Трансформація форм власності на землю

Історія розвитку суспільства свідчить, що тільки тоді відбувається становлення вільного, справжнього господаря землі, забезпечується посилена мотивація до праці, створення ринку землі та досягнення на цій основі збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з одночасним збереженням і відтворенням родючості ґрунту, коли земля перебуває у приватній власності громадян або юридичних осіб. Для цього в Земельному кодексі Україні закріплено нормативно-правові засади передачі землі у приватну власність. Згідно зі статтями 6, 17, 56, 57, 67 Земельного кодексу України (1992 р.) встановлено такі розміри земельних ділянок, які передаються у власність громадянам України:

• для ведення фермерського господарства – у межах середньої частки, визначеної для недержавних сільськогосподарських підприємств;

• для ведення особистого підсобного господарства, в межах населених пунктів - у розмірах, вказаних у земельно-облікових даних, або передаються безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 га;

• для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд – не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 га у селищах міського типу - 0,15 га, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 га і в містах - 0,1 га;

• для ведення садівництва - не більше 0,12 га;

• для індивідуального дачного будівництва – не більше 0,1 га;

• для будівництва індивідуальних гаражів - 0,01 га.

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26.12.1992 р. передача цих земель у приватну власність здійснюється безкоштовно і лише один раз (за умови одного й того ж функціонального призначення земельної ділянки), про що обов’язково місцевими радами робиться відмітка в паспорті або документі, що його замінює, та запис у Книзі реєстрації громадян, яким безкоштовно передано земельні ділянки на праві приватної власності.

Земельний кодекс України встановлює перелік земель, які не підлягають приватизації. Відповідно до статті 4 Земельного кодексу не підлягають передачі у приватну власність:



· землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, сінокоси, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади;

· землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв’язку, оборони;

· землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

· землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, які входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;

· землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок, які входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;

· землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких та насінницьких господарств, племінних заводів, племінних конезаводів, господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.

Слід зазначити, що забороняється передача у приватну власність земельних ділянок на територіях зон відчуження та обов’язкового відселення, які зазнали радіоактивного забруднення внаслідок чорнобильської катастрофи.

З розвитком системи управління земельними ресурсами все очевиднішою стає необхідність переглянути правові норми передачі землі у приватну власність. Нині є підстави стверджувати, що землі рекреаційного, оздоровчого та історико-культурного призначення можуть передаватись у приватну власність. Доцільність передачі у приватну власність деградованих та малопродуктивних земель з метою заліснення сумніву не викликає.

Хід приватизаційних процесів в Україні засвідчив доцільність передачі у приватну власність земель водного і лісового фонду, земель транспорту, промисловості, зв’язку, енергетики тощо. Винятком сказаному можуть бути тільки землі оборони.

Взявши до уваги викладене, можна зробити висновок, що право власності на землю набувається у разі:

· безплатної передачі з земель державної та комунальної власності;

· придбання за цивільно-правовими угодами;

· приватизації земельних ділянок, наданих раніше у користування;

· отримання у спадщину;

· отримання в натурі належної земельної частки (паю).

Іноземні громадяни можуть набувати право власності тільки на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, які належать їм на праві приватної власності у випадках:

· приватизації шляхом викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, які належать їм на праві власності;

· придбання за цивільно-правовими угодами;

· отримання у спадщину.

Отже, практичне вирішення актуальних питань власності на землю дозволить внести стабілізацію в розвиток землекористування, адаптувати до умов ринкової економіки на зразок розвинутих країн світу.

nor.halmer.ru prevent.upsref.ru referatqbf.nugaspb.ru referatqlg.nugaspb.ru Главная Страница