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області). Він містив 11 цілих і 6 фрагментованих предметів: два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Цей скарб датується серединою II тисячоліття до н.е.

В бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це час пересування і змішування племен, особливо в степових районах. Згадувана катакомбна культура змінила ямну в Північному Причорномор’ї, Приазов’ї та на значній території Лівобережної України, а на Сіверському Дінці і в Подніпров’ї в другій половині ІІ тис. до н.е її змінила так звана зрубна культура, яка поширилася на величезний степовий простір від річки Урал до Дністра.

Бронзовий вік характеризується також багатьма військовими походами, в яких вирішальну роль зіграли скотарські племена під проводом своєї військової аристократії, що воювала на бойових колісницях, винайдених, як доводять, арійськими племенами мідно-бронзового віку. Могили воїнів вражають величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу. Племена катакомбної культури і культури багатопружкової кераміки першими оволоділи мистецтвом ведення бою на запряжених кіньми легких колісницях.

Бронзовий вік – це також час виникнення великих етнокультурних утворенень. Наприклад, племена тшинецької і комарівської культур, що прийшли на зміну культурам шнурової кераміки в середині ІІ тис. до н.е., є прямими предками слов’ян, а арійські племена зрубної культури Лівобережжя дали історії знаменитих кімерійців – етнос, який став першим на території України, що згадується в писемному джерелі –“Одісеї” Гомера.

Залізо. Формально прийнятими хронологічними рамками раннього залізного віку у Східній Європі вважається поширення залізних виробів з початку І тис. до н.е. і до середньовіччя – як правило, до 375 р.н.е. В цей рік гунами був розгромлений готський союз у Північному Причорномор’ї.

Сам термін “залізний вік” був запозичений з античної літератури, а французький археолог Жак де Морган у книзі “Доісторична людина” (1926) довів, що залізний вік настав у різних місцях Старого Світу в різні часи.

Найбільш проблемними питаннями у вивченні “раннього залізного віку” залишаються саме поняття цього періоду і визначення його початку на різних територіях. Бо ж за формальними ознаками залізний вік продовжується до нашого часу.

Фізичні особливості заліза, яке на повітрі швидко іржавіє та руйнується, призвели до того, що найдавніших залізних виробів у всіх музеях світу збереглося дуже мало. Окремі випадкові зразки залізних виробів належать до IV – II тис. до н.е. Вважається, що майже всі народи почали своє знайомство з цим металом із заліза метеоритного походження. І хоча уламки залізних метеоритів здавна привертали увагу людини, їх обробка була нелегкою справою: вони вміщували багато нікелю і можуть використовувати тільки шляхом кування у холодному стані. Відомо, що ескімоси Гренландії ще в минулому столітті використовували великий метеорит для виготовлення залізних вкладишів, подібно до того, як це робилося з кременю. У міфології багатьох народів метеоритне залізо називалося “небесним каменем”.

Широке застосування заліза у виробництві стало можливим лише після того, як його почали видобувати з руди. Залізні вироби дуже повільно входили в побут, господарство та озброєння і часто вживались поруч із бронзовими речами. На думку відомого дослідника періоду раннього залізного віку Б.М. Гракова, процес винаходу варки та кування заліза був самостійним у різних регіонах.

Найбільш ранні залізні вироби на території України засвідчено в сабатинівській культурі Південного Побужжя (XIII — XII ст. до н.е.). Один із предметів (невизначеного призначення) з матеріалів Острівецького могильника культури Ноа виготовлено із заліза.

Наприкінці ІІ тис. до н.е. клімат в Центральній Європі став надзвичайно посушливим і тривав з 1300 до 800 (за іншими даними – з 1250 по 650рр. до н.е.) Велика посуха XIII-XII ст. до н.е., неврожаї та голод у країнах Східного Середземномор’я засвідчені письмовими джерелами. На території України критична ситуація склалася у Степу, там стало неможливо займатися землеробством, а тваринництво могло існувати лише як кочове. У зв’язку з цим в регіоні різко зменшилася кількість населення.

Можливо, саме цим і пояснюється зникнення сабатинівських поселень, а пізніше – поява меншої кількості поселень і землянок білозерської культури. Тоді ж зменшилося населення й на теритоії Угорщини.

Домінуючою галуззю Лісостепу та Полісся стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях (сокира, рало). Саме тоді зросла продуктивність сільського господарства і з’явилися надлишки продуктів, відбувалося їх нагромадження. Утвердилися не лише соціальна, а й майнова нерівність.

Відбувся новий суспільний поділ праці: громадське ремесло відокремилося від сільського господарства і стало самостійним видом господарської діяльності із власними галузями (насамперед, бронзоливарним та залізорудним виробництвом). Це було викликано необхідністю займатися цими видами ремесел протягом усього року, повністю звільнившись від сільськогосподарських робіт, масовим попитом на вироби із бронзи і заліза, підвищення їхньої якості.

Відомі Кардашинський та Лойбоківський бронзоливарні центри Середнього Подніпров’я функціонували до XII ст. до н.е. Саме з цього часу зброю почали виготовляти із заліза, а не з бронзи. Адже у наступних – кіммерійських – пам’ятках було дуже багато предметів озброєння із заліза, які відзначалися вже розвинутими формами та технологією.

refaljh.ostref.ru vbq.deutsch-service.ru referatxny.nugaspb.ru referatutx.nugaspb.ru Главная Страница