Ідеалізм Платона

На початку IV століття до н.е. в Греції виникла система об’єктивного ідеалізму IIлатона, що є найбільш розвиненою ідеалістичною філософією стародавнього світу. Платон (428-348 рр. до н.е.), ідеолог афінської рабовласницької аристократії, виступив з численними творами, в яких теоретично обгрунтовував ідеалістичний світогляд і переваги аристократичних форм рабовласницької держави перед демократичними. Узагальнюючи і розвиваючи ідеалістичні переконання своїх попередників, Платон вів систематичну боротьбу з матеріалістичною філософією, особливо з вченнями її головних представників-Геракліта і Демокріта.

Первинним Платон визнавав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих духовних сутностей, ідеї. Матеріальний же світ він вважав світом вторинним, похідним від світу ідей. Платон всіляко принижував матеріальний світ і прославляв світ ідей. Про всі почуттєві речі він говорив як про скороминущі тіні своїх вічних прообразів – ідей.

Згідно з філософією Платона, матеріальний світ складається з різних мінливих чуттєвих речей: мінералів, рослин, тваринних, людей, а також з предметів, що виробляються людьми. Окремі конкретні предмети, наприклад столи, створюються, руйнуються і відтворюються, тобто існують як частини матеріального світу внаслідок того, що в світі ідеї є причина їх буття – завжди собі рівна, вічна і незмінна ідея “стола взагалі”.

Аналогічно цьому в чуттєвому світі існує безліч прекрасних, що створюються людьми, творів живопису, скульптури і інших предметів мистецтва, які, вчив Платон, створюються, знищуються і відтворюються тому, що в світі ідеї є вічна ідея “прекрасного взагалі”, першопричина наявності всього прекрасного в чуттєвому світі. Конкретизуючи свою ідеалістичну схему світоустрою прикладами з області мистецтва, Платон стверджував, що будь-яка картина, наприклад картина із зображенням дерева, є копією з копії, оскільки дійсне дерево, з якого писав художник, являє собою копію існуючої в світі ідеї “дерева взагалі”.

Ідеї, створюючи, з точки зору філософії Платона, первинне і єдино істинне буття, насправді є не чим іншим, як загальними поняттями людини про речі чуттєвого світу, відірваними від цих речей і перетвореними в абсолют, в самостійних істот.



Філософія Платона, що вважає матеріальний світ повторним, скороминущим і незавершеним, а світ ідеї первинним, вічним і зразком досконалості, причиною існування чуттєвого світу, по своєму змісту впритул примикає до релігії.

Характерною рисою філософії Платона, що свідчить про її відірваність від матеріальної дійсності і близькості до релігії, є також і те, що багато які питання, що розглядаються в ній, викладаються в формі міфів або підкріпляються посиланнями на міфи.

Створивши від початку до кінця штучну, придуману ідеалістичну картину світу, розірвавши єдиний матеріальний світ на дві частини – світ ідей і світ чуттєвих речей, Платон, природно, виявився не в силах дати однозначну відповідь на питання про зв’язок між вічними нерухомими ідеями і конкретними мінливими речами. Чуттєві речі Платон іноді розглядав як схожі з ідеями і що виникли внаслідок наслідування їм. У ряді ж висловлювань про ідеї він говорив, що вони присутні в речах як загальне в окремому і т.д. Ці безплідні спроби Платона якось зв’язати ніби первинні ідеї і вторинні по відношенню до них чуттєві речі є наочною ілюстрацією неможливості проведення з позиції ідеалізму послідовного моністичного погляду на світ.

Безнадійно заплутавшись в розв’язанні питання про взаємовідношення матеріального і ідеального, визнавши ідеї першоосновою чуттєвих речей, Платон принизив значення і роль матерії – справжньої основи всього сущого – до другорядної, проміжної ланки між загальними ідеями і індивідуальними речами. “Матерія для Платона негативна категорія; якщо суще по істині, істинне буття... – це ідея, то матерія визначається античним ідеалістом як не суще, не буття... чуттєві ж речі – щось середнє між буттям і небуттям”[16].

Саме вихолощена матерія, позбавлена всієї своєї визначеності і конкретності, худий плід, що зріс на дереві об’єктивного ідеалізму, повинна, за думкою Платона, полегшувати сальто-мортале від ідеї до чуттєвих речей. Матерії надається значення “приємника” ідеї, завдяки якому виникають чуттєві речі як відбитки надчутливих ідеї – своїх зразків.

Філософія Платона, крім вчення про буття як світ ідеї, містить в собі також вчення про пізнання, найважливішими розділами якого є “теорія спогаду”, що вирішує питання про джерело пізнання, і “діалектика”, в якій розглядається метод пізнання і з’ясовується роль абстрактного мислення в пізнанні.

У вченні про пізнання Платон виходив з свого розподілу світу на вічні ідеї і скороминущі речі. Ідеї він вважав об'єктом знання, а речі – об’єктом думки. Знання ідей, вчив Платон, дається абстрактним мисленням, а думка, уявлення про речі, породжується чуттєвими сприйняттями. Все, що пов’язано з чуттєвими сприйняттями, Платон виключав з галузі знання і цілком відносив до галузі думки, що являє собою, за його вченням, як би щось середнє між незнанням і знанням. Абстрактне мислення він трактував як незалежний від чуттєвих сприйнять, абсолютно самостійний процес пригадування людиною того, що його душа споглядала, стикаючись з світом ідеї, коли вона ніби вела незалежне від тіла існування.

Платонівська “теорія спогаду” наскрізь пронизана містикою, в її основі лежить визнання безсмертя душі. Платон вчив, що людина – тілесна істота смертей, душа ж її безсмертна. Коли людина вмирає, його душа, за Платоном, не гине, а лише звільняється від тілесного покривала, як своєї темниці і починає вільно подорожувати в наднебесних сферах, входячи там в зіткнення з світом ідей і споглядаючи їх.

Кажучи про безсмертя душ, Платон визнавав і їх переселення, відкрито демонструючи тим самим в питанні про співвідношення тіла і душі зв’язок своєї філософії з первісною релігією. У діалозі “Федр” Платон поділяв вільно мандрівні душі вмерлих людей на групи в залежності від міри знання ними ідей. Він стверджував, що найбільш знаючі душі вселяться в тіла майбутніх мудреців, аристократів, інші ж, що володіють меншим запасом знань, стануть душами простих людей – землеробців, ремісників і т.п. В своєї “теорії спогаду” Платон прагнув довести, що в душах різних людей містяться в готовому вигляді всі можливі для них знання і що, отже, процес пізнання зводиться ніби лише до мислення як пригадування людьми тих знаннь, які були привнесені їх душами.

Вважаючи предметом пізнання і джерелом знань не конкретні речі, а ідеї, загальні поняття, Платон стверджував, що чуттєві сприйняття не мають ніякого відношення до змісту знань людини. Більш того він характеризував відчуття і сприйняття як перешкоду на шляху до істинного знання, до знання ідей. Визначаючи мислення як розмову душі з самою собою, Платон в діалозі “Федон” вказував, що душа в процесі мислення повинна відмовитися від всього тілесного, від всіх чуттєвих сприйнять. Пізнання, говорив він, є успішним лише тоді, коли душу не бентежить ніщо почуттєве: ні слух, ні зір, ні смуток, ні задоволення. Все значення чуттєвих сприйнять для пізнання, по теорії Платона, полягає лише в тому, що вони дають поштовх мисленню як процесу спогаду.

Платонівська “теорія спогаду” була в стародавньому світі найбільш розвиненою теорією надчутливого знання. Спираючись на цю теорію, Платон обгрунтовував монополію окремих привілейованих людей на відповідні знання, вказуючи, що результати мислення як спогаду в значенні об’єму і характеру знань у кожної людини різні. Виходячи з “теорії спогаду”, IIлатон виключав також всяку можливість поширення знань в маси народу.

Складовою частиною платонівської гносеології, нерозривно пов’язаною з її серцевиною, “теорією спогаду”, є “діалектика”. Платон визначав діалектику як мистецтво вести усну мову, мистецтво ставити питання і відповідати на них. У діалектиці він бачив метод абстрактного мислення, спосіб пізнання, користуючись яким можна відмовитися від всіх чуттєвих сприйнять і поглибитися в процесі мислення як спогаду в світ ідеї. Діалектику як метод пізнання ідеї, і через неї – чуттєвих речей, Платон ставив вище за всі інші правила і приписував їй божественне походження.

“Діалектика” Платона за своїм характером не тотожна ідеалістичній діалектиці в сучасному її розумінні. Ідеї, загальні поняття розглядаються в ній, як правило, поза рухом і зміною, і лише, як виняток, Платон називав поняття текучими і внутрішньо суперечливими. У ряді діалогів він писав, наприклад, про існування таких протилежних понять, як “єдині” і “багато що”, “ціле” і “частина”, “нескінченне” і “кінцеве”, “краще” і “гірше”, “справедливе” і “несправедливе”. Однак, піднявшись до визнання єдності протилежних понять, Платон не дійшов до розуміння протилежностей як моментів одного і того ж поняття.

Хоч в творах Платона і зустрічаються окремі висловлювання про те, що пізнання істини лежить на шляху розкриття змісту поняття єдиної як багато чого, але подібні твердження є для його “діалектики” рідким виключенням. Навіть в діалозі “Парменід”, в цьому, за оцінкою Гегеля, шедеврі платонівської діалектики, аналізуючи поняття “єдине” і “багато що” як протилежні роздільні поняття, Платон прийшов до негативного висновку при розв’язанні питання, чи існує єдине, яке є в той же самий час і як багато що, яке є в той же час і єдиним. Ніхто не може довести, зазначав Платон, що єдине множинне, а багато що єдине. Ідеалістична “діалектика” Платона обмежується оперуванням нерухомими, застиглими поняттями. Вона зводиться до визначення і зіставлення, до розділення і з’єднання понять як незмінної, самостійно існуючої реальності.

Однак при всій обмеженості стародавньої ідеалістичної “діалектики” Платона в ній містяться і елементи, що зближують її з ідеалістичною діалектикою Гегеля. Історичо цінне в Платонівській “діалектиці” полягає в її вимозі точності визначення понять, в підкресленні значення загальних понять для пізнання, в розробці хоч і на помилковій, ідеалістичній основі активної, дійової сторони людського мислення.

Соціально-політичні переконання Платона знайшли своє найбільш яскраве вираження в його вченні про “ідеальну державу”. У цьому вченні Платон виступив як ворог рабовласницької демократії і ревний захисник класових інтересів рабовласників-аристократів. Викладаючи свою теорію “ідеальної держави”, Платон розділяв суспільство на три стани: 1) правителі-філософи, 2) вартові, або воїни, 3) землеробці і ремісники. Відповідно цієї схеми державна влада в “ідеальній державі” Платона належить аристократам, охорона панування аристократів здійснюється вартою (воїнами), а матеріальні блага, необхідні для держави, проводяться землеробцями і ремісниками. Подібна система суспільного устрою передбачала нещадну експлуатацію рабів, а також вільних бідняків з числа ремісників і землеробців з метою створення привілейованих умові життя для купки вибраних аристократів-рабовласників. Кажучи про платонівську “ідеальну державу”, Маркс охарактеризував її як “афінську ідеалізацію єгипетського кастового ладу…”[17].

Захист інтересів інвесторів на позабіржовому ринку
У випадку багатовимірних масивів елементи їх розміщуються послідовно в пам’яті в порядку задання розмірностей.
Тема: Система управління охороною праці в організації
Конспирология: март‑апрель 4 часть
Електричний опір людини
Evaluate the likely effects of some companies applying the “window dressing”.
Эластичность спроса на одно благо относительно цен на другое благо называется перекрестной эластичностью
Причины необходимости автоматизации информационных процессов в управлении
The use of the Past Perfect Continuous.
СВЕДЕНИЯ ОБ УЧАСТНИКЕ АУКЦИОНА
Прийнято виділяти три елементи складових норму права: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Важнейшие показатели элементов производственной системы
Другие применения логических функций
Общие глагольные свойства инфинитива, герундия и причастия
ПАСТБИЩНЫЕ КУЛЬТУРЫ И КОРМОВЫЕ СИСТЕМЫ ДЛЯ КРУПНОГО СКОТА
ИММУННЫЙ ОТВЕТ КЛЕТОЧНОГО ТИПА
Определение достаточности капитала банка
Відмітні риси економічної інтеграції в Азії
Hermione looked alarmed.
Задачи механической обработки почвы и ее виды
В.О.Михайлюк, В.А.Дубінін, В.І.Ізотов
Стаття 93. Заходи щодо підготовки задоволення вимог кредиторів
Сбережения не зависят от доходов
Главная Страница