Тaблиця 1.1

Погодження та затвердження програми.

Державна експертиза проекту програми.

6. Проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми;

7. Організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням.

8. Звітування про виконання програми.

Конкретність, визначеність строків досягнення і реальність цілей забезпечуються за допомогою побудови «дерева цілей». Процедура побудови «дерева цілей» може мати такий порядок дій: «Дерево цілей» є основою для визначення альтернативних засобів і методів досягнення цілей, побудови «дерева рішень», формування переліку основних заходів і завдань програми. Вибір альтернативних варіантів досягнення цілей здійснюється через порівняння соціально-економічної ефективності кожного з варіантів за допомогою існуючої методики визначення ефективності з урахуванням позитивних і негативних екстерналій.

Зведений розділ програми включає: основні показники програми; перелік основних заходів програми; ресурсне забезпечення заходів програми.

Організаційно-економічний механізм управління процесом реалізації програми передбачає створення спрямованої на реалізацію передбачених програмою заходів системи правових, адміністративних та економічних регуляторів. Слід зазначити, що рамки законів, чинних в економічній сфері, можуть стати своєрідними обмеженнями щодо застосування адміністративних та економічних методів регулювання. Тому проекти національних програм повинні містити перелік пропозицій стосовно зміни законодавства з питань надання податкових, кредитних, цінових, амортизаційних, митних та інших пільг задля заохочування й стимулювання виконавців державних цільових програм.

Державне прогнозування та розробка програм економічного і соціального розвитку спирається на певні закономірності — принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання, реалізації та контролю за виконанням програмних заходів. Основними принципами, визначеними Законом України «Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального розвитку України», є: цілісність, об’єктивність, науковість, гласність, самостійність, рівність, дотримання загальнодержавних інтересів.



Принцип цілісності забезпечується розробкою взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди.

Сутність принципу об’єктивності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних з офіційних видань Національного банку України.

Принцип науковості забезпечується розробкою прогнозних і програмних документів на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розробки програм економічного і соціального розвитку.

Сутність принципу гласності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи є доступними для громадськості. Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб’єктів економічної діяльності необхідними орієнтирами для планування власної діяльності.

Сутністю принципу самостійності є те, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розробку, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного та соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування та розробка програм забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування.

Принцип рівності полягає у дотриманні прав і врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності.

Сутністю принципу дотримання загальнодержавних інтересів є те, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні здійснювати розробку прогнозних і програмних документів виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.

4. Координація та реординація в управлінському процесі.

Координація(лат. coordinazio – розташування в певному порядку) – складовий елемент державного управління, що виражає узгоджену дію та прийняття рішень суб’єктами управління стосовно необхідності вирішення відповідної проблеми. В основі координації покладено об’єктивно визначені функціональні взаємозв’язки між структурними органами державного управління, дія яки направлена на вирішення окремих питань, як в своїй логічній єдності направлені на досягнення відповідних цілей. Координація в управлінні означає узгодження діяльності суб’єктів управління (державних міністерств, комітетів, комісій і т.п.).

Між суб’єктами й об’єктами відношення можуть носити субординаційний та координаційний характер. Підпорядкування одного інтересам іншого приводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків — субординації. Ці відношення розрізняються за видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування та ін. Поєднання двох і більше дій одного рівня, які спрямовані на досягнення запланованого результату, приводить до встановлення горизонтальних зв’язків — координації. Ці відношення розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія тощо.

Між суб’єктами й об’єктами виникають управлінські відносини лише завдяки тому, що суб’єкти наділені відносно об’єктів владними повноваженнями, які дають змогу їм здійснювати свій управлінський вплив. Державно-управлінські відносини — це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що встановлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами суспільного устрою. Ці відносини можуть мати різний характер залежно від повноважень суб’єкта, ступеня самостійності об’єкта та інших чинників. Вони можуть бути формальними (субординації) й неформальними (координації), галузевими, міжгалузевими, територіальними тощо. Взаємне спілкування здійснюється за допомогою прямих (від суб’єкта до об’єкта) і зворотних (від об’єкта до суб’єкта) зв’язків. Прямий зв’язок сприяє процесу ухвалення рішень і забезпечує їх передачу на об’єкт, що управляється. Зворотний зв’язок, який несе інформацію про стан об’єкта і його реакцію на керівні рішення, підказує найбільш доцільні шляхи і засоби організації процесу регулювання його діяльності. Він сприяє підвищенню ефективності обміну управлінською інформацією.

Централізовано визначена система вертикальних та горизонтальних зв’язків базується на координації та реоhдинації діяльності. Реординація – процес реорганізації координації за ініціативою суб’єктів управління. Мова йде про те, що всякий координаційний зв’язок може вступати в свою суперечність внаслідок невідповідності завданням, що виникли перед державним управлінням.Так, наприклад, при виникненні техногенних катастроф, на державному рівні може бути створений координаційний комітет по ліквідації наслідків стихійних лих ( паводків, пожарів, епідемів тощо). Координаційні комітети можуть створюватись як на державному так і на міждержавному рівнях. Так було в 2006 році при виникненні в Китаї свинячого грипу, для локалізації якого було сформованому міжнародну координаційну комісію. На постійній основі діє Координаційний комітет з експортного контролю, метою якого є координація обсягів експорту товарів та технологій в окремі країни, в яких порушуються права людини. В систему контролю означеної організації підпадають передові технології, які можуть бути використання для воєнних цілей. Сюди відносяться озброєння та військова техніка, устаткування, що використовується в ядерній енергетиці, тощо.

Лекція. Тема 7. Прийняття рішень, мотивація, відповідальність та контроль в управлінській діяльності.

Питання, які виносяться на лекцію:

1. Управлінська діяльність: соціальна суть, методи та стадії.

2. Прийняття рішень в державному управлінні.

3. Відповідальність та контроль в державному управлінні.

1. Управлінська діяльність: соціальна суть, методи та стадії.

Управлінська діяльність виникла і розвивалась одночасно з розвитком самого суспільства. На ранніх стадіях розвитку цивілізації людська діяльність не була такою різноманітною, складною, спеціалізованою, бурхливою та мінливою. В епоху традиційного (аграрного) суспільства діяльність людина була обмежена сферою землеробства та тваринництва, а з розвитком ремесла та машинного виробництва характер праці людини міняється. Поглиблення суспільного поділу праці та її комбінації, виникають все нові та нові види товарів та послуг, які й формують відповідні сфери людської діяльності, для координації яких й виникає потреба розвитку такого універсального виду діяльності як управління.

Об’єктивна потреба в управління виникла внаслідок необхідності управління складними технічними та технологічними системами. Пізніше, з розвитком промисловості та кооперації, виникає управління підприємством та корпораціями, складними економічними системами в національному та глобальному масштабах.

Розуміння управлінської діяльності як цілісності передбачає її аналіз через призму наступних критеріїв:

- цільової призначеності;

- функціональної сфери прикладання;

- технологічності виконання;

- структурної побудови;

- змістовності;

- організаційної обумовленості;

- соціально-психологічного стану здійснення.

-

Визначення: управлінська діяльність –прийняття рішень та дій людей по досягненню цілей, які відображають історичний досвід, рівень наукового пізнання та здібностей щодо вирішення конкретних завдань. Управлінська діяльність включає наявність людей, знань, умінь, навичок, інформації, технічних засобів та психологічної підготовки.

Специфіка управлінської діяльності визначається:

- потребою узагальнення масштабного різнопланового інформаційного масиву задля досягнення повноти опанування ситуацією;

- соціально-психологічною складовою, яка втілює мобілізацію вольових зусиль в прийнятті управлінських рішень;

- юридичною обізнаністю, чіткістю та виразністю (більшість елементів управління юридично (нормативно) визначаються, в залежності від конкретних органів та функцій управління;

- колективним характером, так як завжди виражає взаємодію в межах конкретного колективу

До основних методів управлінської діяльності необхідно віднести:

- морально-етичні;

- соціально-політичні;

- економічні;

- адміністративні.

Морально-етичні-методи базуються на використанні визначальних інституцій суспільства, до яких слід віднести релігію, совість, традиції, гідність і честь, звичаї людей. Сюди також відносить соціальна реклама, психологічні установки, певні переконання тощо.

Соціально-політичні методи пов’язані з умовами праці, побуту, дозвілля людей, залученням їх у владні відносини та управління, політичні мотивації, що особливо важливо для розвитку демократії.

Економічні методи зумовлені роллю економічних інтересів ужитті людей, а значить й в управлінських процесах. Економічна мотивація дозволяє управлінським органам коригувати поведінку та прийняття рішень. До економічних методів слід віднести фінансово-бюджетне регулювання, грошово-кредитне, регулювання цін, валютне регулювання тощо.

Адміністративні методи – способи і дії прямого і обовязкового визначення поведінки і діяльності людей з боку керівних структур держави. Означені методи ґрунтуються на силі державної влади і включають такі прийоми: попередження, припинення й примус.

Управлінська діяльність як процес охоплює такі стадії:

- аналіз й оцінювання управлінської ситуації;

- прогнозування й моделювання дій щодо збереження та зміни управлінської ситуації;

- розробка необхідних правових актів або організаційних заходів;

- обговорення й прийняття правових актів чи норм;

- організація виконання прийнятих рішень (правових і організаційних);

- контроль виконання й оперативне інформування;

- узагальнення проведених етапів управлінської діяльності, оцінка нової ситуації.

Кожна із стадій відрізняється набором інтелектуальних і практичних зусиль і несе певне функціональне навантаження.

2.Прийняття рішень в державному управлінні.

Сутність управлінського рішення –полягає у обґрунтованому виборі таких впливів на об’єкт управління, які узгоджені з механізмом його самоорганізації спрямовані на підтримання певної цілісності структурної визначеності з метою досягнення обраних цілей.

Державно-управлінські рішення – це обґрунтований і вибраний державними органами цілеспрямований вплив на суспільну систему, який відображає владну волю держави й набуває офіційно вираженої форми. Прикладом може бути розробка цільових програм, стратегії реформ, вироблення відповідних політик.

До особливостей державно-управлінських рішень слід віднести:

- масштабність впливу рішення;

- спрямованість на розв’язання проблем державного рівня;

- закріплення в певних нормативно-правових актах;

- забезпеченість державними ресурсами процесу розробки та реалізації рішення;

- обов’язковість до виконання;

- високий рівень ризику та негативних наслідків;

- обов’язків характер виконання.

До основних типів державно-управлінських рішень необхідно (згідно Конституції України) віднести:

- визначення стратегії розвитку держави;

- розробку стратегії національної безпеки;

- удосконалення адміністративно-територіального устрою;

- розподіл повноважень між главою держави , парламентом та урядом;

- внесення змін до Конституції;

- призначення референдумів з питань, передбачених Конституцією;

- вироблення порядку діяльності органів державної влади;

- утворення і ліквідація органів державної влади;

- визначення прав і свобод людини і громадянина, забезпечення цих прав і свобод;

- встановлення порядку використання і захисту державних символів;

- інші рішення, що передбачені Конституцією.

Формою вираження означених типів державно-управлінських рішень можуть бути:

- Правові норми (Конституція, закони, міжнародні угоди, укази Глави Держави, постанови парламенту і уряду, накази керівництва центральних органів виконавчої влади , державні та галузеві стандарти тощо).

- Організаційно-розпорядчі рішення ( розпорядження, вказівки та інші організаційно-координаційні рішення вищих та центральних органів виконавчої влади);

- Програмно-цільові державно-управлінські рішення (міждержавні, регіональні, галузеві і міжгалузеві концепції, програми, проекти тощо).

Державно-управлінські рішення можна класифікувати:

- за характером цілей; (стратегічні, тактичні, оперативні)

- функціональним змістом, характером завдань, що вирішуються; (планові, організаційні, технологічні, прогнозуючі)

- рівнями ієрархії систем управління; (великих, середніх та локальних систем).

- характером організації розробки; (одноособові, колегіальні, колективні)

- причинами виникнення; (ситуаційні, програмні, ініціативні, епізодичні, періодичні)

- вихідними методами розробки; (графічні, математичні, евристичні – експертні оцінки, розробка сценаріїв, ситуаційних моделей)

- організаційним оформленням (жорсткі, орієнтовані, гнучкі-вибіркові).

Під час підготовки управлінських рішень використовуються такі способи і прийоми дій:

- вивчення конкретних управлінських ситуацій на місцях, у керованих об’єктах;

- ознайомлення з досвідом вирішення подібного управлінського завдання;

- складання інформаційних записок;

- аналіз статистичних матеріалів;

- обґрунтування різних альтернатив вирішення проблеми в умовах обмеженості ресурсів.

У державному управлінні застосовують такі методи підготовки управлінських рішень:

- системний та функціональний аналіз;

- методи прогнозування;

- методи теорії ігор і статистичної теорії прийняття рішень;

- ймовірнісно-статистичні методи;

- економіко-статистичне моделювання;

- теорії масового обслуговування та ін.

Технологія процедури прийняття рішень в державному управлінні.

Організаційна процедура прийняття рішень передбачає визначення:

- організаційного рівня та суб’єкта (особи чи групи осіб), що приймає рішення;

- осіб, які забезпечують наукове обґрунтування проекту рішення;

- структури погодження рішення (хто з ким погоджує рішення);

- періодичності та форми контролю за ходом виконання рішення;

- персоніфікації осіб, що здійснюють контроль;

- осіб та їх прав щодо внесення змін у змість управлінських рішень;

- форми звітності при виконанні рішень;

- осіб та органу управління, які дають висновок про виконання рішень та ступінь досягнення поставленої цілі.

-

3. Відповідальність та контроль в державному управлінні.

Реалізація моделі державного управління забезпечується через дотримання законності та відповідальності у державному управлінні. Законність– прийняття й виконання державно-управлінських рішень за умов наявної системи правових норм та правил, що регламентують діяльність людей у всіх сферах суспільства. Результативність впливу держави на управлінські процеси визначається:

- практичною доцільністю влади, коли державно-управлінські рішення відповідають реальним інтересам суспільства;

- законністю дій влади, коли управлінські рішення не відхиляються від наперед встановлених та публічно оголошених шляхів дії;

- силою влади, коли держава добивається виконання управлінських рішень.

Законність це не тільки сукупність законів та правил, це неухильне та щоденне дотримання їх кожним членом суспільства. Формування правової держави означає дотримання законності в управлінні.

Реалізація принципу законності в державному управлінні наштовхується на внутрішню суперечність, що проявляється в наступному.

По-перше,суб’єкти державного управління самі здійснюють право встановлення та правозастосування (законодавча влади видає закони), але не завжди їх дотримуються.

По-друге, суб’єкти державного управління наділені контрольними владними функціями щодо дотримання законності, наслідком чого є як ефективність управління так і різного роду негативні явища (корупція, хабарництво тощо).

По-третє, в системі управління суспільством суб’єкти державної влади є центральною та визначальною ланкою, тому від системи цінностей, що реалізується цією владою й визначається суспільна природа законності.

Забезпечення законності в державному управлінні.

Передумовизабезпечення законності: політичні, соціальні, економічні, духовні, психологічні та екологічні.

Окремо слід виокремити організаційні, інституційні та спеціальні юридичні передумови.

Особливе місце в підтриманні законності в державному управлінні належить виконавчій владі. Тут зосереджено вся сукупність інструментів контролю та примусу, що реально управляти поведінкою юридичних та фізичних осіб. Важливим інструментом дотримання законності є здійснення контрольних функцій виконавчою владою В системі державного управління означену функцію здійснює в Україні прокуратура. Остання виконує зовнішній контроль за дотриманням законності всіх виконавчих органів влади та прийняття управлінських рішень.

Внутрішній контроль забезпечує керівництво відповідних відомств та органів самоврядування. Внутрішній контроль недостатній для реалізації принципу законності, тому значущим важелем дотримання законності є розвиток демократичних інститутів в державному управлінні.

Дієвість та активність громадських організацій, засобів масової інформації, профспілок , трудових колективів та інших форм самоорганізації суспільства може належним чином вплинути на реалізацію законності в державному управлінні.

2.Прийняття рішень в державному управлінні.

Сутність управлінського рішення –полягає у обґрунтованому виборі таких впливів на об’єкт управління, які узгоджені з механізмом його самоорганізації спрямовані на підтримання певної цілісності структурної визначеності з метою досягнення обраних цілей.

Державно-управлінські рішення – це обґрунтований і вибраний державними органами цілеспрямований вплив на суспільну систему, який відображає владну волю держави й набуває офіційно вираженої форми. Прикладом може бути розробка цільових програм, стратегії реформ, вироблення відповідних політик.

До особливостей державно-управлінських рішень слід віднести:

- масштабність впливу рішення;

- спрямованість на розв’язання проблем державного рівня;

- закріплення в певних нормативно-правових актах;

- забезпеченість державними ресурсами процесу розробки та реалізації рішення;

- обов’язковість до виконання;

- високий рівень ризику та негативних наслідків;

- обов’язків характер виконання.

До основних типів державно-управлінських рішень необхідно (згідно Конституції України) віднести:

- визначення стратегії розвитку держави;

- розробку стратегії національної безпеки;

- удосконалення адміністративно-територіального устрою;

- розподіл повноважень між главою держави , парламентом та урядом;

- внесення змін до Конституції;

- призначення референдумів з питань, передбачених Конституцією;

- вироблення порядку діяльності органів державної влади;

- утворення і ліквідація органів державної влади;

- визначення прав і свобод людини і громадянина, забезпечення цих прав і свобод;

- встановлення порядку використання і захисту державних символів;

- інші рішення, що передбачені Конституцією.

Формою вираження означених типів державно-управлінських рішень можуть бути:

- Правові норми (Конституція, закони, міжнародні угоди, укази Глави Держави, постанови парламенту і уряду, накази керівництва центральних органів виконавчої влади , державні та галузеві стандарти тощо).

- Організаційно-розпорядчі рішення ( розпорядження, вказівки та інші організаційно-координаційні рішення вищих та центральних органів виконавчої влади);

- Програмно-цільові державно-управлінські рішення (міждержавні, регіональні, галузеві і міжгалузеві концепції, програми, проекти тощо).

Державно-управлінські рішення можна класифікувати:

- за характером цілей; (стратегічні, тактичні, оперативні)

- функціональним змістом, характером завдань, що вирішуються; (планові, організаційні, технологічні, прогнозуючі)

- рівнями ієрархії систем управління; (великих, середніх та локальних систем).

- характером організації розробки; (одноособові, колегіальні, колективні)

- причинами виникнення; (ситуаційні, програмні, ініціативні, епізодичні, періодичні)

- вихідними методами розробки; (графічні, математичні, евристичні – експертні оцінки, розробка сценаріїв, ситуаційних моделей)

- організаційним оформленням (жорсткі, орієнтовані, гнучкі-вибіркові).

Під час підготовки управлінських рішень використовуються такі способи і прийоми дій:

- вивчення конкретних управлінських ситуацій на місцях, у керованих об’єктах;

- ознайомлення з досвідом вирішення подібного управлінського завдання;

- складання інформаційних записок;

- аналіз статистичних матеріалів;

- обґрунтування різних альтернатив вирішення проблеми в умовах обмеженості ресурсів.

У державному управлінні застосовують такі методи підготовки управлінських рішень:

- системний та функціональний аналіз;

- методи прогнозування;

- методи теорії ігор і статистичної теорії прийняття рішень;

- ймовірнісно-статистичні методи;

- економіко-статистичне моделювання;

- теорії масового обслуговування та ін.

Технологія процедури прийняття рішень в державному управлінні.

Організаційна процедура прийняття рішень передбачає визначення:

- організаційного рівня та суб’єкта (особи чи групи осіб), що приймає рішення;

- осіб, які забезпечують наукове обґрунтування проекту рішення;

- структури погодження рішення (хто з ким погоджує рішення);

- періодичності та форми контролю за ходом виконання рішення;

- персоніфікації осіб, що здійснюють контроль;

- осіб та їх прав щодо внесення змін у змість управлінських рішень;

- форми звітності при виконанні рішень;

- осіб та органу управління, які дають висновок про виконання рішень та ступінь досягнення поставленої цілі.

-

3. Відповідальність та контроль в державному управлінні.

Реалізація моделі державного управління забезпечується через дотримання законності та відповідальності у державному управлінні. Законність– прийняття й виконання державно-управлінських рішень за умов наявної системи правових норм та правил, що регламентують діяльність людей у всіх сферах суспільства. Результативність впливу держави на управлінські процеси визначається:

- практичною доцільністю влади, коли державно-управлінські рішення відповідають реальним інтересам суспільства;

- законністю дій влади, коли управлінські рішення не відхиляються від наперед встановлених та публічно оголошених шляхів дії;

- силою влади, коли держава добивається виконання управлінських рішень.

Законність це не тільки сукупність законів та правил, це неухильне та щоденне дотримання їх кожним членом суспільства. Формування правової держави означає дотримання законності в управлінні.

Реалізація принципу законності в державному управлінні наштовхується на внутрішню суперечність, що проявляється в наступному.

По-перше,суб’єкти державного управління самі здійснюють право встановлення та правозастосування (законодавча влади видає закони), але не завжди їх дотримуються.

По-друге, суб’єкти державного управління наділені контрольними владними функціями щодо дотримання законності, наслідком чого є як ефективність управління так і різного роду негативні явища (корупція, хабарництво тощо).

По-третє, в системі управління суспільством суб’єкти державної влади є центральною та визначальною ланкою, тому від системи цінностей, що реалізується цією владою й визначається суспільна природа законності.

Забезпечення законності в державному управлінні.

Передумовизабезпечення законності: політичні, соціальні, економічні, духовні, психологічні та екологічні.

Окремо слід виокремити організаційні, інституційні та спеціальні юридичні передумови.

Особливе місце в підтриманні законності в державному управлінні належить виконавчій владі. Тут зосереджено вся сукупність інструментів контролю та примусу, що реально управляти поведінкою юридичних та фізичних осіб. Важливим інструментом дотримання законності є здійснення контрольних функцій виконавчою владою В системі державного управління означену функцію здійснює в Україні прокуратура. Остання виконує зовнішній контроль за дотриманням законності всіх виконавчих органів влади та прийняття управлінських рішень.

Внутрішній контроль забезпечує керівництво відповідних відомств та органів самоврядування. Внутрішній контроль недостатній для реалізації принципу законності, тому значущим важелем дотримання законності є розвиток демократичних інститутів в державному управлінні.

Дієвість та активність громадських організацій, засобів масової інформації, профспілок , трудових колективів та інших форм самоорганізації суспільства може належним чином вплинути на реалізацію законності в державному управлінні.

Лекція 8: Управління державним сектором економіки

Питання, які виносяться на лекцію:

1. Управління природними ресурсами та державними підприємствами

2. Управління державними фінансами та грошовою масою.

3. Фінансове забезпечення реалізації суспільних функцій держави.

Матеріальною основою функціонування суспільства виступає національна економіка, завдяки якій створюються матеріальна та нематеріальна блага, що забезпечують життєдіяльність людей. З макроекономіки відомо, що згідно системи національних рахунків, національна економіка включає також п’ять секторів: нефінансові корпорації, фінансові корпорації, органи загального державного управління, домашні господарства, некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства. Система національних рахунків – міжнародний стандарт, що відображає умови та результати економічної діяльності країни. Державне управління економікою й передбачає корекцію умов та використання результатів економічної діяльності. З точки зору принципів організації та управління суб’єктами господарювання, національна економіка поділяється на державний та приватний сектори. Державний сектор економіки – сукупність матеріальних, фінансових та нематеріальних ресурсів (активів), що знаходяться в розпорядженні держави задля виконання своїх суспільних функцій. Субстанцією формування державного сектору економіки є сукупність прав власності, які держава застосовує для продуктивного використання ресурсів держави для реалізації цілей держави.

Державний сектор включає наступні складові: 1)природні ресурси, що знаходяться у власності держави (корисні копалини, земельні, лісові та водні ресурси); 2)державні підприємства та організації; 3) Державні фінанси (держбюджет); 4) Цільові - спеціальні фонди (пенсійний, чорнобильський); 5) державні запозичення; 6) державні резерви.

До основних інструментів впливу держави (державного управління) щодо використання природних ресурсів необхідно віднести:

- обмеження на отримання землі та земельні угоди: встановлення мінімальних розмірів земельних угідь ферм – Франція, Італія; впровадження спеціальних дозволів на купівлю землі сільськогосподарського призначення – Німеччина, Данія; в Японії землю не можна продавати іноземним громадянам.

- регулювання оренди: з метою зацікавлення фермерів в зберіганні та підтримці родючості в Німеччині встановлюється мінімальний термін оренди – 15 років, в Данії – 30. Регулюється й розмір орендної плати;

- природно-охоронні обмеження: встановлення жорсткого контролю за використанням сільськогосподарських земель.

- експропріація земель: в окремих випадках землі можуть бути вилучені у власників безкоштовно, або на компенсаційній основі.

- обмеження використання земель через встановлення сервітутних відносин (сервітутний договір між власником землі – фермером та іншим суб’єктом щодо використання землі). Згідно земельного кодексу України (ст.95) виділяються такі види земельного сервітуту: право проходу та проїзду, право прокладання лінії електропередач, водопроводу, забору води природної водойми, прогону худоби по наявному шляху, право встановлення будівельних риштувань з метою ремонту будівель.

З метою використання природних ресурсів за умов зниження запасів корисних копалин та наростання проблем продовольчого забезпечення населення в розвинених країнах заморожується видобуток корисних копалин. В США діє державна програма викупу земель у фермерів і створення природно-агрокультурних ландшафтів з подальшим поверненням їх в сільськогосподарський обіг.

Державне управління державними підприємствами.

Верховна Рада України 21 вересня 2006 р. прийняла закон «Про управління об’єктами державної власності» за № 185-V, що відповідно до Конституції визначає правові основи управління об’єктами державної власності, визначає об’єкти управління державної власності, коло суб’єктів та їх повноваження щодо управління цими об’єктами.

2. Управління державними фінансами та грошовою масою.

Фінансову базу державного сектору економіки складають доходи бюджету, спеціальні фонди та внутрішній та зовнішній державний борг країни. Державне управління бюджетом виступає важливим інструментом реалізації ролі держави в економіці.

По-перше, саме через бюджет забезпечується зростання обсягу фінансових ресурсів, які акумулюються у розпорядження держави і використовуються для реалізації її функцій, спрямованих на розвиток національного господарства і підвищення рівня життя громадян.

По-друге, державний бюджет, як через політику доходів, так і через політику державних видатків, є важливим інструментом стимулювання ділової активності і регулювання структури економіки у відповідності з довгостроковими загальнонаціональними пріоритетами.

Сутність податків виявляється в їхніх функціях: фіскальній,соціальнійірегулюючій. Фіскальна функція – грошові надходження у держбюджет і їх розподіл; соціальна – згладжування соціальної нерівності при розподілі доходів, а регулююча – вплив на діяльність суб’єктів господарювання, що підлягають оподаткуванню.

Кожний податок має обов’язкові елементи. До них відносяться:

суб’єкт податку або платник – особа, на яку законом покладено обов’язок сплачувати податок;

об’єкт податку – дохід або майно, з якого нараховується податок (заробітна плата, прибуток, майно, цінні папери тощо);

джерело податку – дохід, за рахунок якого сплачується податок;

ставка податку – розмір податку, який припадає на одиницю оподаткування (грошова одиниця доходу, одиниця земельної площі і т.п.).

Розрізняють тверді, пропорційні, прогресивні і регресивні ставки податків.

Тверді ставки встановлюються в абсолютній сумі на одиницю обкладання незалежно від розміру доходу (наприклад, за 1 м3 деревини).

Пропорційні ставки діють в однаковому відсотковому відношенні до об’єкта податку без врахування зміни його величини.

Прогресивні ставки – їх ставка підвищується зі зростанням доходу.

Регресивні ставки – їх ставка знижується зі зростанням доходу.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі і непрямі.

Прямі податки сплачуються суб’єктами податків безпосередньо й прямо пропорційно платоспроможності. Прямі податки поділяють на реальні та особисті. До реальних відносяться податки на нерухомість, землю, грошовий капітал, банківські, промислові та торгові установи. До особистих – податки на власне доходи.

На відміну від прямих, непрямі податки не зв’язані з розмірами доходів чи вартістю майна платника податків. Непрямі податки – це податки, які визначаються обсягом споживання і не залежать від доходу або майна платника, виступають у вигляді надбавки до ціни на товар або послугу, і платником яких є кінцевий споживач такого товару або послуги. Вони діляться на такі види:

акцизи;

фіскальні монопольні податки;

митні збори.

Акциз – різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (алкогольні напої, цигарки, автомобілі тощо), а також різні комунальні, транспортні та інші послуги, що мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення тощо). Акцизи стягуються за твердими ставками з одиниці товару.

Фіскальні монопольні податки поповнюють казну за рахунок непрямого оподаткування товарів масового попиту, виробництво і реалізація яких монополізовані державою (якщо держава – монопольний виробник, наприклад, цукру).

Митні збори – це непрямі податки товари, що перетинають кордони країни. Залежно від мети, що переслідує держава, вони поділяються на фіскальні (збільшення надходжень у бюджет), протекційні (захист вітчизняного виробника), антидемпінгові і пільгові.

Види податків і зборів (обов'язкових платежів), що справляються на території України:

загальнодержавні податки і збори;

місцеві податки і збори;

До загальнодержавних належать такі:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно;

8) податок на землю;

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;

15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

16) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

17) збір до Державного інноваційного фонду;

18) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

19) фіксований сільськогосподарський податок;

20) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

21) єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України;

22) збір за використання радіочастотного ресурсу України;

23) збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий, регулярний, спеціальний).

До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

Особливе значення в наповненні державного бюджету мають прямі податки. Податок на прибуток підприємств та податок на додану вартість забезпечують майже половину усіх надходжень до Зведеного бюджету України.

Управління грошовою системою. Суб’єктами управління грошовою масою країни є всі інституції, які встановлюють чи змінюють загальні умови функціонування грошового господарства. Найважливішою з цих інституцій є парламент (Верховна Рада України), яка ухвалює та змінює закони, що стосуються грошової сфери, як складової грошової та валютної системи. Такі закони регулюють задачі й повноваження центрального банку, уряду та фінансових інституцій, або створюють нові фінансові інституції з певними завданнями і повноваженнями.

3. Фінансове забезпечення реалізації суспільних функцій держави

В період переходу економіки України до ринкових відносин, коли власних коштів населення виявляється недостатньо для задоволення суспільних потреб, а приватний сектор є незацікавленим у забезпеченні населення соціально необхідними послугами, тоді вирішення соціальних проблем нації та фінансове забезпечення соціальних гарантій населення стає однією з основних функцій держави. Бюджетний механізм фінансування соціальної сфери можна представити у вигляді наступної схеми (рисунок 1).

Однією із основних складових бюджетного механізму забезпечення соціальних потреб виступає фінансове планування та прогнозування, важливість яких полягає в тому, що держава за їх допомогою визначає свої фінансові можливості для прийняття рішень щодо економічного та соціального розвитку як всієї держави, так і окремих її регіонів.

Однією з важливих складових бюджетного механізму є бюджетні норми та нормативи. Ефективна бюджетна політика не можлива без використання нормативних методів планування бюджетних видатків. Застосування таких підходів дає змогу об’єктивно та справедливо перерозподіляти бюджетні ресурси, з урахуванням соціально-економічного розвитку територій, рівня доходів громадян, демографічної ситуації та інших факторів. Важливим аспектом у бюджетному нормуванні на сьогодні є питання дослідження стандартів та нормативів соціальної сфери.

Діючі на сьогодні соціальні стандарти далекі від сучасних економічних реалій, застосовуються без урахування економічних можливостей держави та не враховують міжнародних норм. Тому потребують подальшого глибокого дослідження та перегляду.

До сьогодні залишається не затвердженим Порядок розроблення та

затвердження державних мінімальних стандартів якості соціальних послуг, тобто залишається невизначеним поняття «стандарт якості».

Також недостатньо ефективно виконуються норми чинного законодавства щодо базового державного соціального стандарту – прожиткового мінімуму. Так, на протязі багатьох років незалежності України порушується основний принцип прожиткового мінімуму. Статтею 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначено: «основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом».

Фінансове забезпечення та фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів, які, в свою чергу, мають свої важелі впливу. Елементи фінансових інструментів поділяються на:

- первинного впливу, що діють у процесі вилучення частини доходів (податки, внески, відрахування);

- вторинного впливу, що діють шляхом збільшення доходів (банківські позички, бюджетні субсидії).

Важелі впливу на соціально-економічний розвиток підприємства визначають характер дії фінансових інструментів, коригують цю дію та поділяються на:

за напрямом дії – стимули, санкції;

за видами – норми й нормативи;

за методологічними засадами – умови і принципи формування доходів, нагромаджень і фондів; умови і принципи фінансування і кредитування.

Методологічні засади визначення, класифікації, визнання та оцінки фінансових інструментів на підприємстві встановлені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 13 “Фінансові інструменти”.

Фінансові інструменти – це методи або набір фінансових показників, через які керуюча система може впливати на господарську діяльність підприємства (наприклад, прибуток, дохід, фінансові санкції, ціна, зарплата, податки, процентна ставка тощо).

Фінансові інструменти, за допомогою яких реалізуються фінансові відносини економічних суб'єктів.

Рух валютного курсу національної грошової одиниці впливає не тільки на зовнішню торгівлю і платіжний баланс країни, але і на фінансову діяльність підприємств. Зниження номінального валютного курсу, при інших рівних умовах, позитивно відображається на розвитку експорту, оскільки при реалізації однієї і тієї ж кількості іноземної валюти експортер одержує більше національної. В протилежному випадку: підвищення курсу валюти веде до зниження темпів росту експорту або його скороченню. Імпорт при зниженні валютного курсу дорожчає.

Лекція 9. Державне регулювання приватного сектору національної економіки.

1. Державне регулювання економіки, цілі, функції, методи та межі.

2. Регуляторна політика у сфері малого та середнього підприємництва.

3. Державне регулювання ринку фінансових послуг та зовнішньої економічної діяльності.

1. Державне регулювання економіки, цілі, функції, методи та межі.

Державне регулювання економіки — це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей[13]. Сутність державного регулювання полягає в системі заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства[14].

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей. Зазначимо, що повніше сутність державного регулювання економіки розкривається у виконуваних ним функціях[15]:

- управління розвитком усіх підсистем в процесі їх діалектичної взаємодії.

- забезпечення планомірного розвитку економічної системи у формі директивного планування державного сектору економіки, прогнозування та програмування економіки, використання важелів антициклічного регулювання економіки, здійснення структурної політики тощо;

- забезпечення цілісного еколого-економічного відтворення національної економічної системи через послаблення і поступове подолання економічної кризи, використання різноманітних правових та адміністративних важелів тощо;

- забезпечення відносно рівномірного розвитку регіонів країни внаслідок мобілізації та оптимального використання наявних у регіонах матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів шляхом здійснення раціональної регіональної економічної політики;

- перерозподіл національного доходу з метою справедливого розподілу доходів між найбагатшими і найбіднішими верствами населення та їх соціального захисту. Ця функція реалізується шляхом проведення збалансованої соціальної політики;

- подолання найбільших проявів монополізму та монополістичних тенденцій в економіці через проведення антимонопольної, в тому числі антитрестівської політики.

Мета державного регулювання економіки - створити таку господарську систему, яка б орієнтувалася на вибір найефективніших варіантів використання наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності.

Основні цілі державного регулювання економіки пропонуємо розглянути у вигляді наступної схеми є (рис. 1.2):


Рис.1.2. Цілі державного регулювання економіки

Найважливішими напрямками державного регулювання економіки є:

- регулювання системи продуктивних сил загалом і кожного її елемента зокрема (засобів праці, науки тощо);

- регулювання відносин економічної власності, в тому числі окремих форм – акціонерної, державної тощо;

- регулювання техніко-економічних відносин, у тому числі концентрації виробництва, його спеціалізації тощо;

- регулювання організаційно-економічних відносин і передусім менеджменту.

Основними формами державного регулювання економікою є директивне, індикативне і стратегічне планування. Для регулювання цих підсистем та економічної системи загалом використовують такі методи (засоби):

1. економічне регулювання;

2. правове регулювання;

3. адміністративне регулювання.

Найважливіше з-поміж них – економічне регулювання, яке поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики). У межах економічного регулювання виокремлюють такі найважливіші методи державно-монополістичного регулювання економіки:

- реформи в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки, або податкова політика;

- науково-технічна політика;

- амортизаційна політика;

- кредитно-грошова політика;

- структурна політика;

- цінова політика.

Об’єктами такого регулювання є: економічний цикл, процес нагромадження капіталу, ринок робочої сили, структура народного господарства, НДДКР, грошовий обіг, ціни, умови конкуренції, платіжний баланс, зовнішньоекономічна діяльність, навколишнє середовище.

Методи державного регулювання економіки - це сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. В економічній літературі загальноприйнятими є наступні форми і методи державного регулювання економіки (рис. 1.3)

Рис. 1.3. Форми та методи державного регулювання

Сукупність інструментів державного регулювання економіки пропонуємо представити схематично (рис. 1.4, 1.5 та 1.6).

Економічні методи державного регулювання економіки пов'язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку.


Рис. 1.4. Інструменти державного регулювання

Рис. 1.4. Інструменти державного регулювання


Рис. 1.5. Інструменти економічних методів

У науковій літературі висвітлюється найрізноманітніші методи й інструменти податкового регулювання підприємницької активності. До основних із них належать надання податкових пільг, запровадження податкових кредитів, прискорена амортизація, податкові канікули, запровадження спеціальних режимів оподаткування, диференціація податкових ставок тощо. Такі інструменти покликані створити стимули для розширення виробництва, активізації внутрішньої і зовнішньої торгівлі, збільшити обсяги та поліпшити ефективність інвестування, що є надзвичайно важливим для національної економіки.

Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу.

Застосування адміністративних методів необхідне і навіть ефективне у таких сферах:

- прямий контроль держави над монопольними ринками;

- охорона навколишнього середовища і здоров'я людей;

- соціальний захист населення, визначення і гарантування мінімально допустимих життєвих параметрів - встановлення соціальних стандартів (гарантований прожитковий мінімум, регламентація умов праці тощо);

- захист національних інтересів у світогосподарських зв'язках (ліцензування експорту, державний контроль за імпортом капіталу, робочої сили, товарів тощо);

- реалізація державних програм і планів.

3.Державне регулювання ринку фінансових послуг та зовнішньої економічної діяльності.

Фінансові послуги надаються фінансові і посередницькі інститути, що належать до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, - обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, що забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.

РИС. Про стан фінансових посередників.

Основними антикризовими заходами на ринку небанківських фінансових послуг є: прийняття стратегічних документів з удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг; забезпечення доступу НФУ до резервів, розміщених на банківських рахунках у вигляді депозитів; удосконалення механізмів тимчасової адміністрації; нагляд за виконанням фінансовими установами зобов’язань перед споживачами їхніх послуг як основного критерію оцінки діяльності фінансових установ в умовах кризи[16]. Для стабілізації діяльності Держфінпослуг розробила План антикризових заходів у сфері діяльності небанківських фінансових установ, який включає такі заходи:

· у сфері страхування – контроль за виконанням страховиками своїх зобов’язань; недопущення неплатоспроможності страховиків шляхом встановлення вимог до чистих активів, розміщення коштів страхових резервів; розширення обсягу інформації для розкриття у звітних даних; дотримання міжнародних стандартів складання звітності, що підвищить прозорість функціонування страхових компаній;

· у сфері недержавного пенсійного забезпечення: захист прав та інтересів споживачів фінансових послуг шляхом удосконалення механізму регулювання діяльності НПФ; створення фінансового інструментарію для інвестиційної діяльності НПФ, який забезпечує надійність та прийнятну доходність; нагляд за визначенням розміру пенсійних накопичень учасників НПФ шляхом визначення одиниці пенсійних внесків; забезпечення інформаційної прозорості; розробка методик оцінки діяльності НПФ та оцінки фінансових інструментів, які входять до складу їхніх активів, визначення відповідних критеріїв ефективності;

· у сфері діяльності кредитних спілок: створення правових умов для компенсації втрат депозитів громадян внаслідок неплатоспроможності КС;

· у сфері регулювання та нагляду за діяльністю фінансових компаній та інших кредитних установ: встановлення вимог до якості їхніх активів; збільшення капіталізації фінансових компаній; запровадження елементів системи ризик-менеджменту в кредитних установах шляхом оцінки платоспроможності кредитора та контролю грошових потоків; забезпечення інформаційної прозорості шляхом запровадження міжнародних стандартів фінансової звітності.

Необхідно підвищити капіталізацію страхового ринку з метою попередження масових банкрутств страховиків. Держфінпослуг підтримує пропозицію Міністерства фінансів України та Державної податкової адміністрації України щодо переведення страхового ринку на загальну систему оподаткування, так як діюча система оподаткування провокує оптимізацію оподаткування за допомогою страховиків. Реформування пенсійної системи здійснюється в тих країнах, в яких досягнуто макроекономічної стабілізації, протягом декількох років спостерігається економічне зростання і швидко розвивається фондовий ринок.[17]

Тема 10. Державне управління соціальною сферою суспільства

1. Соціальна політика держави: необхідність, сутність, цілі та принципи.

2. Основні напрями соціальної політики держави щодо економічно активного населення.

3.Діяльність держави щодо вразливих верств населення.

1. Соціальна політика держави: необхідність, сутність, цілі та принципи.

В умовах трансформації економіки України – переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, від державної власності до приватної, розвитку конкуренції й підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

З другої теми лекцій відомо, що держава виконує суспільні функції, серед яких соціальна є найважлвиішою. Соцiaльнa функцiя дeржaви полягaє в зaбeзпeчeннi нa всiй тeриторiї крaїни прaв i свобод кожної людини i громaдянинa. Свободa людини рeaлiзується в суспiльствi, у спiлкувaннi тa спiвпрaцi людeй. I тiльки дeржaвнa влaдa здaтнa бути гaрaнтом зaхисту прaв i свобод. Соцiaльнa функцiя дeржaви нaлeжить до внутрiшнiх функцiй. Об’єктом соцiaльної функцiї дeржaви є людинa, її життя тa здоров’я. Соцiaльнa функцiя дeржaви Укрaїнa дiстaлa зaкрiплeння у ст.1 її Конституцiї, вiдповiдно до якої Укрaїнa є сувeрeнною, нeзaлeжною, дeмокрaтичною, соцiaльною, прaвовою дeржaвою. Сутнiсть соцiaльної функцiї дeржaви стисло вирaжeнa у ст.3 Основного Зaкону. Згiдно з цiєю стaттeю людинa, її життя тa здоров’я, чeсть i гiднiсть, нeдоторкaнiсть тa бeзпeкa визнaються в Укрaїнi нaйвищою соцiaльною цiннiстю; прaвa i свободи людини тa їх гaрaнтiї визнaчaють змiст i спрямовaнiсть дiяльностi дeржaви; утвeрджeння й зaбeзпeчeння прaв i свобод людини є головним обов’язком дeржaви.

Побудова соціально – орієнтованої ринкової економіки передбачає державне управління соціальною сферою, регулюванням пропорційного та динамічного розвитку соціальної та економічної складової суспільства. Наведемо для прикладу загальнонаціональні цілі (встановлені владою), що визначають стратегічну "соціальну спрямованість" економічної політики держави. Поняття "соціальна ринкова економіка" (sоzіаlе Marktwirtschaft)[18] ввів у науковий і практичний політичний лексикон Альфред Мюллер-Армак – представник Фрайбурзької школи ордолібералів (ordo – порядок), який активно співробітничав з реформаторами-практиками в розробці заходів економічної реформи Німеччини. Теоретичні основи функціонування цієї системи закладені економістами В.Ойкеном та В.Репке, юристом Ф.Бьомом та соціологом А.Рюстовом. Необхідність соціальної орієнтації ринкової економіки була обґрунтована в двох найбільших роботах основоположника Фрайбурзької школи В.Ойкена: "Основи національної економії" і "Основні принципи економічної політики".

Вирішення проблем, пов'язаних із побудової соціально-ринкової економіки, означає вирішення проблем функціонування соціаль­ної сфери, яка є прерогативою держави. Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволен­ням їхніх потреб, інтересів.Вплив держави на розвиток соціальної сфери здійснюється через соціальну політику, як діяльності держави щодо створення та регулювання соці­ально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, забезпечення соціальної справед­ливості та соціально-політичної стабільності у країні.

Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави включає:

—систему правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характе­ру із цілями економічного зростання

— формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній час­тині населення, вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефектив­ної зайнятості;

— з метою забезпечення соціальної справедливості держава здійснює розподіл і перерозподіл доходів населення та створення системи соціального захисту населення;

— забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструкту­ри (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

— захист навколишнього середовища тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюєть­ся тим, що соціальна політика виступає елементом:

— життєздатності суспільства;

— стабілізації та розвитку суспільства;

консолідації суспільства.

Мал. 1.2. Завдання соціальної політики

Національні моделі соціальної політики.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) — найбільш соціалізована модель, тобто економіка най­більшою мірою працює на задоволення потреб членів суспіль­ства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соці­ального захисту населення, що забезпечується в основному за дер­жавні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з держав­ним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета еконо­мічної діяльності держави.

Німецька модель (Німеччина, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через держав­ний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соці­ального захисту на основі залучення коштів держави та під­приємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведен­ня політики вирівнювання доходів, особливу політику використан­ня робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирі­шенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищен­ня життєвого рівня населення в ранг національних пріоритеті never.upsref.ru referatpxr.nugaspb.ru ton.deutsch-service.ru referatsqg.nugaspb.ru Главная Страница