Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 2 страница

Українська повстанська армія в цей час зосередилась на збройній боротьбі проти Червоної армії та НКВС. За даними НКВС УРСР за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 р., було проведено 26685 бойових операцій проти ОУН-УПА. В свою чергу повстанці здійснили 6148 операцій. По суті в тилу Червоної армії на західноукраїнських землях розгорнулася справжня партизанська війна.

Курс ОУН-УПА на масовий опір Радянській владі дорого обійшовся західноукраїнському населенню. Він дав підстави потужній машині беріївських каральних органів широко використати репресивні дії. На їх тлі меркло те добре, що робилося для західних регіонів. Дійсно ця територія була визнана пріоритетниою і на її розвиток виділялися величезні кошти для відбудови та індустріалізації, культурно-побутового будівництва, ліквідації неписьменності, утвердження українства. Однак ці процеси гальмувалися порушенням законності з боку оганів влади, примусовою колективізацією селянських господарств.

І все ж визволення України від фашистських загарбників має виняткове значення для історичної долі нашої держави, оскільки вигнання гітлерівців означало її відродження і повернення з небуття.

Україна як суб’єкт державного права перестала існувати, коли її території захопили німецькі фашисти. Гітлеру і третьому рейху в їх змаганні за світове панування була потрібна тільки така Україна як невичерпний постачальник “продовольства і сировини, німецька Індія”. Гітлер розглядав її територію і як зручний плацдарм для подальшого просування на схід. Тому фашистське керівництво особливу увагу приділяло саме українському театру дій.

Але не тільки Гітлер тримався за Україну двома руками. Український геостратегічний фактор у глобальних розрахунках Сталіна також посідав важливе місце – і як найважливіший театр воєнних дій, і як наріжний камінь усього військово-промислового комплексу.

Саме залежність воюючих сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів обумовила вкрай безкомпромісний, гранично запеклий характер бойових дій на території республіки. Через те Україна неймовірно й потерпіла, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва.



Україна була центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. З нею пов’язані основні події на 4,5 – тисячному радянсько-німецькому фронті, який був вирішальним у системі фронтів Другої світової війни (у 1941-1945 рр. тут знаходилось від 56 до 76% загальної кількості дивізій вермахту, причому 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 німецьких дивізій).

Саме на українській землі більше всього тривали активні бойові дії, велися такі великомаштабні операції 1941 року, як танкова битва в районі Луцьк-Броди-Рівне, Київська та Одеська операції, бої у 1942 році під Харковом. На території республіки відбулися і найбільш успішні наступальні операції у другій половині 1943 - 1944 роках : Донбаська, форсування Дніпра, Нікопольсько-Криворізька, Кримська, Львовсько-Сандомирська, Корсунь-Шевченківська битви, подолання гірських масивів Карпат.

Війна на території України не припинялася ні на годину з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року. З цих 40 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. Запеклі бої й битви відбулися в більш ніж у 100 населених пунктах України.

На території України була проведена майже половина стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни. У бойових операціях на території республіки взяло участь 54 армії збройних Сил СРСР. Дії регулярних військ поєднувались зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, яка розпочалась на грунті несприйняття ідеології фашизму українським народом. В роки війни виділилось три течії цієї боротьби: 1) радянське підпілля та партизанський рух; 2) оунівське підпілля та партизанський рух; 3) саботаж робітників, селян та інтелігенції на підприємствах та в установах.

Червона Армія з її багатонаціональним складом вирішувала долю України на полях битв. А в тилу, поряд з іншими народами, створювали матеріально-технічний потенціал перемоги евакуйовані українські підприємства та колективи наукових закладів.

На фронтах, піднімаючи бойовий дух, працювали письменники, поети і митці, журналісти і фотокореспонденти, прославляючи безсмертні подвиги радянських, в тому числі й українських воїнів.

Розглядаючи історію України періоду Другої світової війни, слід відзначити і такий сумний факт : українське суспільство ні на початку німецької окупації, ні в кінці її не було єдиним, його розколола незрима ідеологічна барикада, причому цей розкол поглиблювали різні історичні, соціальні, релігійні умови, в яких розвивались західна та східна гілки української нації. Розділивши гірку долю інших роз’єднаних націй, українці нерідко воювали в збройних силах супротивних країн. Певна їх частина у формуваннях Української повстанської армії зі зброєю в руках відстоювала ідеали державної незалежності України. Переважна ж більшість синів та дочок України у складі Збройних сил СРСР билася за саме існування України як такої, за врятування українського етносу.

Намагаючись переосмислити історичне минуле, приходимо до розуміння того, що період Другої світової війни є особливим, переломним у тривалому й суперечливому процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його величезні людські жертви, колосальні матеріальні збитки сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і в національно-патріотичній формах, сприяли усвідомленню його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, зміцнили її престиж в СРСР та за кордоном. Причому це відбулось в умовах жорсткої централізації унітарної держави.

Література до подальшого вивчення теми:

Бойко О.Д. Історія України. – Київ; Академія, 1999.

Бугай М.Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // Укр.іст.журнал – 1992. - № 1. – С.29-44.

Гунчак Т. Україна, перша половина ХХ століття. – Київ: Либідь, 1993. – С. 221-246.

Деревянкин Т. Великая Отечественная война : цена Победы // Экономика Украины. – 2000. - № 5. – с. 52-58.

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1992. – С. 116-139.

Історія України: Посіб. Терноп. Ін-ту нар.госп-ва. – Київ: НМК, 1991. – С. 174-181.

Історія України. Курс лекцій. Київ: Київ.політех. ін-т. – Ч.2. – С.138-151.

История Украины. Курс лекций. Харьков: военный университет, 1994. – С. 277-299.

Історія України з давніх часів до наших днів: соціально-політичні аспекти. В.І.Ніколаєнко та ін. Харків: ХДПУ, 1994. – вип.3. – С.81-102.

Історія України : Нове бачення. У 2-х томах. – Київ, 1995. – Т.2. – С.281-328.

Історія України. – Львів: Світ, 1996. – С.284-351.

Історія України. – Київ: Альтернативи, 1997. – С.307-325.

Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. //Укр.іст.журн. – 1990. - № 3. – С. 88-95.

Коваль М.В. Українська РСР у період відбудови і розвитку народного господарства (1945-1955 рр.) // Укр.іст.журн. – 1990. - № 4. – С 3-18.

Коваль М.В. Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика // Укр.іст.журн.-1995.-№3.-С. 3-22.

Нем’ятий В.М. Ратний подвиг народу // Під прапором ленінізму – 1989. - № 18. – С.38-41.

Панчук Г. Знаменна подія в історії українського народу // Укр.іст.журн. - 1989. - № 10. – С.37-40.

Парсаданова В.С. Депортація населення із Західної України і Білорусії в 1939-1941 рр. //Новая и новейшая история. – 1989. - № 2.- С.26-44.

Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати народонаселення Української РСР у 40-х рр. // Укр.іст.журн. – 1990.-№1. – С. 15-25.

Пиріг Р.Я. Крок на міжнародну арену // Політика і час. – 1992. - № 7-8, с.53-58.

Про минуле заради майбутнього. – Київ: КДУ, 1989.с.125-163.

Руденко Н.М., Русак А.В. Армія фашистського агресора: від перемог до поразок. 1941-1945 рр. (Морально-психологічний аспект) – К.: Інститут історії України НАН України, 1997. – 344 с.

Субтельний О. Україна. Історія. – Київ, Либідь, 1992 – С.392-430.

Сторінки політичної історії України. – Київ, 1990. С.238-260.

Україна і світ. Історія господарств від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. – Київ: Генеза. – 1999. С. 326-356.

Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза : В 3 т. – Київ: Политиздат Украины, 1975.

Фашистська окупація України в 1941-1944 рр. у працях західних вчених. // Укр.іст.журнал. 1994. - № 5. – с.127-136.

Шевчук В. Украинская повстанческая армия /УПА/ // Политика и время. – 1991. - № 11. – с. 78-84.

Шевченко Л.В. Культурно-ідеологічні процеси в Україні у 40-50-х рр. // Укр.іст.журн. – 1992. - № 7-8. – С.39-47.

http://www.kpi.kharkiv.edu/history/navch/kl/l_13.htm

Леція 14. УКРАЇНА В ПЕРІОД ВІДБУДОВИ І РОЗВИТКУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

(1945 – 1955 рр.)

Переможне завершення Великої Вітчизняної війни створило передумови для суттєвих змін у житті радянського суспільства, породило великі надії на майбутнє.

Вперше за багато століть майже всі етнічні українські землі опинилися в межах однієї держави. Україна стала членом ООН.

Ціною героїчних зусиль український народ подолав трагічні наслідки війни. Процесс відбудови господарства був складним і суперечливим. І в післявоєнні роки на шляху розвитку економіки, суспільного життя стояла адміністративно-командна система. В складних умовах тоталітарного режиму український народ домігся прогресу в усіх галузях економічного та соціально-культурного життя.

В повоєнні роки зростає самосвідомість людей, тенденція протесту проти існуючої влади; цей час було позначено першими кроками десталінізації суспільства.

Відтворити ці і деякі інші події і процеси, які увібрало в себе повоєнне десятиріччя; проаналізувати складний процес відбудови господарства України, визначити його особливості та узагальнити підсумки є метою даної лекції, яка буде викладена за таким планом:

1. Міжнародне становище та зовнішньополітична діяльність УРСР в повоєнні роки.

2. Відбудова і подальший розвиток господарства.

3. Суспільно-політичне та духовне життя українського народу.

1. Міжнародне становище та зовнішньополітична діяльність УРСР в повоєнні роки. Важливим наслідком ІІ світової війни було врегулювання територіальних проблем та кордонів. Питання про повоєнні кордони України обговорювалися на Ялтинській (1945 р.) конференції керівників держав – СРСР, США, Великобританії. Між Радянським Союзом і Польщею було встановлено кордон по так званій “лінії Керзона”. Цим гарантувалося об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закріплювалося входження до України західних областей.

Однак встановлення кордонів з Польщею супроводжувалося драматичними подіями. Визначена радою держав Антанти ще у 1919 р. як східний кордон Польщі “лінія Керзона” залишала під контролем Польщі споконвічні українські землі – Лемківщину, Холмщину, Посяння, Підляшшя. Тут в 1945 р. проживало 800 тис. українців. Договір між СРСР і Польщею, підписаний у серпні 1945 р., встановлював радянсько-польський кордон ще східніше, з відхиленням на 17-30 км. від “лінії Керзона” на користь Польщі.

В цій ситуації приймається двостороннє рішення про “обмін народами”. Хоча в договорі йшлося про добровільний характер переселення, ця акція під кодовою назвою “Вісла” мала примусовий характер з обох сторін. В цій операції брали участь підрозділи НКВС СРСР, які блокували кордони на сході. З польської сторони в депортації брали участь армійські частини. Внаслідок “великого переселення” з прикордонних областей до Польщі було відправлено 810 тис. чол., а до України – 482 тис.

Доля Закарпатської України вирішилася 26 листопада 1944 р. на з’їзді народних комітетів краю, який прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпаття з УРСР. 29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна ввійшла до складу УРСР. Заключним актом повоєнного територіального врегулювання стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він фактично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р.

Таким чином, після закінчення війни, вперше в своїй історії Україна ввібрала всі етнічні землі, які через різні обставини були захоплені сусідніми державами. Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила 540 тис. кв.км.

За роки війни зросли міжнародний авторитет і вплив України, яка внесла вагомий вклад у боротьбу проти гітлерівської агресії. Це змусило сталінське керівництво здійснити кроки, що мали продемонструвати його прагнення розширити суверенітет республік. 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР ухвалила два закони: “Про утворення військових формувань союзних республік” і “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин”. 4 березня 1944 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про створення Наркомату Закордонних Справ УРСР”.

Надання певних суверенних прав республікам давало можливість Сталіну активніше використовувати їх у проведенні зовнішньої політики, насамперед, у вирішенні питань майбутнього їхнього членства в Організації Об’єднаних Націй (ООН). Її вирішено було створити ще в ході війни для досягнення політичної злагоди й розв’зання дискусійних проблем між країнами.

У середині 1944 р., коли обговорювались проекти майбутньої ООН, радянський представник СРСР А.Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами – засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише на Кримській конференції у лютому 1946 р. США та Англія зобов’язалися підтримати пропозицію СРСР про прийняття України та Білорусії до ООН. Основним аргументом Сталіна щодо України було те, що вона винесла основний тягар окупації, зазнала величезних втрат у війні, внесла вагомий вклад у боротьбу проти фашизму. Справжньою ж причиною вимог про надання Україні, як і Білорусії, місця в ООН було прагнення забезпечити більше голосів Кремля в цій організації.

Одним із перших наркомів закордонних справ УРСР був Д.З.Мануїльський. Це була людина освідчена, підготовлена до такої роботи. Він закінчив Сорбону по спеціальному праву, володів іноземними мовами. Українська делегація 6 травня 1945 р. брала участь в установчій конференції ООН, яка проходила в Сан-Францисько. Д.Мануїльський очолив перший комітет конференції, що мав підготувати окремі розділи Статуту ООН. Членами різних комісій були й інші представники української делегації В.Бондарчук, І.Сенін, О.Палладін, М.Петровський П.Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і Соціальної рад. У 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН – Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій конференції. У лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація виступила проти збереження угоди 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище на Дунаї недунайських держав – США, Англії та Франції.

Україна внесла певний вклад і в підтримку національно-визвольної боротьби народів. Вона засудила колоніальну війну Голландії в Індонезії, і в січні 1946 р. внесла на розгляд Ради Безпеки пропозицію провести необхідне розслідування і вжити практичних заходів у боротьбі против колоніалізму. Така позиція дала свої результати. У 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії. Україна підтримала прохання Цейлону та Лаосу про вступ до ООН.

Активна діяльність України на міжнародній арені виявлялася також у розвитку економічних зв’язків із зарубіжними державами, передусім з країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). УРСР постачала їм вугілля, чавун, цінну сировину та інші товари. В свою чергу, республіка отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку.

Українська РСР брала участь у виконанні Радянським Союзом договірних зобов’язань по наданню технічної допомоги країнам при будівництві великих промислових об’єктів. Починаючи з 1953 р. Україна щороку вносила значні кошти у фонд ООН.

Повоєнний період відкрив нову сторінку в історії наукових зв’язків УРСР з країнами світу. Спочатку ці контакти обмежувались обміном інформації, а згодом українські та зарубіжні вчені виконували спільні наукові розробки. Розвивалися стосунки в галузі культури. Це були і взаємні гастролі театральних, мистецьких колективів, і переклади творів українських та зарубіжних авторів, і обмін кінофільмами, тощо.

Вихід України на міжнародну арену відкрив для неї нові перспективи. Проте зовнішня політика УРСР не була самостійною. Її міжнародна діяльність чітко дозувалася центром. Про це переконливо свідчать такі факти. На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялась від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру на зовнішню політику.

Договори, у яких було досягнуто урегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною у 1945 р. підписував СРСР, і це вже при наявності Наркомату Закордонних справ України. Україні формально було надано право на встановлення прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенитету робила це право нездійсненним на практиці. У результаті пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишились без відповіді. Підписані Україною, Білорусією та СРСР після Паризької конференції у 1947 р. мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією стали дійсними лише після ратифікації їх Президією Верховної Ради СРСР.

Цей перелік можна продовжити. В плани сталінського керівництва не входило надання Україні статусу реальної державності. Хоч такий шанс відкривався, він не був реалізований. І справа не тільки в сталінському керівництві, а і в політиці західних держав, які не наполягали на тому, щоб республікам, представленими в ООН, було надано більшої суверенності. Проте вихід України на міжнародну арену, її вступ до ООН, якими б причинами вони не були викликані, мали велике значення для подальшої розбудови української державності.

2. Відбудова і подільший розвиток господарства. Відродження господарства республіки розпочалось в 1943 р., по мірі визволення з-під фашистської окупації, і особливо активізувалось у повоенний час. Відбудова зіткнулась з рядом суттєвих труднощів. Україна постраждала тричі. Негативно позначився наказ Сталіна про те, що необхідно нічого не залишати під час відступу. Німці вивезли, підірвали те, що ще не було знищено. Значних руйнувань було завдано під час воєнних дій.

На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу. Київ був знищений на 85%, Харків – на 70%, значних втрат зазнали й інші міста України. Перестали існувати 28 тис. сіл, 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. В республіці залишилося лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств. Тільки прямі збитки, завдані господарству України, становили 285 млрд.крб. Ця сума вп’ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, МТС та інших державних підприємств протягом усіх трьох довоєних п’ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнало населення й господарство України, становили майже 1,2 трлн.крб. Було втрачено 30% національного багатства.

Страшним лихом обернулася війна для населення України. Загинуло 4,5 млн. мирних жителів республіки. Близько 2,5 млн. було вивезено до Німеччини. В роки війни пішов із життя кожний шостий мешканець України.

Погіршився якісний склад трудових ресурсів. У промисловості понад 71% робітників мали стаж безперервної роботи лише 3 роки. На виробництві надзвичайно гостро відчувався дефіцит кваліфікованої робочої сили.

Спостерігалось різке звуження паливно-енергетичної та металургічної бази господарства. У 1945 р. на території республіки було вироблено 23% електроенергії, видобуто 36% вугілля, виплавлено 17% чавуну і 15,4% сталі, виготовлено 14,6% прокату від рівня 1940 р.

Таким чином, процес відродження мирного життя в Україні проходив у надзвичайно тяжких умовах. Зважаючи на це, деякі із західних експертів вважали, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20-25 років, а дехто називав навіть 100 років.

На перший план висувалися завдання відбудови промисловості і сільського господарства, забезпечення обороноздатності країни в умовах “холодної війни”. При формуванні державного бюджету головна увага приділялася фінансуванню виробничої сфери, воєнно-промислового комплексу. В межах четвертого п’ятирічного плану (1946-1950рр.) для України було виділено 20,7 % загальносоюзних капіталовкладень. Це перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п’ятирічки, разом узяті. При уряді в Москві було створено спеціальний комітет з відбудови господарства, який здійснював координацію й спрямовував всю роботу.

За рішенням партійних та державних інстанцій з Уралу, Далекого Сходу, Поволжя та інших регіонів в Україну направлялись кадри, надсилалась техніка й устаткування. У 1945-1946 рр. республіка отримала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини.

До кінця 1945 р. було відновлено близько 113 довоєнного індустріального потенціалу республіки. За четверту п’ятирічку відбудовано дві тисячі промислових підприємств, задіяно більшу частину шахт Донбасу, 22 доменні і 44 мартеновські печі, 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургічні заводи “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Краматорський, Єнакієвський. Було побудовано Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний, Вінницький інструментальний та інші заводи. Запрацювали перші агрегати Дніпрогесу, Харківський тракторний завод, закінчено будівництво газопроводу “Дашава-Київ”. В 40-50-х рр. засновані нові галузі промисловості (авіа- та автомобілебудування, радіотехнічна та інші).

В 1950 р. Україна вже давала майже половину всесоюзного видбутку чавуну, 53% залізної руди, сталі – 30,6%, прокату - 33,2%. Обсяг валової продукції промисловості України протягом 40-50 рр. збільшився у 44,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%.

Відбудова промисловості була неможлива без широкого розгортання житлового будівництва. Вже навесні 1945 р. розпочав свою роботу Наркомат житлово-цивільного будівництва та Наркомат комунального господарства. Створено десятки будівельних організацій з постійними кадрами робітників та інженерно-технічних працівників. Чимало міст відроджувалось шляхом народної будови. Демобілізовані воїни, робітники, домогосподарки, студенти, школярі, представники інтелегенції, змарнілі та знесилені за роки війни, виходили на площі, вулиці, щоб розібрати завали зруйнованих та спалених будівель.

У 1945-50 рр. в Україні, незважаючи на труднощі тих часів, настачу коштів, будівельних матеріалів, механізмів, кваліфікованої робочої сили, споруджено та відновлено 21 млн. кв.м. житлової площі у містах і 650 тис. житлових будинків у сільській місцевості.

У короткий строк був відбудований транспорт: вокзали, залізничні станції, зводилися мости, в містах налагоджувалось тролейбусне та трамвайне сполучення, яке було повністю зруйноване.

Повоєнне відновлення здійснювалось переважно на екстенсивній основі. Понад 70% робітників промислових підприємств України досягли норм виробітку переважно ручною працею. Командна економіка могла розвиватися виключно за рахунок додаткового залучення робочої сили. Тому на початковому етапі відбудови використовувалася примусова праця як німецьких військовополонених, так і радянських людей (шляхом трудових мобілізацій, у тому числі через оргнабір сільських трудівників, особливо молоді). Восени 1946 р. почала створюватися мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського учнівства. Вони також комплектувались переважно заходами мобілізації.

Наприкінці 1940-х рр. становище з робочою силою полегшилося. Особливо було відчутним поповнення промислових і транспортних колективів демобілізованими воїнами. Із загальної кількості 2,2 демобілізованих з лав Радянської Армії, в промисловість України пішли працювати 350 тис., на транспорт – близько 100 тис. чоловік. У 1950 р. чисельність робітників і службовців у державному господарстві, досягла 6,9 млн.чоловік, тобто на 724 тис. більше, ніж у передвоєнні роки.

Працелюбність, патриотизм, ентузіазм, надзвичайне терпіння народу зробили здавалося неможливе. Ціною величезного напруження фізичних, духовних сил, з допомогою усієї країни за нечувано короткий строк удалося загоїти страшні рани війни, відродити економіку, культуру. Війна з її страхітливими жертвами залишалася позаду. Людям повоєнні труднощі здавалися “тимчасовим явищем”, не такими уже й страшними в порівнянні з трагічними буднями війни. Попереду були надії, що із здобутою перемогою країна перестане скидатися на обложену фортецю; відпаде необхідність постійно зосереджувати ресурси на воєнних потребах, уряд дбатиме про добробут народу. Ось чому із щирою радістю сприймався кожний крок до цього життя.

На кінець 1947 р. з’явилась можливість ліквідувати карткову систему, була проведена грошова реформа. З 1948 р. життя входило у відносно нормальне річище. Сталін виступив проти поступового підвіщення заробітної плати трудящим, а висунув гасло послідовного зниження цін. Це забезпечувало популярність здійснюваної господарської політики. Однак нагромаджених ресурсів виявилось мало і вже в найближчі роки цей захід став суто символічним. Попри позитивні зрушення рівень життя залишався нижчим від довоєнного, а в основі уявного добробуту великих міст було цілковите пограбування села, яке опинилось на грані вимирання.

Все чіткіше вимальовується в цей час відставання легкої промисловості, що набуває рис хронічності. Зумовлені цим відставанням серйозні проблеми, що виникли на споживчому ринку, породжували соціальну напругу. Вихід із становища вбачали в реалізації авантюрного плану “перетворення природи”, що призвело до екологічної катастрофи. З цим планом пов’язана була програма енергетичного забезпечення країни методом будівництва гідроелектростанцій та спорудження грандіозних іригаційних систем. Були збудовані Каховська, Кременчуцька, Канівська, Київська та ін. ГЕС. Але ці новобудови виявилися нерентабельними. Іригація спричинила засолення грунтів, що позначилося на врожайності. Порушення природної збалансованності тяжко відбилося на загальному екологічному стані, штучні моря поглинули величезну кількість родючих грунтів, перетворились на гнилі водойоми.

Процес відбудови в Західній Україні проходив набагато складніше, ніж на Сході республіки. Це було зумовлено рядом причин: слабкістю економічного потенціалу регіону, особливостями менталітету західних українців, які досить неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що йшли паралельно з процесом відбудови, пасивним та активним опором нововведенням з боку значної частини місцевого населення та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову возз’єднаних земель, тобто, як зазначає О.Субтельний, “привести західних українців у відповідність з радянською системою та їх східними співвітчизниками”.

Характер змін, що відбулися у ході відбудови на території Західної України – суперечливий і неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п’ятирічки була здійснена суттєва реконструкція старих заводів і фабрик, відбудовані і споруджені понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946-1950 рр. зріс тут у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у возз’єднаних землях мав свої особливості:

1. Значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розитку. Якщо у 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то в 1949 р. – 12,6% (у важкій промисловості – відповідно 8,1 і 16,8%). Вже у 1945-1946 рр. у Львові запрацювали заводи сільськогосподарських машин, інструментальний та інші. Чимало підприємств стало до ладу в інших областях. Централізована система управління дозволяла перекачувати в Західну Україну значні матеріальні й людські ресурси. Тільки з лютого 1946 р. по лютий 1950 р. промислові підприємства Львова одержали від тодішніх республік СРСР дев’ять тисяч комплектів різного устаткування. Сюди повністю було перебазовано завод телефонної і телеграфної апаратури з Росії. Протягом 4-ї п’ятирічки з великих промислових підприємств СРСР в Західну Україну приїхало 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. В цілому за перші п’ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисловості, зросла з 138 тис. до 284 тис. чоловік.

Главная Страница